Викрадення в Тютюрлістані

— Ой, мене вже щось кусає.
— Не кажи дурниць, вони не кусаються. Я годую їх крихтами. Малята такі віддані мені… Може, й справді трохи свербить, коли вони граються в піжмурки й пустують у моєму хутрі… Але кусатись — ніколи.
— А звідки ж у тебе блохи, Хитрусю? — здивувався півень.
— О, це довга історія… В мене серце краялось, коли бачила, як вони бідують. Я взяла їх на виховання в одного підтоптаного пуделя, якого на старість господарі вигнали з дому. Він торгував ганчір’ям, збирав на смітниках розбиті пляшки та кістки… Знаєте, я без дітей жити не можу. І така рада, що зможу викохати їх і навчити гарних манер…
— Блоха завжди залишиться блохою, — з сумнівом зітхнув капрал Пипоть.
Мишібрат недовірливо крутив головою. Зіниці його проти світла зробились вузенькі, мов серп місяця-молодика.
— Слухайте! — нявкнув він зненацька.
Вигнув спину дугою, сердито наїжачився. Півень зірвався з місця, вхопив сурму й вузлик, а Хитруся метнулась убік і зникла в темряві. Чути було, як вона пошепки заспокоює зляканих бліх.
Хрускотіли гілки під важкими копитами. Щось величезне перло навпростець лісом. Нарешті біля вогнища виріс, хропучи, здоровенний вмилений кінь. Вершник підняв смолоскип над головою.
— Гей, люди! — гукнув хрипким голосом.
Півень виступив уперед, мідна сурма відсвічувала, мов цівка пищалі. З хвилину вони міряли один одного очима. Раптом вершник похилив голову, розпачливо охнув і, забувши, що він в Тютюрлістані, заволав рідною мовою:
— ларолівну блакрали!!!
Смолоскип випав у нього з рук і, потріскуючи, гаснув на вологому від роси моху. Гонець повернув коня. Встромив йому в боки довгі гострі остроги і знов пірнув у темряву.
Друзі прислухались, як даленіє тупіт, хрускіт обламуваних гілок, шелест обшмульгуваного листя.
— Це по-блабланському, — прошепотів зблідлий півень. — Королівну викрали, розумієте, королівну…
Запала тиша. Всі стояли, приголомшені цією звісткою.
Тепер вони зрозуміли, чому гінці скачуть на всі чотири сторони світу, розтинаючи нічний морок сяйвом смолоскипів.
Друзі знов тісно збилися біля вогнища. Широко розплющеними очима вдивлялися в темряву. Розбуджені дерева шемрали:
— Треба відпочити, спати пора, хтозна, які ще пригоди попереду…
Півень підніс сурму до дзьоба й заграв вечірню зорю:
 
 
День давно вже згас,
 
це спочинку час.
 
Долоню — під скроню,
 
поруч клади броню,
 
добре щоб спочив,
 
ворога побив!
 
 
Срібні звуки довго бриніли поміж гіллям, перше ніж полинути до близьких зірок.
Подорожні зручно повкладалися.
Мишібрат то заплющував очі, то знов розплющував, дивлячись, як танцює полум’я. Але повіки підіймалися щодалі неохочіше. Заспокоєний, мурмочучи свої котячі молитви, він заснув.
Півень ще ласкаво погладив свій згорточок, засунув його під крило і враз захропів. Снились йому, напевно, нові битви. Зорі кліпали срібними віями. Ситий вогонь поволі доїдав перепалені гіллячки, багаття догасало.
У верховітті старих дерев ще раз пролинуло зітхання:
 
 
…добре щоб спочив,
 
ворогів побив!
 
 
Але друзі цього вже не чули. Натомлені з дороги, вони міцно спали.
  
Викрадення
 
Уставав рожевий ранок. Сонце розчісувало золоті кучерики. По свіжій блакиті, в якій купалися жайворони, пливли хмарки, котрих тато-вітер і мама-погода саме вивели на прогулянку. Дерева потягалися, розпростували плечі, клени розправляли листя, ялини пробували свою колючу зелену щетину. Лисичка з рушником на шиї поверталась від ставка. Мишібрат навколішках дмухав у попіл від учорашнього багаття. Півень жмутками моху обкладав у вузлику щось дорогоцінне і крихке.
— Доброго ранку, друзі! — гукнула здалеку Хитруся.
— Доброго ранку! Який у тебе сьогодні чудовий вигляд! Що то молодість… — зітхнув півень, зв’язуючи ріжки хустини. — Хіба щось може з нею зрівнятися…
— Е, це просто комплімент, я розумію. Ну що з тієї молодості, коли нема ані роботи, ані чого до рота вкинути!
— Ніяк не розгоряється, — задихався Мишібрат.
З жару, щоправда, йшов дим, але вогонь не мав апетиту, ще спав.
— Я тобі покажу, як це робиться, — підхопився капрал Пипоть.
Він острогою розгорнув попіл і схилився, збираючись дмухнути. Голий вогонь, з якого стягли тепле укривальце попелу, одразу завертівся. Сиві пластівці обгорілого листя та їдкий димок знялися вгору, півневі закрутило в носі. Він широко роззявив дзьоба й оглушливо чхнув. Хмара попелу шугнула в повітря.
— На здоров’я! — чемно побажала Хитруся.
— Ну, якщо це твій хвалений спосіб розпалювати вогнище… — глузливо мовив Мишібрат.
Але півень, червоний, із засльозеними очима, вже підкидав галузки, і, о диво, вогники почали їх зі смаком хрумати.
Вже сідали снідати, коли півень сказав:
— Знаєте, просто віри не йметься… Я вже собі думаю: може, все те, що було вночі, — тільки сон…
Раптом вони почули повільну ступу. Якийсь чоловік вів коня. Розгнуздав його й пустив поскубти соковитої трави на галявині. Потім підійшов до багаття й низько вклонився. Страусове перо на його капелюсі торкнулося землі. Друзі відразу запросили вершника відпочити й розділити з ними скромний сніданок.
То був один з багатьох гінців, яких розіслано вночі у всі кінці світу. Ще молодий, але з лицем аж сірим від куряви, стомленим і сумним. Навіть цікава Хитруся не розпитувала юнака, боячись ще більш роз’ятрити його горе. Але він, бачачи їхні співчутливі погляди, щиро зворушений добрістю Мишібрата, який хотів віддати йому свою скибку, сам почав оповідати:
— По ваших обличчях видко, що ви вже знаєте… Але все одно я мушу говорити, хоч серце крається, — це мій обов’язок. Кожен може допомогти в розшуках. Викрадено королівну Віолінку, дочку короля Цинамона, нашу укохану панночку… її викрали, коли вона їхала до Тулеби. Опікувалися нею вчитель співу Доремій Бемоль і панна Кортинелла. Карета вже пересягла кордон Блаблації. Злочин вчинено тут, на вашій землі, в Тютюрлістані! Самі знаєте, дороги тут кепські… Отож колесо в кареті й поламалося, а королівна, скориставшися з цієї зупинки, вийшла нарвати квіток. Стерегли її Кортинелла й маестро Бемоль. Чари якісь на них наслано, чи що… Але вони нічого не чули й не бачили… А королівна зникла, мов у воду впала. Карету полагодили, можна їхати далі, а королівни нема. Давай її кликати: «Віоло, Віолінко!» Слуги гукають на ввесь ліс, аж луна йде. Ніхто не озивається. Трохи далі знайшли її шарф і розірвану шапочку. Там були сліди величезних підкованих чоботищ. Виходить, її вхопили не дикі звірі, а розбійники. Того ж вечора оповіщено населення всіх навколишніх сіл, на дорогах виставлено сторожу — все даремно. Ми й досі не натрапили на слід. Від Кортинелли нічого не доб’єшся — в неї мігрень, прикладає до лоба скибочки лимона, мліє, сльози ллються, немов із пожежної помпи, а маестро Бемоль тільки водить чорними очима й теж нічого не знає, нічого не пам’ятає. Отакі охоронці! Щоб вони в юшці втопилися!
— Якщо її викрадено на тютюрлістанській землі, — мовив півень, — це загрожує нам ускладненням дипломатичних відносин.
— Я бачу, ви на цих справах розумієтесь, — шанобливо глянув на нього гонець, — Так, король Цинамон у страшеннім гніві, в королеви Цикути спазми… Всі вважають, що війна неминуча. Може, почнеться за кілька тижнів, а можливо, й за кілька днів… А скільки жертв коштував останній похід…