Марафон завдовжки в тиждень
Він проминув одну сторону столу, обігнув його і просувався з протилежного боку. Тепер Бобрьонок міг бачити обличчя старшого лейтенанта – зосереджене, з прищуленими очима. Майорові здалося, що Павлов навіть зблід і змарнів, певно, він усе ж помилявся, але було безперечним, що старшин лейтенант напружився й підібрався, як буває з людиною в хвилину небезпеки або перед рішучим вибором.
Знову Павлов зупинився і завагався. І знову його напруженість передалася майорові – Бобрьонок відчув, як похолола спина між лопатками й засвербіли кінчики пальців, однак старший лейтенант заперечливо хитнув головою і пішов далі.
Бобрьонок зітхнув полегшено і сам здивувався цьому, бо старший лейтенант уже наближався до краю столу і їхні шанси знайти черницю, що переодягалася в блакитну кофту й роз'їжджала на велосипеді по місту, стали зовсім мізерними.
А якщо, подумав нараз Бобрьонок, шпигунка просто дістала десь чернечий одяг і давно вже скинула його й розкошує на іншій квартирі зовсім у протилежному кінці міста. Правда, в такому разі в них лишалася надія, що вона не помітила стеження і повернеться назад до конспіративного мешкання з рацією.
А якщо все ж помітила?..
Саме в цей момент Павлов зупинився знову, подивився на черницю, що сиділа навпроти, перевів погляд на Бобрьонка, і майор прочитав в очах старшого лейтенанта переляк. А може, це тільки здалося йому, бо Павлов підвів руку й рішуче тицьнув вказівним пальцем у жінку, яка меланхолійно перебирала чотки, й мовив голосно й твердо:
– Вона!
Бобрьонок рвонувся до жінки, зачепивши ігуменю, навіть трохи штовхнув її, певно, мусив пробачитись, але зараз було не до церемоній, став поруч Павлова, трохи відтерши його, й втупився у монахиню в чорній рясі, сподіваючись прочитати в її очах якщо не переляк, то хоча б збентеження. Проте жінка дивилася спокійно, не відвела погляду, навіть якусь зверхність і насмішкуватість побачив майор у її очах. Цей спокій і впевненість так подіяли на Бобрьонка, що він перевів погляд на Павлова й запитав:
– Не помиляєтесь?
– Вона, – повторив старший лейтенант твердо, – я впевнений в цьому.
Лише тепер по обличчю кармелітки ковзнула ледь відчутна посмішка, навіть не посмішка, куточки губів опустилися, і стали помітнішими легкі зморшки під очима. Раптом черниця зітхнула й відвернулася від військових зовсім байдуже, буцім їх і не було в трапезній і їхня поява нічого не означала для неї.
– Як звати? – запитав Бобрьонок, автоматично поклавши РУКУ на кобуру пістолета, але одразу засоромився цього жесту і вдав, що поправляє пас.
Кармелітка підвела на нього очі, і в них майор не прочитав нічого, крім зневаги, проте це не розізлило його, не вибухнув сердито, не підвищив голос – просто повторив запитання, рівно й спокійна:
– Як вас звати?
Черниця знову опустила очі й почала зосереджено перебирати чотки, і тоді Бобрьонок звернувся до ігумені:
– Хто вона?
Мати Тереза стояла в кінці столу, вона височіла над двома чорними смугами, які утворювали черниці обабіч столу, – підвела руку, немов захищаючись від незваних гостей, які порушили цей вічний монастирський спокій. Очі її блищали гнівно, але одповіла напрочуд спокійно:
– Сестру звуть Надією.
– Нам треба з нею побалакати, – сказав Бобрьонок.
– Певно, якщо шукали, – знизала плечима ігуменя.
– На самоті.
Ігуменя махнула рукою на двері:
– Сестри, ідіть по своїх келіях.
– У якій мешкає сестра Надія? – запитав Бобрьонок.
– Тут поруч – друга келія ліворуч по коридору. Майор визирнув до коридора, де ніс охорону старший патруля. Наказав:
– Бачите он ті двері. Другі ліворуч. Подивіться, щоб ніхто не заходив туди.
Черниці підвелись, як по команді. І рушили до дверей повільно, одна за одною, довгою похмурою вервечкою – ішли, втупившись у підлогу, буцім усе, що відбулося в трапезній, не стосувалося й не цікавило їх, однак Бобрьонок усе ж перехопив два чи три запитальних погляди, крадькома кинуті спідлоба. Все ж ніщо людське не чуже навіть черницям, подумав і, побачивши, що ігуменя також збирається залишити трапезну, попросив:
– Зостаньтесь, будь ласка.
Мати Тереза зупинилась одразу, не зробивши жодної спроби заперечити, і майор вирішив, що його пропозиція припала їй до душі й навіть обрадувала. Та ігуменя через якусь мить схаменулася й заперечила:
– Певно, у вас будуть мирські розмови, а ніщо мирське мене не мусить цікавити.
Вона зблиснула очима, сама спростовуючі ці слова, проте опустила їх і скорботно стулила вуста, склала руки на грудях і не сіла на лаву біля столу, все ще стояла, немов підкреслюючи свою незацікавленість.
Бобрьонок пошукав очима стілець і не знайшов його – у трапезній стояли тільки стіл і лави, ще великий буфет з посудом, і майор невдоволено знизав плечима: сідати поруч черниці не випадало, стояти ж перед нею не хотілося, але не мав іншого виходу – випростався, заклав кінчики пальців за пас і запитав:
– Сьогбдні вдень ви виходили з монастиря, чи не так? Гадав, черниця й надалі ігноруватиме його запитання, однак вона одірвалася від чоток і одповіла, підвівши на нього погляд:
– Звичайно.
У її очах майор не побачив ляку, навіть тривоги – подумав, що Павлов міг помилитися або ж сестра Надія мала неабияку силу волі. Мабуть, друге припущення було ближче до істини, і майор зрозумів, що поєдинок з цією, жінкою, либонь, не віщує йому нічого доброго. Тому й запитав одверто:
– Для чого переодягалися в голубу кофту і їздили по місту на велосипеді?
У кармелітки ледь-ледь затремтіли вії, проте не відвела очей і відповіла спокійно:
– Мене з кимось сплутали.
Бобрьонок озирнувся на старшого лейтенанта, але той похитав головою.
– І ви не заходили до будинку у Вишневому завулку?
– Навіть не знаю, де він.
– Припустимо. Розкажіть тоді, що робили в місті й да були? Прошу детально.
Черниця знову взялася за чотки. Потримала одну білими випещеними пальцями із вхоженими нігтями, стиснула її так, що ніготь побілів, – лише це виказало її хвилювання, бо відповіла рівно й впевнено:
– Уранці я завітала до лікарні, як завжди, допомагала хворим, а потім молилася у святого Юра.
– До котрої години?
– Вийшла з собору на початку четвертої. Бобрьонок знову мимовільно озирнувся на Павлова, хоч ї знав, що о третій годині старший лейтенант уже послав своїх людей, щоб подзвонили до комендатури.
– Хто може підтвердити, що ви кажете правду? – запитав у черниці.
Сестра Надія ображено смикнулася, але одразу опанувала себе й одповіла:
– У лікарні є багато хворж, яким допомагала. А у Юра… – розвела руки. – Там я спілкуюсь з богом, а не з людьми…
– До котрої години перебували в лікарні?
– До дванадцятої.
Отже, кармелітка мала аж три години – досить часу, щоб об'їхати на велосипеді півміста.
– Може, бачили в соборі когось із знайомих? Сестра Надія подивилася на майора докірливо.
– Коли я молюсь, то не бачу нікого.
– І десь о четвертій були вже в монастирі? – просто так, для годиться поставив ще одне запитання Бобрьонок.
– Так, о четвертій,-ствердила кармелітка й скоса зиркнула на ігуменю, наче чекаючи підтвердження, однак мати Тереза стояла з кам'яним обличчям, немов і не чула їхньої розмови.
– Отже, ви твердите, що не були у восьмому домі Вишневого завулка? – іронічно посміхнувся Бобрьонок.
– Ніколи.
Майор замислився на кілька секунд і запитав:
– Давно ви постриглися? – Помітив, якась тінь майнула в очах черниці, і повторив: – У монахині коли пішли?
– Ще до війни. – Підвела на Бобрьонка очі й посміхнулася самими губами, сумно й навіть скорботно, буцім вибачала цьому чужинцеві його нетактовну настирливість.
– І весь час у цьому монастирі?
Сестра Надія знову скосувала на ігуменю, буцім чекаючи від неї підтримки, але не одержала її й відповіла:
– Ні, тут я зовсім недавно.
«Так, – подумав Бобрьонок, – у цьому щось є, певно, відповідь на всі наші запитання». Але вів далі рівно, нічим е виказавши свого зацікавлення: