Книга Балтиморів

— Свобода слова, свобода думки! — вигукнув Гіллель.
— Годі вже, чуєш! — розлютився Геннінґс. — Облиш порівнювати нас із фашистським урядом!
Потім директор зробив заклопотане обличчя й сказав тітоньці Аніті й дядечкові Солові, що не зможе тримати Гіллеля у школі, якщо він не докладе зусиль і не ввіллється в дружний шкільний колектив. На прохання батьків Гіллель пообіцяв, що більше не писатиме памфлетів. Домовилися й про те, що він напише покаянного листа, який вивісять скрізь у школі.
Вилучивши примірники шкільної газети і замінивши їх власною, Гіллель позбавив учнів їхнього звичного читва. Щоб захистити Гіллеля, Геннінґс попросив учителів не казати, хто винен у тому, що газета не вийшла. Всі примірники мали бути наново видрукувані до кінця дня. Та пані Черіот геть набридли постійні нарікання на відсутність газети, бо учні не розуміли, чому її нема, хоч сьогодні вона повинна вийти, тож нерви її не витримали і вона заволала до читачів, які з’юрмилися в зазвичай спокійній редакційній кімнаті: «Подякуйте вашому товаришеві, який вважає себе розумнішим од вас, цього тижня завдяки йому газети не буде! Отак! Номер просто скасовано! Скасовано, ясно? Скасовано! Ви працювали, писали статті, та не побачите їх друком. Ніколи не побачите, ніколи! Ото подякуйте за це Ґольдманові». Дітлахи взяли ті слова до уваги і віддячили Гіллелеві, щедро нагородивши його стусанами і копняками. Кнур добряче відлупцював його, а потім змусив роздягтися перед усіма однокласниками. «Ану скидай штани», — звелів він Гіллелеві. Втираючи кров із розбитого носа, той покірно виконав наказ, і всі зареготали. «Та я такої крихітної цюцюрки ще не бачив!» — вигукнув Кнур. І всі аж полягали від реготу. Потім він узяв штани і труси й закинув їх на найвище дерево. «А тепер іди додому. І нехай усі бачать твою малу цюцюрку!» Повз школу проїздив сусіда, він побачив напівголого Гілелля і привіз його додому. Матінці Гіллель сказав, що штани з нього здер якийсь пес.
— Пес? Гіллелю…
— Свята правда, мам. Так учепився за штани, що здер їх із мене та й поніс кудись.
— Разом із трусами?
— Авжеж, мам.
— Гіллелю, дитино, що це таке?
— Нічого, мам.
— Тебе кривдять у школі?
— Ні, мам. Клянуся.
Те приниження допекло Гіллелеві до самісіньких печінок, тож він поклав собі відплатити помстою за помсту. Нагода випала за кілька днів, коли Кнур не ходив до школи, бо з’їв щось несвіже. Учні готували виставу для батьків з нагоди Дня подяки, там було кілька сцен, де розповідалося про подяку англійських переселенців індійцям із племені вампаноагів за допомогу, й цю подію святкували через чотириста років, що дало американським школярам три дні вихідних. Той сучасний аспект святкування знайшов вираз наприкінці вистави у вигляді вірша, що його мав прочитати якийсь учень. Ніхто не хотів цього робити, тож учитель призначив для того діла Кнура. Автором того вірша був Вільям Шарбурґ, а звався він «Смачні мамині інгредієнти»:
День подяки нині —
Свято у родині.
Запах смаковитий на усеньку хату.
То індичку смажить матінка на свято.
Як же гарно пахне! Збіглися на запах 
Тато, доня й цуцик на куценьких лапах.
Мамі та індичка вдалася на славу.
Як же всі хвалили ароматну страву!
Таточко радіє,
Доня робить тосі,
Цуцик облизнувся —
То вже наїмося!
А малій же доні стриматись несила:
— Що ти тут готуєш, мамо моя мила?
Мама зачерпнула юшки в ополоник,
Дала скуштувати невгамовній доні.
— Смачно, — каже доня. — Що там є? Що саме?
— То інгредієнти, — відказала мама.
— Там інгредієнти? А які, рідненька?
— Та мої, дитинко. Смачно, дорогенька?
— Ой, які смачнющі! З'їм усе до ложки!
— Ні, — спинила мама, — зачекай-но трошки!
Притулилась доня їй до фартуха,
Добре їй тут, тепло, матінка м'яка.
Виросте доросла — їй розкриє мама 
Всі інгредієнти. І вона так само 
Запече індичку на родинне свято.
Але ж буде смачно доньчиним малятам!
[1]
Вчителька доручила Гіллелеві занести того вірша Кнуряці і сказати, що він мусить прочитати його на День подяки; вона хотіла їх помирити. Того ж таки дня Гіллель подався до Кнурової хати. Відчинила йому мати, яка попровадила його до Кнура. Той лежав у ліжку і переглядав комікси. Гіллель сказав йому, що треба зробити, і віддав вірш.
— Ану покажи! — попросила Кнурова мати, яка аж не тямилася, дізнавшись, що син її виступатиме на сцені.
— Не лізь! — відтяв Кнуряка. — Нікому не покажу мого вірша! Це буде найбільший сюрприз на святі!
Він сів на ліжку і, витуривши за двері Гіллеля з матір’ю, почав захоплено читати вірш. Полюбляв він красуватися на сцені, то тут уже одведе душу! З такої нагоди мати придбала костюм з камізелькою і погукала на свято рідню, щоб усі побачили, як чудово читає її синуньо. Дитина її особлива, і тепер ніхто в цьому не сумніватиметься.
У День подяки в актовій залі не було де яблуку впасти. У першому ряду сиділи Реддани з фотоапаратами і відеокамерами, вони підбадьорливо плескали в долоні. Вистава з переселенцями і вампаноагами здобула величезний успіх, сцени про День подяки за нашого часу — теж. Потім на сцену вийшов Кнуряка. На нього спрямували світло прожектора, він набрав повітря в груди і почав:
Вільям Шарбурґ
«Смачні мамині екскременти»
День подяки нині —
Свято у родині.
Запах смаковитий на усеньку хату.
То індичку смажить матінка на свято.
Як же гарно пахне! Збіглися на запах 
Тато, доня й цуцик на куценьких лапах.
Мама, як індичка, вдалася на славу.
Як же всі хвалили ароматну страву!
Таточко радіє,
Доня робить тосі,
Цуцик лиже яйка,
То вже наїмося!
А малій же доні стриматись несила: