Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма (СИ)

Возможно. Вот он обращается к судьбе:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою,
Ходімо ж, доленько моя,
Мій друже щирий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава
А слава - заповідь моя.
Придумана новая заповедь, которой нет ни в Ветхом, ни в Новом Завете. А вот на что он готов ради славы:
А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п'яна!
Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалі над злодієм
Набор розпустила.
Чи з ким іншим мизкаєшся
З нудьги та похмілля?
Горнись лишень коло мене
Та витнемо з лиха,
Гарнесенько обіймемось,
Та любо, та тихо
Пожартуєм, чмокнемося
Та й поберемося,
Моя крале мальована.
Бо я таки й досі
Коло тебе мизкаюся.
Ти хоча й пишалась,
І з п'яними королями
По шинках шаталась,
І курвила з Миколою
У Севастополі…
Та мені про те байдуже.
Мені, моя доле,
Дай на себе надивитись,
Дай і пригорнутись
Під крилом твоїм, і любо
З дороги заснути.
Это уже славоблудие какое-то…
Славы ему хотелось любой, даже славы Герострата ("проклинать і світ запалити"). Дурная слава лучше, чем никакой. Невыносимо было одно: когда "ніхто й не гавкне, не лайне, неначе й не було мене ". Пусть гавкают, пусть лают, пусть ругают. Лишь бы обратили внимание, лишь бы заметили.
4. Без покаяния
Читаем предсмертные стихи:
Втомилися і підтоптались
І розума таки набрались… (1861)
Набрались ли? А если набрались, то неужели той мудрости, начало которой есть страх Божий? Без покаяния это невозможно. А покаяние оказалось невозможным для Шевченко. Он прожил под девизом:
Караюсь, мучуся… але не каюсь!…
Слово "раскаяние" происходит от имени первого братоубийцы.
Раскаиваться - значит осуждать в себе грех Каина и другие грехи. Того же, кто от греха Каина не отрекается (а даже - напротив) называют окаянным, как например, Святополка Окаянного, убившего своих братьев Бориса и Глеба, первых русских святых.
Абсолютно справедливы поэтому слова Кобзаря:
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу…
Ведь он всю жизнь, как окаянный, призывал к братоубийству.
Сознание же своей собственной греховности не посещало его:
Які ж мене, мій Боже милий,
Діла осудять на землі? (1847)
Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що.
За грішнії, мабуть, діла
Караюсь я в оцій пустині
Сердитим Богом. Не мені
Про теє знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться мені.
Для правдоподобия, впрочем, признается один малюсенький давний грех:
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п'ятака -
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге-та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду. (1850)
За такой грех впору награждать. А рассказано про него затем, чтобы контрастнее представить всю несправедливость Господа:
… І не знаю,
За що мене Господь карає?
…А все за того п'ятака,
Що вкрав маленький у дяка,
Отак Господь мене карає.
И далее читатель от имени оскорбленной невинности предупреждается:
Слухай, брате, та научай
Своїх малих діток.
Научай їх, щоб не вчились
Змалку віршовати.
Коли ж яке поквапиться,
То нищечком, брате,
Нехай собі у куточку
І віршує й плаче
Тихесенько, щоб бог не чув,
Щоб і ти не бачив,
Щоб не довелося, брате,
І йому каратись,
Як я тепер у неволі
Караюся, брате.
Впрочем, и в этой малости, писании стихов (не говоря уже о других грехах), виноваты враги, т. е. люди (они же - змеи):
Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?… А люде!
Звичайне, люде, сміючись.
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь… Вороги!!
І люті! люті!Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияни!
Чи не меж вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь.
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе-і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху… і розбили
О його… Бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого…а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь.
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви…
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!
 1850. Не знаю, чи каравсь ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь? І не знаю за що.
 1856. До тяжкого горя привів мене Господь на старість, а за чиї гріхи? Єй же Богу, не знаю.
Христианство призывает к покаянию и обещает прощение. Следовательно, ему нечего сказать людям, которые считают, что им не в чем каяться, и не чувствующих никакой нужды в прощении.