Правда про справу Гаррі Квеберта

— Їй-богу, не знаю.
— Це не відповідь. Чому ви пишете?
— Бо в мене воно в крові… Бо це перше, про що я думаю, прокидаючись уранці. Більше я нічого не можу сказати. А ви, Гаррі, чому стали письменником?
— Бо це надало сенсу моєму життю. Якщо ви ще не помітили, життя — річ безглузда. Хіба що ви самі постараєтеся вкласти у нього якийсь сенс і щодня кайлуватимете, щоб сягнути цієї мети. Ви талановитий, Маркусе; надайте сенсу вашому життю, і нехай вітер перемоги напинає ваші вітрила. Бути письменником означає бути живим.
— А як не пощастить?
— Пощастить. Нелегко буде, але вам пощастить. Того дня, коли це надасть вашому життю сенсу, ви станете справжнім письменником. А поки що головне — не бійтеся падати.
Роман, що я написав за два наступні роки, підніс мене на вершину. Відразу декілька видавництв запропонували придбати його в мене, а 2005 року я уклав угоду на добрячу суму з престижним нью-йоркським видавництвом «Шмід і Гансон». Його директор, Рой Барнаскі, як далекоглядний гендляр змусив мене укласти ще й загальну угоду на п’ять романів. Восени 2006 року роман побачив світ і здобув величезний успіх. Неперевершений із Фелтона став славетним письменником. У моєму житті стався переворот: мені двадцять вісім, а я вже заможний, відомий і талановитий. Мені й на думку не спадало, що урок Гаррі лише розпочинається.
 27. Там, де садили гортензії 
 
— Гаррі, я оце якось не певен того, що пишу. Не знаю, чи добре воно написано. Якби ви…
— Влазьте в шорти, Маркусе. І гайда бігати.
— Зараз? Таж надворі ллє як із відра!
— Та годі вже скиглити, плаксію малий. Від дощу ще ніхто не вмер. Якщо вам бракує хоробрості пробігтися під дощем, то і написати книжку не вистарчить сміливості.
— Ще одна ваша порада?
— Авжеж. Причому вона здасться для всіх персонажів, які живуть у вас всередині, — і для чоловіка, і для боксера, і для письменника. Якщо однієї гожої днини ви засумніваєтеся в тому, що робите, то починайте бігати. І бігайте, поки ноги тримають: тоді відчуєте, як у вас прокидається шалена воля до перемоги. Знаєте, Маркусе, я теж ненавидів дощ, аж…
— І що змусило вас полюбити його?
— Не що, а хто.
— І хто?
— Гайда. Бігати! І повертайтесь, аж як упрієте добряче.
— Як я можу навчитися чогось, якщо ви мені ніколи нічого не розповідаєте?
— Ви ставите забагато запитань, Маркусе. Вдало вам побігати.
То був здоровезний чолов’яга не найприємніший на вигляд: афроамериканець, ручиська немов кувалди, під тісним блайзером вимальовувалося міцне, кремезне тіло. Під час першої нашої зустрічі він націлив на мене револьвер. До речі, це вперше мені погрожували зброєю. Він з’явився в моєму житті в середу 18 червня 2008 року, коли я серйозно взявся розслідувати вбивство Ноли Келлерґан і Дебори Купер. Я жив у Гусячій бухті майже дві доби і того ранку подумав, що пора ближче поглянути на яму, що чорніє кроків за двадцять від будинку, адже досі я дивився на неї лише здаля. Піднявши загороджувальну стрічку, я проліз під нею і почав розглядати добре знайому місцевість. Межі Гусячої бухти позначалися пляжем і прибережним гаєм: ні огорожі, ні табличок, що забороняли заходити у приватний маєток, не було. Будь-хто міг сюди ввійти і вийти звідси, тому зустріти людей, які гуляють берегом чи довколишніми перелісками, тут можна було завжди. Яма зяяла простісінько над океаном, на луці поміж терасою й гайком. Я підійшов до неї. Тисячі запитань кишіли у мене в голові, зокрема, скільки ж годин просидів я на цій терасі, у Гаррі в кабінеті, коли поруч під землею лежало тіло цього дівчати. Я зробив декілька знімків і навіть відео на мобільник, намагаючись уявити собі напівзотлілий труп, що його побачили в землі полісмени. Зосередивши всю увагу на місці злочину, я й не помітив небезпеки позаду, та обернувшись, щоб сфотографувати терасу, побачив, що за декілька метрів стоїть чолов’яга і цілиться у мене з револьвера. Я вигукнув:
— Не стріляйте! О господи, не стріляйте! Я Маркус Ґольдман! Письменник!
Він одразу ж опустив зброю.
— То це ви Маркус Ґольдман?
Він застромив зброю до кобури, і тут я помітив у нього бейдж.
— То ви з поліції?
— Сержант Перрі Ґегаловуд. Кримінальна поліція штату. Чого це ви тут лазите, га? Це місце злочину.
— А ви часто свою пукавку на людей наставляєте? А якби я був із федеральної поліції? Ото була б халепа, не сумнівайтеся! Вилетіли б зі служби враз!
Він зареготав.
— Ви? З поліції? Я вже десять хвилин дивлюся, як ви тут ходите околяса, щоб черевиків не забрьохати. А федерали, щойно бачать зброю, вихоплюють пістолет і смалять у білий світ, як у копійку!
— Я гадав, ви зарізяка якийсь.
— Бо чорний?
— Не тому. Вигляд у вас розбишацький. Це у вас індіанська краватка?
— Еге ж.
— Давно вже не в моді.
— Може, скажете все ж таки, що ви тут робите?
— Живу тут.
— Як це — живете?
— Я друг Гаррі Квеберта. Він попросив мене наглядати за будинком, поки його нема.
— Ви що, геть з глузду з’їхали? Гаррі Квеберта обвинувачують у подвійному вбивстві, в будинку був обшук і доступ туди заборонено! Ходімо зі мною, хлопче.
— Ви не опечатали дім.
Він на мить замислився.
— А хто ж думав, що там поселиться якийсь писака?
— То треба було думати. Хоч працівникові поліції це нелегко.
— І все-таки я вас заарештую.
— Нема такого закону! — вигукнув я. — Печаток нема, заборони нема! Я залишаюся тут. А то подам на вас до суду за те, що погрожували мені револьвером. І вимагатиму відшкодування мільйонних збитків, зокрема, і моральних. Я все зафільмував на камеру.
— Рот навчив, еге? — зітхнув Ґегаловуд.
— Еге ж.
— От чортяка! Рідну матінку посадить на електричний стілець, тільки би зняти обвинувачення зі свого клієнта.
— Дірка в законі, сержанте. Дірка в законі. Сподіваюся, до мене претензій більше немає.
— Є. Але дім нас більше не цікавить. А ось заходити за поліційні загороди я вам забороняю. Ви вмієте читати? Там написано: місце злочину, не заходити за стрічку.
Трохи зібравшись на дусі, я обтрусив сорочку, ступнув кілька кроків до ями і дуже серйозно сказав:
— Уявіть собі, сержанте, я теж веду розслідування. Ану кажіть, що ви знаєте про цю справу.
Він знову зареготав.
— Ні, я таки здурію! Ви? Ви ведете розслідування? Оце новина. До речі, з вас п’ятнадцять доларів.
— П’ятнадцять доларів? За що це?
— Це я заплатив за вашу книжку. Торік читав. Погана книжка. В житті нічого гіршого не читав. Тому поверніть гроші.
Я глянув йому в вічі й відказав:
— Сержанте, ідіть під три чорти.
Оскільки я рухався в бік ями і під ноги не дивився, то в неї несподівано й гепнув. І знову зарепетував, бо опинився в Нолиній могилі.
— Добалакалися! — вигукнув Ґегаловуд, стоячи на купі землі.
Він простягнув мені руку і допоміг вилізти нагору. Ми посідали на терасі, я віддав йому гроші. У мене була тільки п’ятдесятидоларова банкнота.
— Решта є? — поспитавсь я.
— Нема.
— То залиште собі.
— Дякую, письменнику.
— Я вже не письменник.
Я швидко второпав, що сержант Ґегаловуд був сварливий і впертий наче віслюк. Після моїх настирливих умовлянь він все ж таки розповів, що того дня, коли виявили тіло, був на постійному чергуванні й опинився коло ями чи не найперший.
— Там були людські останки й шкіряна торбинка. На торбинці, всередині, було викарбувано ім’я: «Нола Келлерґан». Я відкрив її й побачив рукопис, причому в досить пристойному стані. Гадаю, папір зберігся завдяки шкірі.
— Як ви дізналися, що то рукопис Гаррі Квеберта?
— Тоді я цього не знав. Я показав йому на допиті, і він відразу впізнав. Потім я, звісно, порівняв текст. Він точнісінько збігається з тією його книжкою, «Початки зла», що вийшла сімдесят шостого, менше ніж за рік після трагедії. Цікавий збіг, еге ж?