Богемна рапсодія

— Ти до мене?
— Так. Ходім у твій барліг, — чоловік зіп'явся на ноги; високий, але заповний для свого зросту; і по тому, що він носив за одяг, досвідчене око визначало, що той намагається приховати повноту, і це дошкуляло йому чи не найбільше у житті; горбатячись перед входом, чоловік ступив крок, біля порога його струсило, і коли Костя перехопив погляд, то наткнувся на жовті, тонкі пальці мертвого, закраплені червоним воском. Вітер низько свистів над домами. В хижі чоловік відкинув зшиту із різноколірних шматків ковдру, поли пальто підняли вихор пилюки, білі метелики паперу, перекинули склянки з рештками чаю, — рідина бурштиновим струменем блиснула і впала на підлогу» лице чоловіка золотила настільна лампа; на стіні картина, де море наскакувало на скелі, ліворуч, тулячись до облущеної тумби, — стілець, а на стільцеві купа книг; одну з них чоловік взяв у руки, не розгортаючи, хляпнув назад, вибивши у повітрі короткий, глухий, мертвий звук.
— Ех-и-и-ш… Сон, знаєш, снився, — сказав чоловік. — Постав чаю…
— Ніяк… Бач… Може, холодний будеш? — і Костя розлив чай, — червона рідина облизувала ґрановане скло. Чоловік обіруч взяв склянку; долоні важкі і рожеві; хукнув погорі склянки парою.
— Ще теплий, — вставив свого Костя, обернувся до вікна, — дорогу заступило людьми, і тіні в комірчині округлились.
— їсти хочеш? — запитав чоловік: склянка живо вертілася у долонях; знадвору глухе вуркотіння, — кричали родичі; Костя рвучко підвівся, сів; а чоловік неприховано відкрито дивився на нього, — трохи глузливо, але більше занепокоєно, начебто зі страхом перевернутим у себе; дивився, розстібнувши пальто, вільно випнувши черево; погляд не чіплявся, висів, мовби перед ним непрана одіж або порожнє місце. Вирлище людей на вулиці притихло; віддалеку почулося дзижчання, а ще — через короткий проміжок — заревіли мідні труби оркестру, покриваючи псячий ґвалт і людське скигління; навіть двоє уявили: як горять труби на сонці, чорним потоком, з горою навислого пару, люди сунуть дорогою, цокотять підбори бруківкою, труна червоною плямою гойдається у сіромі дня, автомобілі гальмують і сигналять в осінь; у пізню осінь… Півень кинув крик, розламавши чашу неба; важкі краплі упали зі стріхи на перевернуте цебро; вивідок щурів, мов на останок, загаласував і втих. Костя подався до дверей; прочинив: божевільний стояв, піднявши ногу, і дивився догори на блідий серп місяця; небо у жовтих прорізах хмар; завис літак; гуркіт поклався на дахи, — літак то зникав, то з'являвся, блимаючи сигнальними вогнями; віддалеку скавуліли пси; похоронна музика маршу Шопена утихала, і тоді жіночий плач тіпав вологе повітря.
— Де тебе носило? Довго ж ти не заявлявся… — Костя вернув від дверей і сів навпроти чоловіка.
— Злидні, знаєш, така штука — заражають, — приглушено відмовив чоловік. — Це, як зараза, котрій поспівчуваєш і накликаєш на свою голову.
— Хм-м. Воно-то так…
Чоловік залився тонким, пронизливим, ляскучим, неприємним сміхом, що за хвилину переріс, накочуючись стінами, в оглушливий регіт; виляском дренькнуло, стьобнуло шибками; урвалося; муха, одігріта сонячними променями, повзла запацьореним склом; лущали крила; вітер ударив натужніше і помів подвір'ям останнє листя; маленькі клубочки переверталися у темних очах чоловіка; упав промінь, розбився в зіницях; сміх повторився, але тихий, мовби далека пам'ять попереднього.
— Збирайся. Є справа, — просипів до Кості; хмара затулила сонце, в кімнаті чорно, і він чув тільки голос; вітер деренчав черепицею; десь ударило об металеве; голос; Костя вирішив, що то дзвін, — пощулився, готовий скинути з губ слово «Дзвін», але отямився, підвівся, закліпав очима, — видавалося, що здивувало власне відображення у вікні; у кутку прозоро витягнулась павутина і сидів чоловік, незворушно вертячи Грановану склянку з рожевим чаєм, — пальці довгі, тонкі; ні з того ні з сього почав гризти нігтя; сонце вислизнуло; смутуючи світло, косо посипав дощ; кімната наповнилася вологою; прохолодно.
— Шкода, — випихнув із себе Костя.
— Ти про покійника? Кинь, — чоловік хіхікнув, забігали очі, зіниці звузились, зеленкуватий, хворобливий вираз щез з лиця і завиднілись набухлі від напруги м'язи під, вощаною шкірою, налита кров'ю шия. Згадка про мертвого була неприємна обом. Чоловік поставив склянку, знову взяв і виплюснув рештки рідини на папери, заходився гризти нігтя: рожевого, із білими блискітками, а відтак, схаменувшись: — Ти про покійника? Кинь, — тріскотнув. — Всі ми маємо те, що маємо… Як то… — він заклацав пальцями, злякав муху, і провадив далі: — Всі ми маємо те, що заробили… Ось.
— Тоді, краще, ходім… — Костя підвівся; двері хлипнули; знадвору сукроватився пропрілий дух; Костя прочинив двері і дорогою, в сінях, згадав сон, а в тому сновидінні жінку з чорним волоссям і річку, а потім голову забило чадом — загуло, крутонуло хребта, стиснуло потилицю; похитуючись, він подався назад до дверей; надворі тиша бігла хвилями, — прикочувала, відмивала, прикочувала; потім пробило навколишнє короткими, металевими ударами; чоловік, що сидів на ліжку, підвів голову; світло осіннього серпанку вбирало у себе фарбу навколишнього, вижовчувало небо ізгори, а низом туман розтягував червоні косма; між штахетинами тремтіло бадилиння сухої трави. Зачиняючи двері на замок, він дивився кудись вбік, топив очі в ярузі, де вирлувало, наче хто пролив із склянки жовч; чоловік постукав у шибку, подивовано розводячи руки; Костя відімкнув замка, хотів про щось запитати чоловіка, але облишив, — пововтузив поглядом вікнами протилежного будинку, де прочинені двері, де зсунуті столи, закриті чорні люстра на шафах, на трюмо, — про себе мовив: «Ось так». Брунатне пальто заворушилося, і тільки зараз він помітив, що чоловік стовбичить осторонь, опустивши додолу очі; коли клацнув у тиші замок, легке заспокійливе поторкування за плече привело до тями, і Кості від того вдарило холодним під серце; не зчулися, як вийшли за ворота, подалися манівцями, занедбаними дворами з перекошеними курниками, протхнулими сивухою та брагою. Сонце краплиною ртуті билося до горизонту; вони здерлися схилом, загрузаючи у глей ледь не по коліна; зупинилися; стали на одному з пагорбів: місто горбатилося лисими вершинами, розповзаючись урізнобіч темними, напнутими вулицями; праворуч, звідти, де брудною плямою відтиснулися квадрати домів, — крабом, лапами підйомних кранів, поїдаючи сіру мряку, валилося, відпливало місто; ліниве у сизому присмерку; до ночі ще рано. Піднявшись схилом, вони зупинилися на одному з пагорбів: попереду побачили викручену, коротку чорну змію похорону, а трохи праворуч лежало розпластане велетенським крабом місто із міріадами різноколірних вогників, що тіпалися повсібіч, ось-ось готові злитися, але до того ще рано, бо тільки сходило на вечір, і сизий туман смогу в'яло втікав тоненькими щупальцями вулиць. Костя обернув голову до чоловіка. Одна частина міста ще куталась у світло дня; по іншій дощ, здавалося, розбрьохувався над усім світом, напочатку схожий на дрібненькі родзинки, що вибухали бурштином, коли втрапляли під косі удари проміння, надалі потужно міцнішав біля самої землі; дощ змивав сірими кавалками рештки снігу, тягнув по водостоках сміття, булькав жовтою багнюкою, а вітер то накочувався, то навіжено напирав із вузького неба. Чоловік кутався у брунатне пальто, ховався у теплу дрімоту, споглядаючи десятки зв'язаних вузлами доріг, що сплутували ноги; очі перископами перекочувалися орбітою, і краєм ока він спостерігав за Костею, який сутулився від пронизливого, сирого протягу. А внизу — тисячі мурах, що звалися людьми, — нудно, доскіпливо копирсалися в роздутому череві, подібно глистам, і вперто торували свій шлях.
— Так, кажеш, хочеш заробити грошей? — сказав чоловік; поморщив чоло, і між зморшками, де густо порозросталися брови, набігла велика крапля поту.
— Я нічого, Клоц, не сказав. Мені байдуже. Ти прийшов, і я тебе давно не бачив… Дуже давно, то й був радий.
Клоц зсунув капелюха на брови, тільки очі снували розтягнутим, спокійним, величавим містом. Дощ пройшов, і над дахами зависли випари. Місто простягненою долонею лежало проти Клоца і Кості. Похоронна процесія ввійшла у квартали, і туман проковтнув її.