Бавдоліно

— Ти любив цього батька більше, ніж рідного, а чи тебе радше приваблювала його велич?
— Мосьпане Никито, до того часу я ніколи не замислювався над тим, чи люблю я свого батька Ґальявда. Я лиш уважав, щоб триматися подалі від його стусанів і від його палиці, і це здавалося мені цілком нормальною річчю для сина. Тільки коли він помер, я усвідомив, що таки любив його. Не думаю, що до того часу я колись обнімав свого батька. Я радше біг поплакати в обіймах матері, але бідолашна жінка мусила дбати про всю нашу худобу і їй бракувало часу потішати мене. Фрідріх був гарної статури, лице мав наче кров з молоком, а не кольору дубленої шкіри, як у моїх земляків, волосся й борода його палали вогнем, руки він мав довгі, пальці — тонкі, нігті добре доглянуті, він був упевнений у собі й вселяв упевненість в інших, був веселий та рішучий і вселяв веселощі й рішучість в інших, був відважний і вселяв відвагу… Я був левеня, а він був лев. Він умів бути жорстоким, але до людей, яких любив, був дуже ласкавий. Я любив його. Він був першою людиною, яка прислухалася до того, що я казав.
— Ти був для нього голосом народу… Добрим є владар, який не тільки прислухається до придворних, але й намагається зрозуміти, що думають його підданці.
— Авжеж, але я вже не знав, хто я і де я. Відколи я зустрів імператора, імперське військо двічі, від квітня до вересня, перетнуло Італію — раз із Ломбардії до Рима і другий раз у протилежному напрямі, звивистим шляхом від Сполето до Анкони, а звідти — до Апулій, а тоді ще через Романію і далі до Верони, Тридента і Боцена, [49] аж врешті перевалило через гори і вернулося в Німеччину. Проживши сяк-так дванадцять років між двома річками, я потрапив у саме осердя світу.
— Так тобі здавалося.
— Знаю, мосьпане Никито, що осердям світу є ви, але світ ширший від вашої імперії, а є ще Крайземна Туле і країна гібернійців. Звісно, супроти Царгорода Рим — це купа руїн, а Париж — заболочене село, але й там іноді дещо діється, і на світі є просторі краї, де не розмовляють грекою, а ще є народ, який, виражаючи згоду, каже: «ок».
— Ок?
— Ок. [50]
— Дивно. Але продовжуй.
— Продовжую. Я обдивився цілу Італію, побував у нових місцях, бачив різні обличчя, одежу, якої ніколи раніше не бачив, адамашки, гаптування, золочені плащі, мечі, зброю, день за днем чув звуки, які мені важко було відтворити. Лиш невиразно пам'ятаю, як у Павії Фрідріх одержав залізну корону короля Італії, а тоді пригадую, як ми йшли в так звану Italia citerior, [51] а далі — вздовж паломницького шляху via Francigena, [52] ледь згадую зустріч цісаря з папою Адріяном у Сутрі, [53] коронування у Римі…
— То цей твій василевс, чи цісар, як ви його називаєте, був коронований у Павії чи в Римі? І чому в Італії, якщо він є василевсом алеманів?
— Не поспішай перед батька в пекло, мосьпане Никито, у нас, латинян, не все так легко, як у вас, ромеїв. У вас хтось виколює очі теперішньому василевсу, сам стає василевсом, усі з цим погоджуються, і навіть патріярх Царгородський робить те, що йому каже василевс, інакше василевс і йому очі виколе…
— Не перебільшуй.
— Я перебільшую? Коли я приїхав сюди, мені відразу пояснили, що василевс Алексій III зійшов на трон, бо осліпив законного василевса, свого брата Ісаака.
— А хіба у вас жоден король не усував попереднього, щоб забрати в нього трон?
— Так, але він убивав його під час битви або ж отрутою чи кинджалом.
— Бачите, ви варвари, не вмієте вигадати менш жорстокий спосіб вирішувати державні справи. Зрештою, Ісаак був братом Алексія, а брата вбивати не можна.
— Розумію, то був чин милосердя. У нас усе не так. Цісар латинян, який ще з часів Карла Великого сам не є латинянином, але є спадкоємцем римських цезарів, себто тих, які правили в Римі, а не в Царгороді. Проте, щоб була певність, що він справді їхній спадкоємець, його мусить коронувати папа, бо закон Христа скасував закон фальшивих і брехливих богів. А щоб його коронував папа, цісаря ще мусять визнати міста Італії, кожне з яких до певної міри саме собі пан, а отже, він має бути коронований як король Італії — звичайно, тільки в тому разі, якщо його оберуть тевтонські князі. Зрозуміло?
Никита вже давно зрозумів, що у латинян, хоч вони й варвари, усе дуже складно: нічого не тямлячи в тонкощах і відтінках, якщо йдеться про богословські питання, в якомусь питанні з права вони мудрують на всякі способи, аж голова пухне. І тому коли візантійські ромеї століттями провадили плідні собори, щоб дати визначення природі Нашого Господа, але не ставили під сумнів владу, успадковану прямо від Константина, західні люди полишили богослов'я римським священикам і гайнували час, отруюючи одне одного й обмінюючись ударами сокирою, щоб з'ясувати, чи мають вони ще імператора і хто саме ним є, і попри все це істинного імператора у них так більше ніколи й не було.
— Отже, Фрідріхові потрібно було, щоб його коронували в Римі. То, мабуть, була урочиста церемонія…
— До певної міри. По-перше, тому, що порівняно зі Святою Софією собор Святого Петра в Римі — це просто халупа, до того ж кривобока. По-друге, тому, що становище в Римі було досить неясне; у той час папа окопався поблизу Святого Петра, у своєму замку, а римляни заволоділи містом по той бік річки. По-третє, незрозуміло було, чи це папа робить на злість цісареві, а чи цісар — папі.
— У якому розумінні?
— У тому розумінні, що я чув, як придворні вельможі і єпископи лютували через те, що папа чинить зневагу імператорові. Коронація мала відбутися в неділю, а влаштували її в суботу, імператора належить помазувати при головному вівтарі, а натомість його помазали при бічному, і не по голові, як це було колись, а між плечем і лопаткою, і не миром, а єлеєм для катехуменів [54] — ти, можливо, не розумієш різниці, та й я не розумів її тоді, але при дворі всі тоді ходили похмурі, як ніч. Я сподівався, що Фрідріх теж розлютиться, як тигр, а натомість він ставився до папи вкрай поштиво, і темнішим темної ночі виглядав радше папа, немов уклав невигідну угоду. Я прямо спитав у Фрідріха, чому його барони нарікають, а він ні, і він відповів мені, що треба розуміти значення літургійних символів, де якась абидещиця може все змінити. Йому треба було, щоб коронація відбулася і щоб його коронував папа, але вона не повинна бути надто урочистою, інакше це означало б, що він є імператором лише з ласки папи, а натомість він був ним з волі германських вельмож. Я сказав йому, що він хитрий, мов лис, бо то було так, немов він казав: май на увазі, папо, ти тут виконуєш тільки роль нотаря, а угоду з Отцем Небесним я вже підписав сам. Він засміявся, даючи мені потиличника, і сказав: молодчина, відразу знаходиш влучний вислів. Тоді спитав, що я робив у Римі в ті дні, бо він був такий заклопотаний церемоніями, що втратив мене з поля зору. Я бачив, що за церемонії ви тут влаштовуєте, відказав я. Бо римлянам — я маю на увазі мешканців Рима — не сподобалася затія з коронацією у соборі Святого Петра, і римський сенат, який прагнув показати свою вищість над понтифіком, хотів коронувати Фрідріха на Капітолії. Натомість Фрідріх відмовився, бо коли потім він скаже, що його коронував народ, тоді не тільки германські князі, але й французькі та англійські королі можуть сказати: що то за помазання таке, освячене простолюдом, а якщо ж він скаже, що його помазав папа, усі сприймуть це серйозно. Але все було ще складніше, і я зрозумів це тільки згодом. Германські князі віднедавна почали говорити про translatio imperii, [55] тобто, так би мовити, про те, що спадщина римських цезарів перейшла до них. То якщо тепер Фрідріха коронував папа, то це означало, що таке його право визнав також намісник Христа на землі, який міг жити навіть, скажімо, в Едесі чи в Реґенсбурзі. Але якби його коронував senatus populusque romanus, [56] це означало б, що імперія далі там, де була, і ніякого translatio не сталося. І він пошився б у дурні, як казав батько мій Ґальявдо. Звісно, на це цісар погодитися не міг. Ось чому, поки тривав великий коронаційний бенкет, розлючені римляни переправилися через Тибр і вбили не лише кількох святих отців, що було справою буденною, але й двох чи трьох імперських достойників. Фрідріх оскаженів від гніву, перервав бенкет і звелів усіх їх вколошкати, після чого у Тибрі було більше трупів, ніж риби, і наприкінці дня римляни зрозуміли, хто тут господар, але, звісно, святкування дещо не вдалося. Звідси неприязнь Фрідріха до міст поцейбічної Італії, і саме тому, коли наприкінці липня він підійшов до Сполето, вимагаючи, щоб йому оплатили перебування в цьому місті, а мешканці Сполето почали щось там крутити, Фрідріх ще більше розсердився, ніж у Римі, і влаштував таку різанину, що теперішня супроти неї може здатися іграшкою. Маєш зрозуміти, мосьпане Никито, що цісар мусить поводитися як цісар, не звертаючи уваги на сентименти. За ті місяці я чимало чого навчився; після Сполето була зустріч з візантійськими послами в Анконі, а тоді — повернення в Italia ulterior, [57] аж до схилів Альп, що їх Оттон називав Піренеями, і це вперше я бачив гірські вершини, вкриті снігом. А тим часом, день за днем канонік Рагевін втаємничував мене у мистецтво писання.