Книга Балтиморів

— То що, Маркусе, як там ваша книжина?
— Помаленьку, Лео, помаленьку.
Отак минули два тижні, аж якось увечері, збираючись з’їсти мою туру, він раптом забрав руку і з несподіваною досадою запитав:
— Нащо ви оце приїхали сюди, хіба не роман писати?
— Авжеж, роман, а що?
— А те, що ви й за холодну воду не беретеся, і це нервує мене.
— Чому ви гадаєте, ніби я й за холодну воду не беруся?
— А хіба я не бачу? Ви цілісінькі дні мрієте, ходите на пробіжки або дивитеся, як хмари пливуть у небі. Мені сімдесят вісім років, це я повинен відпочивати, а ви повинні гарувати!
— А що вас нервує, Лео? Моя книжка чи ваша?
Я влучив простісінько в ціль. Він злагіднів.
— Та я хочу збагнути, як це воно у вас виходить. Мій роман не рухається. Ото мені й цікаво, як ви працюєте.
— Сідаю отут на терасі та й думаю. Це нелегка праця, повірте мені. А ви пишете задля того, щоб дати поживу розуму. Це зовсім інша річ.
Він посунув уперед коня й оголосив мені шах.
— Може, підкажете мені хороший сюжет для роману?
— Це неможливо.
— Чому?
— Ви мусите самі його придумати.
— То бодай не пишіть нічого про Бока-Ратон, прошу вас. Бракує тільки, щоб усі ваші читачі поприїжджали сюди подивитися на ваш дім.
Я всміхнувся.
— Не треба шукати сюжет, Лео. Він сам виникне. Сюжет — це якась подія, й статися вона може кожної миті.
Хіба міг я уявити, що саме тоді, коли я це казав, все так і станеться? Я помітив на березі озера силует пса. Він гасав туди й сюди, водячи носом у траві, чималенький, але сухорлявий, з гострими вухами. Людей поблизу видно не було.
— А пес наче сам тут бігає, — сказав я.
Горовіц звів голову, зиркнув на собаку і сказав:
— У нас тут нема безпритульних псів.
— Я не сказав, що він безпритульний. Я сказав, що він сам гуляє.
Псів я страшенно люблю. Я підвівся, склав долоні човником і свиснув, гукаючи пса. Той наставив вуха. Я свиснув ще раз, і він підбіг до нас.
— Ви з глузду з’їхали, — буркнув Лео, — хто вам сказав, що він не скажений? Ходіть.
— Ніхто, — неуважно відказав я й посунув туру.
За таке нахабство Горовіц з’їв у мене ферзя.
Пес підбіг до тераси. Я опустився перед ним навпочіпки. То був чималий самець, з темною шерстю, чорним писком і довгими тюленячими вусами. Він притулив до мене голову, і я погладив його. Вигляд у нього був лагідний і мирний. Я відчув, що поміж нами відразу запанувала приязнь, то було наче любов з першого погляду, хто знає псів, той зрозуміє мене. Нашийника він не мав, тож дізнатися, кому належить, було неможливо.
— Ви вже бачили тут цього пса? — запитав я Лео.
— Жодного разу.
Обнишпоривши терасу, собака побіг униз і помчав між кущами та пальмами, не давши мені затримати його.
— Здається, він знає ці місця, — сказав Горовіц. — Певне, сусідський.
Того вечора було душно. Коли вже добряче смеркло і Лео зібрався йти додому, небо насупилося. Незабаром вибухнула шалена гроза, над озером сяйнули блискавиці, а потім хмари неначе репнули і вперіщила злива. Десь опівночі я читав у вітальні, аж почув, як на терасі щось задзяволило. Пішов поглянути, що там коїться, й крізь засклені двері побачив того пса; він геть намок і мав жалюгідний вигляд. Я відчинив двері, й собака прослизнув до хати. Потім благально глянув мені у вічі.
— Гаразд, — сказав я, — залишайся.
Дав йому їсти і налляв води, поставивши замість мисок дві каструлі, сів поруч і витер пса великим рушником, а потім ми дивилися, як злива потоком струмує по шибах.
Переночував він у мене. Прокинувшись уранці, я побачив, що пес спокійно спить собі на кахляній долівці у кухні. Я зробив мотузяний поводок, що, втім, було зайве, бо пес і так слухняно ішов за мною, і ми подалися шукати його господаря.
Лео пив каву в себе на ґанку, перед ним лежав «Зошит № 1», розгорнутий на безнадійно чистій сторінці.
— Чого ви ото морочитеся з тим псом, Маркусе? — поспитався він, побачивши, як я підсаджую пса у багажник.
— Він уночі прибився до мене на терасу. Була гроза, то я пустив його до хати. Мабуть, він загубився.
— То куди ви зібралися?
— До супермаркету. Повішу там оголошення.
— Бачу, працювати вам не хочеться.
— А я оце якраз і працюю.
— То не перетрудіться, друже.
— Постараюся.
Повісивши оголошення в двох найближчих супермаркетах, я пройшов із псом головною вулицею Бока-Ратона, сподіваючись, що хтось упізнає його, проте марно. Потім заглянув до поліційної дільниці, де мене послали у ветлікарню.
Часом у псів є чипи, за якими можна знайти їхніх власників. У цього чипа не було, тому ветеринар нічим не зміг мені зарадити. Запропонував було віддати пса у притулок, та я відмовився й попрямував додому зі своїм новим приятелем; попри те, що був це чималий собака, поводився він напрочуд мирно і слухняно.
Лео чекав мене на ґанку. Угледівши нас, він побіг, вимахуючи допіру видрукуваними сторінками. Нещодавно він відкрив для себе магію пошуку в Google й весь час набирав запитання, що спадали йому на думку. На такого науковця, яким він був у минулому, ті алгоритми справляли незабутнє враження, адже раніше йому доводилося годинами сидіти в бібліотеках, шукаючи потрібну інформацію.
— Я оце провів невеличке дослідження, — сказав він таким тоном, наче розкрив щойно справу про вбивство Кеннеді, а потім простягнув з десяток сторінок, певне, доведеться незабаром міняти йому картридж у принтері.
— І що ж ви з’ясували, пане професоре?
— Собаки завжди повертаються. Декотрі пробігають тисячі миль, щоб дістатися додому.
— То що ви мені порадите?
Лео зробив мудре лице.
— Ідіть за псом, а не ведіть його за собою. Він знає, куди йти, а ви ні.
Що ж, мій сусіда мав рацію. Я вирішив відпустити пса і дати йому змогу прямувати, куди заманеться. Він побіг спершу до озера, потім подався пішохідною доріжкою. Ми перетнули майданчик для гольфа й опинилися в житловому кварталі, де я ніколи досі не бував, на березі вузької затоки. Пес попрямував дорогою, двічі звернув праворуч і зупинився перед брамою розкішного будинку. Потім сів і загавкав.
Я натиснув кнопку переговорного пристрою. Відповів жіночий голос, і я сказав, що знайшов їхнього пса. Хвіртка прочинилася, й пес побіг до хати, вочевидь зрадівши, що дістався додому.
Я увійшов за ним. На ґанок вийшла жінка, і пес почав радісно плигати коло неї. Я почув, як вона назвала його Дюком. Обоє страшенно тішилися, поки я йшов до них. Потім вона звела голову, і я аж остовпів.
— Александра? — пробурмотів урешті.
— Маркус?
Як і я, вона очам своїм не вірила.
Ми вперше зустрілися за вісім років після Драми, що нас розлучила. Вона широко розплющила очі.
— Маркусе, це ти? — майже вигукнула вона.
Я стояв наче вкопаний.
Вона побігла до мене.
Охоплена непідробною ніжністю, взяла моє обличчя в долоні, наче, як і я, не вірила в реальність того, що відбувалося, і хотіла упевнитися в цім. А я й слова не міг промовити.
— Маркусе, — сказала вона, — повірити не можу, що це ти!
*
Якщо ви живете не в печері, то, певне, чули про Александру Невіль, найуславленішу співачку й музúку останніх років. Вона була тим ідолом, якого вже давно чекала нація, ця жінка вивела музичну індустрію з глухого кута. Три її альбоми розійшлися накладом у двадцять мільйонів примірників, упродовж останніх двох років вона була в переліку айвпливовіших особистостей, яких визначив ілюстрований часопис «Тайм», а її статок оцінювали в сто п’ятдесят мільйонів доларів. Публіка її обожнювала, критики вихваляли. Молодь любила її, старші люди теж. Любили її всі, аж мені здавалося, ніби Америка тільки те й робила, що захоплено і несамовито скандувала чотири склади того імені — А-лек-сан-дра.
Жила вона з канадським хокеїстом Кевіном Лежандром, який саме вийшов із хати.