Привид із Валової

– Прогуляємося разом, не проти? – поцікавився Клим, щойно вийшли на вулицю.
– Пане Кошовий, ви ж знаєте, маєте певний досвід. Шацький ніколи не був від того, аби вплутатися кудись разом із вами. Тільки щось мені підказує, вас зацікавив означений будинок із привидом. Хіба ні?
Перехопивши портфель у ліву руку, правою Клим заспокійливо поплескав Йозефа по плечу.
– Ви мене своєю страшною казкою справді збили з пантелику…
– Дуже перепрошую шановного пана, ви мене ображаєте! – стрепенувся Шацький, у голосі чулося щире обурення. – Я не казкар, не ота шикса Шехерезада! Все, що ви почули, є чистісінькою правдою!
– Примарна Чорна пані теж?
Шацький досить сильно ляснув себе по лобі, потім звично почмокав губами:
– Ви мені не повірили! Пане Кошовий, я розпинався, а ви не ймете віри!
Вечір видався теплим. Сіріло повільно, проте – невблаганно. Клим відчув, як починає нервувати.
– Слухайте, Шацький, давайте рухатись. Поговоримо по дорозі, на ходу. Тільки заради Бога, не кричіть і не махайте руками. Або, якщо важко стримуватися, то бодай не вигукуйте. На нас звертатимуть увагу, а мені зараз це потрібно найменше. Згода?
Йозеф уперто гойднув головою.
– Ні. Тобто, – тут же виправився, – я готовий провести вас до місця, на Валову. Але щось мені підказує, вам кортить зайти всередину будинку. Якщо припекло перевірити, чи справді являється привид Чорної пані, прийдіть краще вночі. Той чоловік так і зробив. Не він один, як вже знаєте. Скінчилося все це дуже сумно…
Климова рука стисла плече Шацького міцніше.
– Послухайте мене дві хвилини. Не перебивайте. Я не прошу вас забути цю згубну звичку. Ви старша людина, і я вас надто поважаю, аби змінювати натуру, – це не має жодного сенсу. Та все ж послухайте спокійно й спробуйте зрозуміти.
Говорячи, Кошовий дивився йому просто в вічі. Шацький майже ніколи не витримував прямого погляду. Відвівши очі, він глянув на Климову руку на своєму плечі, акуратно зсунув її своєю, так ніби брався за крихку порцеляну. Прикусив нижню губу, хитнув головою.
– Кажіть. Мені справді важливо знати, пощо я мушу йти туди з вами.
Кошовий зітхнув.
– Отже, – почав, намагаючись говорити переконливо, – коли я просив вас про зустріч, справді хотів лише поділитися певними сумнівами й порадитися. Ваша казка… добре, нехай буде – ваша правдива історія сильно вибила мене з колії. Признаюся, перемішала думки, розрахунки та висновки. Змінила увесь хід та цілковито перекреслила логіку. Проте йти на Валову разом із вами я збирався, бо інакше не маю, як пояснити, чому нещасного Моргуна підступно вбито. Сьогодні вже був там, оглянув місце незалежним від поліції поглядом. Зайвий раз переконавшись: їхні нишпорки всюди дивляться, але нічого не бачать. Ви мені були потрібні там лише як свідок, Шацький.
– Свідок – чого, дозвольте запитати? – Й не дочекавшись відповіді, Йозеф тут же мовив: – Я дуже перепрошую, тільки мої свідчення нікому ніколи й ніде не знадобляться. Ви ж самі кажете: пан комісар Віхура зробив інший висновок, котрий вважає єдино правильним.
Сонце вперто сідало. Ще трохи зволікань, і їм справді не буде сьогодні жодного сенсу йти до фатальної кам’яниці. Хіба справді серед ночі, озброївшись ліхтариками чи взагалі парафіновими свічками.
– Ходімо вже. – Клим сіпнув Шацького за рукав пальта. – Якщо не переконаю вас ні в чому по дорозі, просто постоїте поруч, іззовні. Годиться такий варіант?
– Приймається. Хоч моя Естер ставиться до вас шанобливо, пане Кошовий, але все ж має рацію, кажучи: від вас жидові може бути часом забагато цорес.
– Чого забагато?
– Не дуже приємних трафунків. – Йозеф розвів руками. – Хто я такий, щоб не погоджуватися зі своєю фейгале? Але коли чую це й киваю головою, завжди маю на то відповідь – часом втрапити в цорес із вами цікавіше, аніж зазирати в роти різним шлимазлам. Ходімо!
І Шацький, котрий хвилину тому вагався, чи треба погоджуватись на небезпечну, з його погляду, пропозицію, перший посунув уперед. Ще й узяв такий темп, що Кошовому навіть довелося його наздоганяти.
Рухалися швидко, немов справді намагаючись випередити неспинні сутінки.
Лишаючись вірним собі, зубний лікар час від часу з кимось вітався, перед кимось навіть привітно знімаючи крислатого капелюха. Проте підганяти його, як під час більшості прогулянок, не довелося. Крокували злагоджено, тож Кошовий мав усі шанси встигнути по видному.
– Насправді ваша історія, Шацький, нічого серйозно не змінює в моїх висновках, – говорив Клим на ходу. – Хіба дещо коригує їх, та не заперечує й не перекреслює. Все поясню на місці, наочно, трошки потерпіть. Поки поясніть коротко про тих двох, котрі загинули у фатальному будинку.
Шацький знизав плечима.
– Насправді про товаришів по нещастю вашого знайомого, пана Моргуна, відомо небагато. Газети приділяли цьому мало уваги. Бо всі випадки, як оцей, третій, трактувалися як нещасні. Першою, наскільки я пригадую, ще в серпні була така собі панянка Марія Д., так прописали в публікації.
– Докладніше нічого не було?
– Було, – охоче кивнув Шацький. – Панянка – то сильно сказано. Є, звісно, шляхетні курвасі. Я навіть знаю декількох, тільки Боже збав бовкнути про це при моїй Естер, – він захихотів. – То була звичайна собі не дуже популярна повія. Молода, кажуть, негарна з виду. Ніби русинка, перебралася з села, шукала файної долі. Ми дорослі чоловіки, пане Кошовий, встигли дещо побачити й запізнати. Хіба зайде кубіта, котра торгує собою та при цьому себе поважає, серед ночі у хтивих справах до напівзведеної кам’яниці?
– Ви там були, Шацький, що знаєте про її справи?
Йозеф відмахнувся.
– Слухайте, це також публікували газети. Поліція дуже швидко відшукала її любчика, загулялого муляра з Верхнього Личакова. Тому ще жінка дала такого чосу, пір’я летіло на всю вулицю! Підпив добряче в отому жахливому шинку «Під гарматою», бо саме була п’ятниця й дістав від хазяїна тижневу платню. Дівка тут же підкрутилася, вона, казали, часто вешталася саме біля «Гармати» чи поруч із подібними гнидниками. Змовилися швидко, усамітнитися хтивцям не було де. Хіба забудова, всередині ж нема нікого. Той майстровий, ходили чутки, говорив, ніби кубіта нагнулася, виставила вперед дупу, стала, впершись руками в підмурок…
– Шацький, у вас Естер і четверо дітей. Вас аж такі подробиці не мали б цікавити.
– Саме тому, пане Кошовий, вони переймають мене найбільше! – запалився Шацький. – Ну, менше з тим. Коли кавалєр пішов, панна Марія лишилася там. На ранок знайшли мертвою.
– Від чого померла?
– Про кримінал не писали. Скажу лиш, що то була перша смерть у будинку за номером двадцять вісім на вулиці Валовій відтоді, як будинок поміняв власника і його почали змінювати за сецесією. Про Чорну пані згадували в розмовах, і то озираючись. Бо, самі розумієте, подібне не надто вітається. Та якби все було не так, власник не відмовився б від подальшої забудови й не перепродав будинок. А по тому, під кінець вересня – нова халепа!
Говорячи, вони тим часом завернули в дворики, аби скоротити шлях, і зараз вийшли в центр вулиці Боїмів. До кінцевої мети подорожі лишалося зовсім небагато, й Клим зберігав надію побачити в непорушному вигляді те, що виявив там удень.
– Хто цього разу?
– Подейкували – дрібний крадій. Стирив щось, за ним гналися. Знали в обличчя, тож вирішив пересидіти десь, перечекати лови. І тут, казали в нас на Краківському базарі потім кілька днів, усе набагато зрозуміліше.
– З’ясували, від чого помер?
– Бог мене милував, пане Кошовий, роздивлятися й того трупа. Але! – Шацький багатозначно підніс пальця вгору й помахав ним, ніби погрожуючи комусь. – У нас на Краківському ходили чутки, що той злодюжка помер від страху. Перелякався, вгледівши щось. Серце, підірване безпутним життям, не втримало. Кого або, краще так – чого міг перелякатися дрібний крадій, звичний до постійних небезпек? Скажете – наздогнали, знайшли, затисли в глухий кут. Та, знову ж посилаюся на достовірні чутки з Кракідалів, бо у нас лише правдиві чутки, – все потягнуте ним при ньому лишилося.