Бавдоліно

— Ну от. І ці міста захопили всі мої права. Вони що, не розуміють, що є справедливе й слушне? Який диявол так затуманив їм мізки?
— Небоже і цісарю мій, — втрутився Оттон, — ти собі гадаєш, що Мілан, Павія чи Генуя — це те ж саме, що Ульм або Ауґсбурґ. Міста Германії виникли з волі короля, тому вони з самого початку ототожнювали себе з ним. З цими ж містами все по-іншому. Вони виникли, коли германські цісарі були заклопотані іншими справами, і зростали, скориставшись відсутністю над ними володаря. Коли ти хочеш нав'язати їм подесту, [67] вони сприймають цю potestatis insolentiam [68] як нестерпне ярмо й самі вибирають собі консулів, які ними керують.
— А хіба їм не хочеться забезпечити собі захист володаря і бути причетними до гідності й слави імперії?
— Їм цього дуже хочеться, і вони нізащо в світі не відмовилися б від цього привілею, інакше впадуть жертвою якогось іншого монарха — візантійського імператора чи єгипетського султана. Та лиш за умови, що володар буде триматися здалека. Ти живеш в оточенні своїх вельмож і, мабуть, не усвідомлюєш, що в містах цих панують зовсім інші стосунки. Вони не визнають твоїх васалів володарями полів і лісів, бо поля й ліси теж належать містам — крім, можливо, земель марки Монферрато і деяких інших. Май на увазі, у містах керують і верховодять, іноді навіть здобуваючи лицарські титули, молоді ремісники, яких навіть на поріг би не пустили у твій двір…
— Отже, світ перевернувся з ніг на голову! — заволав імператор.
— Добрий мій отче, — підніс тоді палець Бавдоліно, — але ж ти ставишся до мене як до члена твоєї родини, хоча ще вчора я спав на соломі. То як це розуміти?
— А розуміти це треба так, що коли я захочу, то зроблю тебе навіть дукою, бо я — імператор і своїм повелінням можу зробити вельможею будь-кого. Але це не значить, що будь-хто може стати вельможею з власної волі! Хіба вони не розуміють, що коли світ стане на голову, то й вони покотяться до своєї згуби?
— Схоже, ти не маєш рації, Фрідріху, — втрутився Оттон. — Ці міста, з їхнім самоврядуванням, уже стали осередками багатства, туди звідусіль з'їжджаються купці, а їхні мури гарніші й міцніші від мурів багатьох замків.
— На чиєму ти боці, дядьку? — загорлав імператор.
— На твоєму, мій цісарський небоже, але саме тому моїм обов'язком є допомогти тобі зрозуміти, у чому полягає сила твого супротивника. Якщо ти вперто вимагатимеш у них чогось, чого вони тобі дати не хочуть, то витратиш решту свого життя на облогу і здобуття цих міст, а тоді побачиш, як через кілька місяців вони воскресають ще пишнішими, ніж були, і тобі знову доведеться переходити через Альпи й знов підкоряти їх собі. Натомість твоє призначення імператора полягає в іншому.
— У чому ж полягає моє призначення імператора?
— Фрідріху, у своїй «Хроніці», — котра якимсь непоясненним чином кудись зникла і мені доведеться переписати її, хай скарає Бог каноніка Рагевіна, який, безперечно, провинний у цій утраті, — я писав, що колись давно, коли верховним понтифіком був Євгеній ІІІ, до нього з місією від вірмен приїздив сирійський єпископ Ґабали, який розповів йому, що на Крайньому Сході, на землях поблизу Земного Раю процвітає царство царя-жерця, якого звуть Presbyter Johannes, тобто Пресвітер Йоан, і це християнський цар, хоча й послідовник єресі Несторія, а предками його були ті самі Волхви, теж водночас царі й жерці, носії старовинної мудрості, які приходили поклонитися Дитятку кусові.
— А що маю я, імператор Священної Римської імперії, до цього Пресвітера Йоана, хай збереже йому Господь царство та священство в тім його краю у дідька на рогах, де він царює над своїми маврами?
— Бачиш, славетний мій небоже, ти називаєш їх «маврами» і мислиш так, як мислять інші християнські монархи, які виснажують свої сили в обороні Єрусалима; справа це побожна, не заперечую, але лиши її французькому королю, бо франки і так уже верховодять в Єрусалимі. Так-от, призначення християнського світу і будь-якої імперії, яка хоче називатися Священною і Римською, треба шукати по той бік земель маврів. А по той бік Єрусалима і країв невірних лежить християнське царство. Імператор, який зуміє об'єднати обидва царства, те далеке і своє, перетворить володіння невірних і саму Візантійську імперію на два забуті острови, які загубляться у великому морі його слави!
— Байки, любий дядьку. Тримаймося реальності, якщо твоя ласка. Повернімось до тих італійських міст. Поясни мені, любий дядьку, одну річ: якщо становище їхнє таке сильне, чому деякі з них вступають у союз зі мною проти інших, а не всі разом проти мене?
— Принаймні так було досі, — обережно зауважив Райнальд.
— Повторюю, — пояснював Оттон, — вони не хочуть відмовлятися від свого статусу підданців імперії. Саме тому вони просять допомоги у тебе, коли якесь інше місто пригнічує їх, як це є з Міланом та Лоді.
— Але якщо бути містом так вигідно, чому кожне місто тільки й шукає нагоди, щоб притиснути сусіднє, немов хоче забрати його терени і стати королівством?
Тут втрутився Бавдоліно, як досвідчений знавець місцевих обставин:
— Отче мій, річ у тім, що не тільки міста, але й селища по той бік Альп мають за найбільшу втіху, якщо можуть надерти ду… ой!.. — (щипання теж належало до виховних методів Оттона), — тобто одне намагається зігнути в сук інше. Так воно вже є в наших краях. Вони можуть ненавидіти чужинців, але понад усе ненавидять сусідів. А якщо чужинці допомагають нам нашкодити сусідові, ми їм вельми раді.
— Але чому?
— Бо люди загалом лихі, казав мені мій батько, а мешканці Асті ще гірші від Барбаросси, себто від Рудобородого.
— І кого ж то вони звуть Рудобородим? — лютував імператор Фрідріх.
— Тебе, мій отче, саме так там тебе називають — зрештою, я не бачу в цьому нічого поганого, бо борода твоя й справді руда, і тобі вона дуже пасує. А якби вони твердили, що борода в тебе мідного кольору, тобі б сподобалось, якби тебе звали Міднобородим? Я б любив і шанував тебе так само, навіть якби борода твоя була чорна, а що вона в тебе таки руда, не бачу, чому б тобі химерити, якщо тебе називають Барбароссою. Ти так розлютувався через ту бороду, а я лиш хотів тобі сказати, що можеш не хвилюватися — вони ніколи не об'єднаються проти тебе. Вони бояться, що коли візьмуть над тобою гору, одне з них стане сильнішим від інших. Тоді вже краще, щоб був ти. Якщо тільки не змушуватимеш їх платити за це занадто дорогу ціну.
— Не вір усьому тому, що каже тобі Бавдоліно, — усміхався Оттон. — Цей хлопець — природжений брехун.
— Ні, мосьпане, — відповів Фрідріх, — про те, що стосується Італії, він завше каже вельми слушні речі. Приміром, тепер він підказує нам, що дати собі раду з італійськими містами можна лише в тому разі, якщо щосили підживляти розбрат між ними. Але ніколи невідомо, хто з тобою, а хто — проти тебе!
— Якщо Бавдоліно наш каже правду, — осміхнувся Райнальд з Дасселя, — не від тебе залежить, з тобою вони чи проти тебе, а від того, якому місту вони хочуть допекти в той момент.
Бавдоліно трохи шкодував, що Фрідріх, такий славний, величний і могутній, не вміє дивитися на речі очима своїх підданців. Адже на італійському півострові він бував більше часу, ніж на своїх землях. Він, казав собі Бавдоліно, любить наш люд і не розуміє, чому той його зраджує. Може, саме тому він дає нам перцю, мов ревнивий чоловік.
Але протягом декількох місяців після повернення Бавдоліно рідко мав нагоду бачити Фрідріха, який готував зібрання сейму в Реґенсбурзі, а потім у Вормсі. Фрідріх мусив задобрити двох своїх дуже небезпечних родичів — Генріха Лева, якому він врешті віддав герцогство Баварське, та Генріха Язомірґотта, для якого він навіть придумав герцогство Австрійське. Ранньої весни наступного року Оттон заявив Бавдолінові, що в червні всі вони вирушають до Гербіполіса, [69] де Фрідріх має щасливо взяти шлюб. Імператор був уже раз одружений, але розлучився з дружиною кілька років тому, а тепер мав пошлюбити Беатрису Бургундську, яка приносила йому в посаг ціле це графство, аж до Провансу. Посаг цей спонукав Оттона з Рагевіном думати, що то шлюб з розрахунку, та й Бавдоліно, подбавши про новий одяг для себе, як годиться для такої щасливої оказії, готувався побачити свого названого батька попід руку з підстаркуватою бургундською дівицею, яка більше спокушала дібрами своїх предків, ніж своєю власною вродою.