Викрадення в Тютюрлістані

— Перепочиньмо хвильку, — попросив король Барило. — Серце в мене калатає від думки про близьку перемогу, — додав, притискаючи долоню до округлого черевця.
— А чого ж, давай перепочинемо, все одно я зараз виграю, — пробурмотів король Цинамон.
І обидва підвелися. Король Цинамон, розводячи руки, кілька разів присів перед відчиненим вікном, король Барило важко впав на подушки. Гаряча корона вислизнула з рук у пажа. Всі придворні кинулися підіймати. Передавали її один одному, дмухаючи на пальці, й цілували, просячи пробачення за незграбність.
Але це тривало одну хвилинку. Обидва королі були певні успіху. Та тільки-но знов сіли за шахівницю, враз підвели голови і вперлися один в одного очима.
— Та що ж це таке! — скрикнули сердито.
На шахівниці не вистачало однієї глазурованої мигдалини.
Королі дивились один на одного з дедалі більшою підозрою. Цинамон свердлив поглядом черево короля Барила, неначе вгледів у ньому злощасну мигдалину.
— Королю Цинамоне, в мене пропала шашка!
— Ти знав, що зараз програєш, і сам її з’їв.
— Присягаюсь короною! — простогнав король Барило Сьомий.
— Що ж, виходить, я виграв, і не згадуймо більш про цю дурницю!
— Це не дурниця, а злочин і ганьба! — Король Барило суворим поглядом обвів зблідлих придворних. — Хто з вас посмів, га, мерзотники?
Запала мертва тиша. Чути було тільки легенький шурхіт — то ставало диба волосся на головах у придворних. На одного камергера з переляку напала гикавка. Він стискав руками живіт, а нестримне гик! гик! стрясало ним так, неначе там скакала пустотлива жабка.
— Бачиш, королю Цинамоне, краще сам признайся, адже ніхто з них і близько не підходив до шахівниці…
— Що?! Знаю я цих негідників! Може, вони очима з’їли?
— Коли так, геть звідси! — гаркнув розгніваний король Барило, і голос його загримів так, ніби він чхнув у порожню винну бочку. Перелякалися придворні й пригинці повибігали. — Слухай, королю Цинамоне, цю справу треба з’ясувати, адже йдеться про мою честь.
— А про мою — ні?
— Тоді давай станемо до шахівниці спиною й полічимо до трьох, і дуже тебе прошу, хай ця мигдалина повернеться на своє місце.
— Я теж тобі раджу — пошукай у кишенях.
Обидва відвернулися. Саме в цей час ключник припав оком до дірочки в замку.
— Раз, два, три!
— Ох! — скрикнули разом королі, обурено дивлячись один на одного. З шахівниці зникла друга мигдалина.
— Злодій серед нас, — значливо мовив король Цинамон.
— В кожному разі, це не я, — прохрипів червоний як буряк король Барило, знімаючи з голови корону.
— То, по-твоєму, це я? — просичав король Цинамон і встромив у нього гострий погляд, ніби виделку в печеню.
— Ти сам сказав!
— Оце маєш!
— Що ж, часом і поміж королями трапляються…
— Це образа! — крикнув король Цинамон. — її можна змити тільки кров’ю…
— Можу тобі її пустити, — процідив Барило й сів у крісло, але зараз же схопивсь, бо опустився на зубці своєї корони.
— Я тобі ці думки з голови виб’ю! — заревів Цинамон і набив йому берлом гулю на тім’ї.
— А я тобі…. — прохрипів король Барило й пухкою п’ятірнею ляснув його по смуглявій щоці.
— Рр-р-аз! Іще р-р-раз! — радісно крикнула папуга, махаючи крилами.
Тоді вбіг ключник і, впавши перед ними навколішки, голосно заволав:
— Ваша величність, я бачив злодія!
— Це, мабуть, він!
— Це, мабуть, він! — тицьнули один на одного пальцями королі.
— Ні, ваша величність, це папуга!
Ара, почувши, що її викрито, пурхнула на жирандолю і швидко постискала дзьобом гнотики свічок, — світло згасло.
В покої стало темно. Папуга репетувала:
— Кар-р-ра, кар-р-ра!
— Запізно, королю Цинамоне.
— Запізно, королю Бариле.
— Гляди ж мені, ані слова про те, що тут сталося, бо звелю посікти тебе на капусту! — пригрозив король ключникові.
— Буду німий, як могила, як золота рибка!
І тоді в глибокій пітьмі пролунали зловісні слова, що накликали страшні злигодні на народи:
— Виходить, війна.
— Так, війна.
Тієї ночі король Цинамон крадькома виїхав додому, а на стінах столиці вдосвіта розклеїли афіші:
ВЕЛИКА І НЕСПОДІВАНА ВІЙНА З БАГАТЬОХ БИТВ,
ЗА УЧАСТЮ КОРОЛЯ БАРИЛА VII І КОРОЛЯ ЦИНАМОНА, А ТАКОЖ НАРОДІВ ТЮТЮРЛІСТАНУ І БЛАБЛАЦІЇ ПОЧНЕТЬСЯ НАСТУПНОГО ЧЕТВЕРГА НА КОРДОНІ!
ПРОХАННЯ ДО ВСІХ ПРИБУТИ І ВЗЯТИ УЧАСТЬ У ЦЬОМУ ІСТОРИЧНОМУ ВИДОВИЩІ!
— О-о-ох! — злякано писнуло кілька голосів.
Обгоріла гілка тріснула, і рій іскор шугнув над розжевреним багаттям.
— Цитьте, — шепнула, нахиляючись, Хитруся, — цитьте, малята…
— З ким це ти розмовляєш? — спитав здивований капрал Пипоть.
— Ах, не звертай на мене уваги, це я так, від хвилювання, — і лапкою стріпнула шубку.
— Розказуй, розказуй далі, — попросив Мишібрат.
  
Початок воєнних дій
 
Півень вибив з люльки попіл.
Зірвав травинку й почистив цибух, потім заходився знов натоптувати ЇЇ тютюном.
— Коли оголосили мобілізацію, вулиці зашуміли велелюдними процесіями, зарябіли величезними написами: «Не віддамо Тютюрлістану!» або «Всі за алебарди!» та «Стережіться шпигунів!», бо вже було помічено двох сорок, які розпитували, чи довго ще після смеркання відчинені міські брами. З поважним і гордим виглядом радники простували по накази до замку. Юрби кричали «ура», грали оркестри, жінки кидалися на шию солдатам, цілували всіх гвардійців, що здалеку поблискували панцерами й подзенькували шаблями та острогами. Кожного, хто мав щось гостре й напускав на себе войовничий вигляд, засипали квітами, він ставав мало не героєм і вештався по вулицях, погрожуючи ворогам. Оплесками зустріли навіть одного дідка, який ходив з чималенькою банкою маринованих рижків у руках. Тоді ж таки побили безневинного блазня, бо само «бла» видалося городянам дуже підозрілим. До пізньої ночі місто гуло, мов підкурений вулик: тупотіли гінці, грюкали двері арсеналу, сяяли смолоскипи подвоєної варти на мурах. Ми готувалися до війни.
Виступати мали другого дня на світанні, але ще до десятої години ранку перед складами стояла довга черга і кравці з повними ротами шпильок розпускали мундири, що ніяк не налазили на гладкі туші новобранців.
Біля Західної брами вже відбувались урочисті проводи, нам бажали перемоги над ворогом. Колона сунула все далі. Яскраве вбрання сліпило очі, бойовий запал аж пашів. Щоправда, зброї було обмаль. А що давно вже не воювали, то рушниці поіржавіли, шаблі пощербились, у шоломах хазяйновита пані гетьманша підсипала квочок. Та зате їхали сотні возів, навантажених бочками з вином і медом, здаля доносився густий дух копчених ковбас і окостів, а низки сосисок, звисаючи з полудрабків, звабливо кивали до вояків, що йшли у похід. Над усім витав ніжний запах тортів і крихких тістечок, посипаних ванільним цукром. Усе це змусило армію дуже скоро зробити короткий привал. Отож зараз за міськими мурами, на поблизьких луках, нап’яли намети та й почали бенкетувати. Тепер уже й припізнілі мародери підбігали і похапцем приставали до шеренг бенкетарів. Побачивши заставлені столи та повні миски, вони заздалегідь розстібали ґудзики й попускали пояси.
Нарешті, вже надвечір, армія, звільнившись від доброї половини вантажу, рушила до кордону. Купки хлопчаків неохоче поверталися до міста. Страшенно шкода було покидати хоробрих батьків, розлучатися з ними на порозі таких незвичайних подій, І вони надумали вранці знов наздогнати повільне військо, щоб побачити вирішальну битву. На мурах, мов чайки, маяли білі хустинки. Багато блакитних та чорних очей сповнювалося слізьми, дивлячись, як барвиста валка обозів, звиваючись гадюкою, курить на заході і всотується під склепіння лісу.