Марафон завдовжки в тиждень
Цьому можна було тільки радіти, і Штунь погодився з ентузіазмом:
– Най буду вашим племінником, це ви файно вигадали – можна замельдуватися та й взагалі почуватися безпечніше.
Сорока підвівся статечно, осмикнув трохи зім'яті брюки, поправив капелюх й наказав:
– Поїдеш до мене, сам поїдеш трамваєм, бо я ще маю справи у місті. – Дістав з кишені ключ від звичайного англійського замка, але подав так, наче той був принаймпі від сейфа з коштовностями. – Вулиця Зелена, чотирнадцять, мешкання восьме на другому поверсі. Захочеш їсти, пошукай у шафі на кухні, я повернусь увечері. – Пішов, не озираючись і не чекаючи запитань, бо справді сказав усе, а Юрко посидів ще трохи на лавці, поки Сорока не зник за кущами бузку, й подався'до виходу з парку, тримаючи руку в кишені й обмацуючи ключ.
Розшукувачі повернулися додому вже по дванадцятій ночі, зайшли до передпокою, намагаючись не гупати підборами, та все ж пані Марія почула їх і визирнула з своєї кімнати. Заспана, в поспішливо зав'язаній хустці, з-під якої зрадливо стирчали бігуді.
– Нарешті… – мовила чи то докірливо, чи нетерпляче, й Толкунов визнав за можливе виправдатися!
– Служба…
– Так, я розумію, – заметушилася пані Марія. – Зараз поставлю чайник, бо шановні пани, певно, зголодніли й втомилися.
Бобрьонок енергійно захитав головою, хоч перспектива випити гарячого й солодкого чаю видалася справді спокусливою.
– Не треба турбуватися, – підтримав його Толкунов.
– Які ж турботи!.. – пані Марія пройшла на кухню, ледь не зачепивши капітана плечем, тепла й розморена сном, якась аатишна й домашня, і Толкунов раптом з жалем подумав, що в нього ніколи ще не було такого дому – з килимком на підлозі й телефоном біля ліжка, теплою, заспаною дружиною, котра о будь-якій годині зустріне й нагодує, – від цього зробилося щімко й стало шкода самого себе, своїх натруджених ніг і безперервного цілодобового мотання від Стрия до Львова в безрезультатних пошуках ворожих агентів.
Толкунов застиг, дивлячись услід пані Марії, хотів щось сказати, та передумав чи засоромився, скосував на Бобрьонка, але той стояв до нього боком і, мабуть, не бачив миттєвого капітанового збентеження. Толкунов, полегшено зітхнувши, сів на стілець і почав скидати чоботи. Потім прослизнув у капцях. до спальні, поклав під подушку кобуру з пістолетом і лише по тому запитав у Бобрьонка:
– Їсти будеш?
– Чомусь хочеться.
– І я голодний, як сто чортів. Мабуть, обійдемось хлібом з тушонкою?
– З чаєм.
– Так, з гарячим і солодким чаєм.
Але пані Марія розпорядилася, по-своєму. Визирнула кухні, – встигла поправити хустку, й бігуді вже не стирчали з-під неї, – й мовила:
– Маю холодну картоплю, то розігрію, вибачте, але крім картоплі…
Толкунов подав їй банку з тушонкою. – А це до картоплі.
– Царська їжа, – задоволено реготнув Бобрьонок. Через кілька хвилин квартиру сповнили справді божественні запахи – поєднання їхніх продовольчих запасів виявилося своєчасним і корисним, бо підчистили сковородку майже до блиску й взялися до вже холодного, але все ж смачного чаю,
Спати не хотілося, принаймні Толкунову, який сидів біля пані Марії, нараз він спіймав себе на думці, що йому взагалі зараз майже нічого не хочеться, лише отак от сидіти, сьорбати чай, чути жіноче щебетання. Він скосував на пані Марію, та, побачивши її оголену руку та звабливі форми, засоромився, відпив чаю, захлинувся і розкашлявся, це зіпсувало капітанові настрій, але жінка, здається, не звернула уваги на його, як він уважав, нетактовність, сокотіла, як і раніше, й Толкунов одразу заспокоївся і прислухався.
Виявляється, пані Марія розповідала Бобрьонкові про свої денні походеньки і що, здається, вона зможе влаштуватися на роботу – це не так просто в щойно звільненому місті, але ж треба якось жити.
– Де ж ви'хочете працювати? – запитав Бобрьонок.
– А тут неподалік поновлює роботу швейна фабрика, Кажуть, шитимуть військовий одяг і працею будемо забезпечені. Я бігала туди, й обіцяли взяти.
– Ким? – запитав Толкунов, зовсім оговтавшись.
– Я ж кажу: шитимемо військовий одяг.
– Тобто швачкою? – здивувався капітан. Пані Марія зареготала весело:
– А ви вважали – директоркою?
– Та ні, але ж…
– Це велике щастя – швачкою, – цілком щиро запевнила жінка. – У нас за Польщі знаєте як було з роботою? Коли чоловіка звільнили, я ледь прибиральницею влаштувалася.
Толкунов недовірливо обвів поглядом кухню з посудом на полицях і газовою плитою.
– Прибиральницею? – перепитав.
– Так, дякувати богові.
– Ви? А зараз на фабрику?
– Звичайно. – Видно, на капітановому обличчі було написано щире здивування, бо господиня додала: – А ви за кого мене маєте? Я людина проста…
Толкунов ще раз скосував на квітчастий довгий халат, і Бобрьонок зрозумів його: жінок у таких халатах Толкунов до війни, мабуть, не бачив, їх носили модниці у великих містах, де капітанові довелось побувати лише в останні роки. Тепер ці міста були розбиті й пограбовані, і жінкам, навіть молодим і вродливим, було не до халатів.
А де їх можна було взяти до війни, коли й бавовна продавалась не завжди, а про торшери не мали й уяви? 1 все ж Толкунов дивився на пані Марію дещо недовірливо й насторожено, хоча її зізнання приємно здивувало його. Поступово усвідомлював, що вона така ж, як і він, а квартира з двоспальним ліжком і дзеркалом у передпокої зовсім не професорська чи буржуйська – почервонів чи то від задоволення, чи то просто від гарячого чаю й вільніше розташувався на стільці. Однак Бобрьонок поклав край його безтурботності. Підвівся й подякував господині за піклування.
Пані Марія заходилася прибирати посуд, а Толкунов попростував до свого шикарного ліжка з жалем, хоч і стомився за день, – в дверях озирнувся, постояв трохи, чекаючи, чи не зиркне на нього господиня, мабуть, вона відчула це й стрільнула очима, лукаво й зовсім невинно, так стріляють очима жінки на вулицях незнайомим чоловікам, але Толкунов злякався чи засоромився, сам не знав, що з ним відбулося, проте не відповів на погляд, удав навіть, що не помітив його, різко повернувся й вийшов з кухні.
Бобрьонок уже лежав під ковдрою. Толкунов почав стягати гімнастерку, розклав її на стільці, потім підвів у простягнутих руках, роздивляючись, – вицвілу й пропотілу, свій улюблений бойовий одяг, та, певно, сьогодні гімнастерка чомусь не сподобалась йому, дістав з кишені папери й гроші, акуратно склав і, щось буркочучи під ніс, заховав гімнастерку до мішка. Натомість дістав майже нову, коверкотову, подумав трохи й витяг нові хромові чоботи. Крадькома озирнувся на Бобрьонка, та майор лежав до нього спиною і не міг помітити його маніпуляції.
Толкунов поставив чоботи під ліжко, вимкнув світло, хотів заснути одразу, та на цей раз звичка не спрацювала, лежав на спині, вдивлявся в стелю, та нічого не бачив – У очах чомусь мигтіли зірки й серце налаталося приспіпішливо.
– Не спиш? – запитав Бобрьонка.
– Ні… – сонно поворушився той.
– Що скажеш?
– Ти про що?
– Як про що? – здивувався щиро Толкунов. – Питаю як вона тобі?
– Пані Марія?
– А хто ж іще?
– Вродлива.
– І я гадаю: вродлива.
– Подобається?
– Ну, так одразу…
– Жінки, капітане, подобаються одразу.
– Не кажи. Я гадав, не нашого польоту, а, бачиш, виявляється…
Бобрьонок поправив подушку й мовив напутливо:
– Ти – офіцер, капітане, для неї це знаєш, скільки важить! Та й взагалі-мужчина ти показний.
– Молоденька ще…
– Не така вже й молода, під тридцять.
– Мало не десять років різниці.
– Нормально.
– Чесно вважаєш?
– Цілком.
Толкунов раптом тихо й радісно засміявся.
– Я одразу на неї око накинув, – признався. – А потім думаю: для чого нам буржуйка в халаті? Що мені з нею робити?.. А вона, виявляється, як наша тьотя Віра в ем-те-есі, звичайною прибиральницею… Я тобі чесно скажу, майоре, такої шикарної жінки не бачив.