Викрадення в Тютюрлістані

— Ну, побачимо, чи це правда, — муркнув Мишібрат і, хильцем випивши кварту, прошепотів:— Я хочу бути найславетнішим котом у Тулебі, щоб про мене говорило все місто.
Він повернувся, заплющив очі й позадкував, лічачи кроки. Перед ним послужливо розступились.
Всі знали цей гарний звичай. Та ба, на сьомому кроці кіт спіткнувся й плюхнув у цеберко, повне мокрого зілля.
За мить він вирячив очі й підскочив, мов на пружинах. Гримнув гучний регіт. Даремно кіт розпачливо тріпав хвостом, клешні не пускали, боляче щипаючи його за задок. Як виявилося, в намоченій у цеберку кропиві кишіли принесені на продаж раки.
— Чого ці йолопи так регочуть? — сердито пирхнув Мишібрат, потираючи накусані місця.
— Ти ж недавно сам сміявся, — нагадала Хитруся.
— Зате твоє бажання неодмінно здійсниться, — поважно мовив півень. — Ти станеш найславетнішим котом у столиці і, я гадаю, навіть швидше, ніж сподіваєшся. А тепер нам час порадитись. Давайте зайдемо до цієї затишної кав’ярні й сядемо за отой столик.
— Іншої ради нема, — повів мову капрал Пипоть, коли було з’їдено цілу гору тістечок і останні сріблясті пухирці газу вилетіли з вузьких склянок із недопитим лимонадом, — треба купити якихось ліків або масті, щоб вибілити Віолінку. А для цього потрібні гроші. Мій приятель Бахкало, що так гостинно нас прийняв, дасть нам і їсти й пити, але касу його жінка держить у себе під подушкою і грошики йому видає видавцем. Єдине, що я можу, — це продати свої реліквії. — Він розчулено глянув на жменьку орденів та медалей.
— Ти не повинен з ними розлучатись, сховай краще для синка, — прошепотіла Хитруся.
— Досить з нього, якщо він успадкує від мене чесне ім’я і крило, не заплямоване жодним негідним вчинком. Я мушу це зробити задля королівни.
— А вони справді золоті? — шанобливо спитав Мишібрат, доторкнувшись до них м’якою лапкою.
— Слухайте… Я був у найкращих аптекарів і лікарів, усі в один голос сказали: лікування буде тривале й дороге, вони можуть за це взятись, але за наслідки не ручаться. Тільки один підпільний цирульник, — а ми знайомі ще з часів походу на Блабону, — щиро признався мені, що медична наука тут безсила і тільки сам циган може зняти чари.
— Але ж він цього не зробить!
— Звісно. Мозоль продає всякі ліки: від різних хворощів, від безсоння й нещасливого кохання, а люди шепчуть, буцім і отруту… Недурно ж він має перегінні апарати і студить в ретортах відвари… Тут треба неабиякого хитруна, щоб з ним поторгувався й вирвав таємницю чарів. — Півень обвів очима заклопотані обличчя друзів. — Ніхто з вас не годиться, бо він миттю впізнає й про все здогадається…
— А може, попросити когось із твоїх товаришів?
— Ні, їм не можна довіряти таємницю, вони такі простосерді — відразу пробовкнуться.
— Спершу треба роздобути грошей, а тоді, може, щось придумаємо.
Вони допили лимонад. Кіт уже від дверей вернувся і, озирнувшись, крадькома висипав солодкі крихти з блюдця в ласо роззявлений роток, пригладив вуса й подався за друзями.
Було тепло. Дерева в поблизькому парку вже вдягли осінні шати й здіймались угору, мов золоті та мідні вітрила. По газонах бігали діти, збираючи пучки барвистого листя. Проїхали екіпажем якісь дами в розмаяних вуалях. У тінистих, вогких алеях шерхотіли шини, цокали копита.
Півень зайшов до ювеліра. В темному заулку східці вели вниз, мов у нору. Довелося стрибати по вичовганих приступках. У півтемряві ювелір Борсук, що ніколи не скидав шуби, підніс медалі до лампи і, вставивши в око лупу, розглядав їх довго й уважно.
— Золото, — шепнув занепокоєний півень.
— Гм… трохи золота тут є. — Борсук почалапав у глиб крамнички і, підозріливо озираючись, відчинив касу.
— Дякую, шановний пане, — потис йому лапу півень.
Борсук з гідністю вклонивсь і схилився над розібраним годинником, прислухаючись до нерівного цокання.
«Старий парубок, тому такий відлюдько. Посватати б за нього нашу Хитрусю, та б його розворушила», — думав півень, збігаючи вгору сходами.
— Скільки дав?
— Дванадцять дукатів.
Мишібрат аж свиснув. Друзі попростували до мурів, на оборонні вали міста. Трава вже зруділа. Золотими лелітками осипалося листя з беріз. Обіч ватага хлопчаків запускала паперових зміїв.
Друзі посідали на кам’яну лаву. Перед ними лежало місто, напоєне сонцем, прекрасне й сонне.
Капрал узявся за крило й став перебирати перо за пером:
— Гіпця й Вузлика до цигана не пошлю, це такі урвиголови! Майстер Пігула нічого не виторгує, той його обдурить. Гармаш Бахкало — шляхетна душа, але і щирий, і випити любить. А більше вже послати нікого…
— А ме-е-е-не-е-е… А ме-е-е-не-е-е… — озвався голос зі схилу, і, повернувши до друзів хитрий білий писок, хтось подерся вгору, тягнучи по траві мотузку, якою були спутані його ноги.
— Цапок! — скрикнув півень.
— Так, це я-а-а… — забекав той, скромно стаючи збоку.
Капрал Пипоть задумано розглядав його.
— Слухай-но, ти тепер звичайнісінька миршава коза. Мабуть, набридло нести покуту? Ти міг би знову здобути пошану й загладити давні провини. Але чи можна тобі довіряти?
— О так, шляхетні панове, я ж стільки витерпів!
— Так от: підеш на Старий ринок, де стоїть цирковий фургон цигана Мозоля, і купиш у нього ліків, щоб вибілити цю дівчинку. Ось, на тобі дукати. Але якщо зрадиш, начувайся.
— Якщо зрадить, — нявкнув Мишібрат, — то ми просто повісимо його на першій-ліпшій гілляці.
— Їй-богу, я не підведу вас, добродії, — жалібно мекав цапок. — Поклявся б рогами, та вже їх не маю.
— Я вже чув цю клятьбу…
— Не підведу, добродії, присягаюсь, — белькотів крізь сльози цапок, ратичкою притискаючи дукати. — Дайте я вам ноги поцілую, — схилився до їхніх колін.
— Затям собі, брате: ця вірьовка, від якої я тебе звільню, висить на сухій гілляці і нетерпляче жде!
— О милосердні душі, о золотенькі панове, все для вас зроблю, щоб так жила моя бабуся Мекуля, — шепотів цапок, і в його вузьких очицях блищали сльози.
— Ріж! — махнув крилом півень.
І Мишібрат розрізав пута.
Цапок, радий, зірвався з місця.
— Вмить для вас облагоджу це діло, ще сьогодні вночі матимете всі ліки. Слово купця!
Він збіг із валу, поскубуючи мимохідь гіркий осот, що купками ріс на схилі.
— Може, не треба було давати йому одразу стільки грошей?
— Вибору не було, я мусив ризикнути, — відказав півень, витираючи зрошене потом чоло. — Може ж, і в нього все-таки є честь і совість.
Внизу заграла сурма, почувся гомін і тупіт. Хлопчаки змотували шнури. Змії, сп’янілі від простору й лету, верталися з піднебесся неохоче, кілька їх опустились на дерево і, обплутавши гілки хвостами з шелесткого паперу, поклали собі там заночувати.
Згори видно було, як комашиться на ринковому майдані темна юрба.
— Що там таке?
Хитруся глянула на сонце.
— Таж зараз почнеться вистава. Хіба ви не читали афіші?
— Ой, справді, — згадали кіт і півень, — А може, й ми хоч одним оком глянемо, що там показуватиме наш переслідувач?
— Краще триматися від нього якнайдалі, — остерігала Хитруся.
— В такому натовпі, навіть під самим носом у цигана і всієї гвардії, ми надійно сховаємось.
Ну то ходімо швидше, вистава вже починається, — мовила лисичка.
  
Блошиний цирк
 
В кінці вулиці, де за порядком стежили кілька бульдогів-поліцейських, видніла охоплена нетерпінням юрма. Вона чимдалі густішала. Всі вікна у високих вузьких кам’яничках були щільно забиті головами.
Середину ринкового майдану обгородили червоним шнуром. Уздовж нього ходив циган і потирав руки. Неподалік стояв фургон, де Дримба вже вдягала бліх у парадні строї. Лупон, сидячи на передку, оглушливо сурмив і бив у мідні тарілки. Вгорі, поміж двома жердинами, звисала тонка, як волосина, мотузочка, ледве помітна на тлі дерев і неба.