Марафон завдовжки в тиждень

– Прийдемо, – пообіцяв нараз Толкунов.
– Якщо вже пан капітан вирішив… – рвучко обернулася до нього господиня.
– Чому «якщо»? – трохи образився Толкунов.
– Бо ви – уособлення акуратності.
Бобрьонок побачив, як задоволена посмішка майнула капітановим обличчям, і піддав жару:
– Капітан узагалі уособлення всіх чеснот.
– Ну, кинь, – заперечив Толкунов.
Але якийсь біс уже вселився в Бобрьонка. Вів далі твердо, наче писав характеристику:
– Капітан Толкунов – найхоробріша в світі людина, в цьому я абсолютно переконаний. Знаєте, скільки в нього орденів? Шість, я вже не рахую медалі, пані Маріє, от що таке капітан Толкунов.,
– Я завжди знала, що пан капітан,-господиня зро-. била великі очі, – дуже гарний.
Бобрьонок усміхнувся, але ледь помітно: отакої, вони знайомі третій день, а пані Марія вже «завжди знала»…
Да таке здатні тільки жінки, більше того, вони щиро вірять у мовлене, що ж, може, це й правильно. Принаймні. Толкунову сподобалась господинина рішучість: он як посвітлішав в обличчі…
Знову подзвонили – сусід приніс гриби, і пані Марія повела його на кухню.
Толкунов незлобливо штовхнув Бобрьонка в бік.
– Для чого ти? – запитав.
– Що?
– Про дуже гарного?
– А я переконаний в цьому.
– Щось раніше не помічав.
– Ти взагалі багато чого не помічаєш.
Толкунов витягнув з-під подушки ремінь з кобурою, акуратно підперезався.
– Скажеш… – протягнув невизначено.
– Ти їй подобаєшся, – Бобрьонкові захотілося зробити приємне цьому телепневі.
– Скажеш… – Толкунов був явно не оригінальним.
– Упевнений.
– З чого взяв?
– Ну, бачу…
– А що! – раптом підтягнув нас Толкунов і радісно підморгнув майорові. – І ми не в тім'я биті.
– Могорич з тебе, капітане.
– Чекай ще.
– Точно.
Толкунов нараз посерйознішав, підтягнувся, прохально зазирнув Бобрьонкові у вічі.
– Ти – нікому… – застережливо підвів руку. – Щоб ніхто… про пані Марію. Не дзвони, зрозумів?
– Я що, на дзвонаря схожий?
– Звичайно, ми з тобою вагон каші з'їли. Я тобі вірю. – Толкунов раптом замислився й запитав: – А ти в жінки руку цілував?
– Бувало.
– Невже!.. І Галці?
Бобрьонкові не сподобалась капітанова настирливість. Тим більше розпитування про Галю. Все, що було між ними, ніколи не виносив на людські пересуди, не так, як дехто з офіцерів, котрі полюбляли смакувати деталі стосунків з жінками. Тому й відповів ухильно:
– Яке це має значення… Та й для чого тобі?
– А він, – Толкунов кивнув на кухонні двері, з-за яких лунали голоси господині й сусіда, – ну, пей довгий так він цілував їй руку…
– Ну й що?
– Але ж наша господиня не буржуйкаї Це ж тільки паням…
– Кинь, тут, на заході, так заведено.
– Панських звичок ще не позбулися. Бобрьонок на мить задумався і запитав нараз:
– А тобі не приємно було б поцілувати їй руку? Толкунов похитав головою, не задумуючись. Але відповів не дуже впевнено: «А для чого?»
– Для того, що вона жінка, а коли ще кохана жінка!.. Уявляєш собі?
– Уявляю, – зітхнув Толкунов. Раптом справді уявив, як пестить його щоку пані Марія своєю ніжною ручкою, а він цілує її.
– Ні, – мовив рішуче й твердо, але чомусь затнувся. Певно, ні… – поправив кобуру з пістолетом. Подумав, що йому, мабуть, все ж більше личить стріляти, ніж розводити всякі цирлихи- манірлихи з жінками, навіть такими вродливими, як пані Марія. Але ця думка чомусь не принесла задоволення, і Толкунов мовив різко: – Розбазікалися ми з тобою, майоре, а для нас це зараз зайва розкіш. Бо ворог не спить!
– А Батьківщина-мати кличе! – в тон йому відповів Бобрьонок. Зиркнув на годинник. – У нас ще двадцять три хвилини. Якраз вистачить, щоб попити чаю й не запізнитися до Карого.
Наче у відповідь, грюкнули вхідні двері – сусід пішов, а пані Марія зазирнула до кімнати.
– Панове офіціри, – покликала, та дивилася тільки на Толкунова, – прошу до чаю.
Сорока йшов швидко, не озираючись, однак бачив усе, що робилося позаду. Переходячи вулицю, непомітно скосував через плече, потім удав, що спіткнувся, – цієї миті йому вистачило, аби побачити: ніхто за ним не йде. І все ж, повертаючи до вузького завулка, в кінці якого височів зелений паркан, Сорока зупинився і удав, що зав'язує шнурки на черевику – прийом не новий, та надійний. Тепер він остаточно впевнився, що, ніхто за ним не стежить – вулиці в цей час порожні, і тільки стара жінка, з якою він щойно розминувся, зупинилася біля крамнички.
Сорока дійшов до зеленого паркану, постояв кілька секунд біля хвіртки і, упевнившись, лцо ніхто не вийшов з-за рогу, рішуче відчинив її. Задзеленчав дзвіночок, попереджаючи про його прихід, та на ґанок будинку, що стояв у глибині садиби, ніхто не вийшов, але Сорока знав, що цей спокій оманливий і його прихід не лишився непоміченим – інстинктивно підтягнувся і попрошкував цегляною доріжкою до будинку повільно, щоб устигли подивитися і впізнати.
Сорока зайшов до передпокою. Тут уже стояв високий і кремезний чоловік з майорськими погонами, без паса й в капцях на босу ногу – дивився запитувально й насторожено.
– Нагальна справа, пане Ігоре, – поспішив пояснити Сорока, й лише по тому чоловік відступив, даючи йому дорогу. Сорока пройшов до кімнати, спиною відчуваючи важкий погляд високого.
– Ну, що за нагальна справа? – запитав той невдоволено.
– По-перше, – Сорока дістав з кишені маленький і акуратно згорнутий аркуш паперу, – нові повідомлення з залізничного вузла…
– Мусили покласти в тайник.
– Так, – погодився Сорока, – я це знаю й заради чергового зведення ніколи б не порушив порядок. Але є можливість залучити до нашої групи ще одну людину, а без вашого дозволу… – розвів руками.
– Хто? – коротко запитав майор, не запрошуючи Сороку сісти.
– Один хлоп, точніше, юнак, перебував у моєму курені, назвисько Гімназист. Його рекомендував та й зараз рекомендує отець Василь.
Видно, рекомендація егомосця і тут розцінювалась досить високо, бо майор пом'якшав і запропонував:
– Кави хочете?
– Не відмовлюсь.
– Федоре, – гукнув високий, – організуй кавки, і йди до нас. – Обернувся до Сороки. – Доповідайте.
Сорока дивився у спокійні й пронизливі очі майора і, як завжди, відчував свою нижчість і навіть ницість. Спочатку це сердило його – звик до влади й безсумнівної позірності підлеглих, але після того, як його курінь оточили а розбили в короткому бою в лісах за Бродами, довелося звикати до нового становища. Тоді йому вдалося з двома вірними людьми пробитися крізь чекістський, заслін, обійти вночі Броди й дістатися Львова. Тут одержав наказ головного проводу: осісти в місті, по можливості влаштуватися на залізниці чи пошті – тепер колишній курінний мусив підлягати гітлерівському резидентові Івану Строєву, який діяв під виглядом майора інтендантської служби Ігоря Ґаркуші і очолював групу шпигунів, залишену гітлерівцями – фашистським розвідорганом «Цепелін».
– То що ж це за один, ваш Гімназист? – повторив, запитання Гаркуша.
– Розумний хлоп, прошу вас, – догідливо мовив Сорока, – в моєму курені очолював канцелярію і вів усі справи. – Він свідомо сказав «в моєму курені очолював канцелярію», за цими словами ховався подвійний зміст. По-перше, Сорока ще раз нагадував: лише в недалекому минулому він очолював цілий загін, – ще невідомо, кому і які второвані шляхи; по-друге, курінь його був цілою бойовою частиною, котра мала навіть власну канцелярію.
А хто може довести брехливість цих слів? І хто знає, що під Сорочиною рукою лишалося тільки кілька десятків стрільців, а в єдиній особі Гімназиста існувала і канцелярія, і навіть цілий штаб?
– І сам отець Василь рекомендує його? – задумливо перепитав Гаркуша.
– Так.
– Але ж ваш курінь, наскільки мені відомо, знищений енкаведистами? І ніхто, крім вас, не вирвався з оточення?
– Не зовсім так. Разом зі мною вийшли ще двоє стрільців.