Диваки і зануди
Там вона сіла на підлогу, сперлася спиною на піаніно й охопила руками обличчя.
— Господи! О Господи! — зітхнула вона.
Перша качка вже була на сходовому майданчику. Вона заметалася між стінами, лякаючись відлуння свого крякання. Із заднього ряду знялися вгору водночас ще дві качки. Їм важко було махати крилами, і вони летіли класом, як волейбольні м’ячі. Але ми не дали їм утекти, бо Фріда зачинила двері. В останню секунду качки, отримавши облизня, незграбно розвернулися і приземлилися на вчительському столі.
Катті сяйнула мені усмішкою і показала язик: дивися, мовляв, це все через твої зуби! Потім їй пощастило зловити качку, а щоб та качка не щипалася, Катті міцно тримала її за голову під самою шиєю.
— Відшиніть вікно! — прошамотіла Катті своїм прокушеним язиком.
Нам треба було позбутися качок. Ми хапали їх із підлоги й з лавок, а вони сичали, кричали і дряпались, як звірюки. Одну за одною ми викидали їх у вікно, і вони приземлялися на шкільному подвір’ї. Вахтер, що там стояв, від подиву роззявив рота, не розуміючи, що діється. Остання качка примостилася на люстрі під стелею. Кваша та Стефан кидали в неї шматки крейди доти, доки качка сама перелякано шугонула у вікно.
Коли вигнали ту останню качку, у класі запала гнітюча тиша. Люстра на стелі, де щойно вона сиділа, й досі погойдувалася, немовби від невидимого вітру. У бляклому світлі видно було перекинуті лави, купи зошитів та підручників, стільці, що сиротливо спиралися один на одного, і загиджену крихтами хрустких хлібців, роздавленою крейдою, пташиним послідом і клаптями паперу підлогу.
Посеред цієї тиші та розрухи сиділа, як велетенська лялька, Плиска у білій гіпюровій сукні. Вона сиділа мовчки, витягнувши ноги і спираючись спиною на піаніно. І не ворушилася. Якби не розплющені очі, то можна було б подумати, що Плиска спить. Зі складеними на животі великими, красивими білими руками. Жахливе видовище.
— Їх уже немає, панно вчителько, — півголосом сказала Нетта.
Проте вчителька не відповіла.
Гарненькі крила її невеличкого носа тремтіли так, ніби мали намір вилетіти разом із тим носом у вікно. Я зовсім занепала духом. У неї був такий сумний вираз обличчя, як і в моєї мами після якого-небудь галасливого свята, коли розходилися останні гості, а вона лишалася сама у світанкових сутінках, огорнена сигаретним димом. Але то було дуже давно.
Ніхто з нас не знав, що робити.
— Уже все минулося, — сказали ми.
Та вона знов не відповіла.
Обережно, ніби з боязні когось збудити, ми заходилися розставляти стільці і парти на місця. Послужливий Пепсі взяв із дошки ганчірку, накрутив її на указку й став витирати нею підлогу.
— Навіщо ви це зробили, га? — зненацька спитала вчителька, звертаючись ні до кого зі свого місця на підлозі.
Ми здригнулися. Бо вже трохи звикли до того мовчання.
— Це я, — мовила я.
— Що ти? — спитала вона.
— Я приніс їх сюди, — відповіла я. — Але я такого не хотів.
— Чого такого? — спитала вона.
— Щоб таке сталося, — відповіла я. — Просто так вийшло.
— Он як, — сказала вона.
— Але це через мене!
То був Ісак. Він став поперед мене так близько, що його русявий чуб ледь не торкався мого носа.
— Це були мої птахи, — сказав він.
— Твої? — перепитала Плиска.
— Ну, власне, ці не мої, — вів далі Ісак. — Бо я не маю ніяких. Але я збрехав, що маю. Через те мені сьогодні треба було принести сюди птахів, яких я не мав. І я попросив Симона, щоб він приніс сюди цих.
Плиска збентежилася. У вікно вскочив сонячний зайчик і заграв у Ісаковому чубі. Раптом мені захотілося взяти Ісака за плечі й повернути до себе. Аж тут він сам обернувся і глянув мені просто у вічі так, що я мусила відвернути голову і дивитися у вікно.
— А тепер я хочу, щоб ви всі вийшли, — втомлено сказала Плиска й махнула всім рукою. — Мені треба поговорити з Симоном наодинці.
Усі вийшли. Ісак також. А Катті, проходячи мимо, по-дружньому поплескала мене по спині.
— Побашимоша, лубчику, — прошамотіла вона мені на вухо.
І ми з Плискою лишилися самі.
— Сядь біля мене, — сказала вона.
Я сіла перед нею на підлогу. Запала тиша.
Вона дивилася на мене великими засмученими очима. Так ми сиділи й мовчали. У повітрі літав крейдяний порох і осідав на нас. Час ніби зупинився, її рот був як на замку, і я не знала, що казати. Мені здавлювало горло, поки її сумні очі пронизували мене, як прожектори. Я відчувала, що довго не витримаю. Але мовчанка не вривалася.
— Ти розумієш, що мені доведеться поговорити з твоїми батьками, — нарешті мовила вона. — Учитель Голуб розповів, що ти вчора встругнув у дівчачій роздягальні. Ая-яй! А тоді ще й ця історія зі списуванням. За ці кілька днів у нашому класі ти накоїв більше, ніж хтось за цілий рік.
Після цього вона мене відпустила.
Отже, вчителька прийде до нас додому і поговорить з мамою. Як мовиться, від себе не втечеш.
Йо-йой!
Дев'ятий розділ
у якому Плиска вислуховує скарги,до мами приходить несправжня натурниця,Інґве дещо розуміє,і розходжується грозаВона з'явилася о четвертій годині.
Черепашою ходою, у світлому плащі з хутряним коміром і квітчастою парасолькою Плиска спиналася на пагорб. Раз по раз вона позирала на небо, де купчилися чорні, як мара, хмари, схожі на товстих похмурих чиновників на похороні.
Я помітила її ще здалеку зі свого сховку в кущі ялівцю. Від довгого очікування в мене змерзли ноги. Я вирішила підслухати, про що буде розмова. Може, мені доведеться втрутитися.
Вона невпевнено зупинилася біля нашої хвіртки, перед якою Інґве поставив свій пом’ятий «Фіат», і кинула оком у бік нашого непоказного будинку.
Аж тут у просвіті живоплоту вона побачила Аксельсона. Той саме прибивав молотком дашки на свої безголові вулики.
— Вибачте! — крикнула Плиска.
— Що вам треба? — голосно спитав Аксельсон, переставши стукати молотком.
— Скажіть, будь ласка, чи не в цьому будинку живе родина Кролів? — гукнула Плиска.
— Ви з лікарні? — лукаво поцікавився Аксельсон.
— З якої лікарні? — сторопіла Плиска.
— Може, ви прийшли забрати того божевільного діда?
— Якого діда? — ще більше торопіла вона.
— Того, що оселився тут кілька днів тому. Знаєте, пані, що на ньому було? Чорні жіночі чоботи й довгі кальсони! Стояв і тарабанив у двері о шостій ранку так, що всіх побудив! — викрикнув Аксельсон, побагровівши на обличчі. — А вночі грає на віолончелі!
— Вибачте, у мене до них інша справа, — сказала Плиска, поправляючи білий плащ, що дуже скидався на медичний халат. А потім труснула парасолькою, наче то був термометр, з якого годилося збити температуру.
— То, може, ви зі страхової агенції? — спитав Аксельсон, мовби розгадував якогось кросворда, і брудними руками вчепився у Плисчин світлий плащ.
— Моя справа… — почала вона.
— Може, ви прийшли глянути, що він тут накоїв?
— Той дід? — чемно спитала Плиска.
— Та де! Той, що ходить в капелюсі. Він живе з дочкою того божевільного діда.
— І що ж він накоїв? — розпитувала Плиска далі.
— Що він накоїв?! — спалахнув Аксельсон. — Він увірвався своїм авто у мій сад, як на танку! Спершу протаранив живопліт, а потім став їздити по газону і поваляв мої вулики! Дідько, а не чоловік! Але це йому боком вилізе!
Аксельсон намагався переконати Плиску зайти до нього на подвір’я і самій побачити, що Інґве накоїв із його садом, вуликами і поручнями на ґанку.
— Мені жаль, — сказала вона, тримаючись рукою за гілля поламаного живоплоту. — Я не зі страхової агенції.
Аксельсон наморщив лоба. Але потім його обличчя засяяло.
— Хлопчисько! — скрикнув він. — Ви прийшли через того хлопчиська!
Плиска кивнула головою, дивуючись Аксельсоновою проникливістю. А я відчула, як у мене крижаніють ноги.