Правда про справу Гаррі Квеберта

— Звідки сталося витікання інформації?
— Гадаю, простісінько з кабінету прокурора. Там хотіли посилити на нього тиск, залучивши громадську думку. Їм потрібне щиросерде зізнання, адже ясно, що в справі тридцятирічної давності важить лише воно.
— Коли я зможу його побачити?
— Завтра вранці. В’язниця штату розташована на виїзді з Конкорда. Де ви зупинитеся?
— Тут, якщо можна.
Він скривився.
— Ох, сумніваюся, — сказав він. — Поліція обшукала дім. Адже це місце злочину.
— Хіба місце злочину не там, де яма? — запитав я.
Рот пішов поглянути на вхідні двері, потім обійшов дім і, всміхаючись, підійшов до мене.
— З вас був би добрячий адвокат, Ґольдмане. На дверях печаток нема.
— Це означає, що я маю право тут поселитися?
— Це означає, що вам ніхто не забороняє поселитися тут.
— Не певен, що зрозумів вас.
— У цьому чар американського права, Ґольдмане: коли нема закону, то ви його вигадуєте. І якщо вам забороняють, ви дійдете аж до верховного суду, що визнає вашу правду і надрукує ухвалу під вашим іменем: Ґольдман проти штату Нью-Йорк. Знаєте, чому, перш ніж затримати, правоохоронці повинні зачитати вам ваші права? Бо в 60-х роках засудили за зґвалтування такого собі Ернесто Міранду на основі його власних зізнань. І ось, уявіть собі, його адвокат заявив, що це незаконно, бо ґвалтівник Міранда до школи не вчащав і не знав, що Білль про права дозволяє йому ні в чому не зізнаватися. Адвокат поставив під сумнів розслідування, здійняв бучу, звернувся до верховного суду і, уявіть собі, виграв! Зізнання визнали недійсними, з’явилася славетна ухвала «Міранда проти штату Арізона», і тепер кожен полісмен, який хоче вас заграбастати, повинен казати: «Ви маєте право мовчати і маєте право на адвоката, якщо у вас немає коштів, то адвоката вам надасть держава». Одне слово, всією тією дурнуватою скоромовкою, що ми її чуємо весь час у кіно, завдячуємо другові Ернесто! Висновок: правосуддя в Америці, Ґольдмане, це колективна праця, в ній може брати участь кожен. Отож поселяйтеся в будинку, ніхто вам не заважатиме, а якщо поліція здуру поткне сюди носа, кажіть, що тут юридична лакуна, посилайтеся на верховний суд і погрожуйте позовом за відшкодування збитків, до того ж величезних. Вони завжди цього бояться. Але ключів од хати в мене нема.
Я дістав із кишені цілу в’язку.
— Гаррі дав мені колись їх, — сказав я.
— Ґольдмане, ви справжнісінький чарівник! Але, заради бога, не заходьте за ці стрічки, якщо не хочете доскочити лиха.
— Обіцяю. Чекайте, Бенджаміне, а що виявили під час обшуку?
— Нічогісінько. Поліція нічого не знайшла. Тим-то вони й не опечатали будинок.
Рот поїхав, і я увійшов у величезний порожній дім. Замкнув за собою двері та попрямував простісінько до кабінету, щоб знайти ту кляту скриньку. Та її ніде не було. Куди ж Гаррі міг подіти її? Мені хотілося конче її роздобути, тож я заходився нишпорити у бібліотеці, у вітальні, проте все було марно. Врешті вирішив обшнирити кожну кімнату в домі, може, знайду бодай якусь зачіпку, що вкаже мені на події 1975 року. Невже в одній із цих кімнат убили Нолу Келлерґан?
Я знайшов декілька альбомів зі світлинами, яких ніколи не бачив, навіть поняття про них не мав. Розгорнув один навмання і побачив на картці себе з Гаррі, ми сфотографувалися, коли я ще навчався в університеті. Були там знімки з аудиторій, на рингу, в гуртожитку, де ми часто вечеряли разом. Було навіть фото церемонії вручення дипломів. Ще один альбом містив вирізки з газет, де йшлося про мене і про мою книжку. Декотрі рядки було обведено або підкреслено червоним фломастером; тієї миті я зрозумів, що Гаррі завжди пильно стежив за моєю письменницькою кар’єрою, побожно нотуючи все, що мене стосувалося. Знайшов там навіть вирізку з часопису «Ньюарк». То було число півторарічної давності, репортаж із ліцею Фелтона, де влаштували церемонію на мою честь. І де він вискіпав той примірник? Я добре пам’ятав ту днину. Це було проти Різдва 2006 року: мій роман продали накладом понад мільйон примірників і директор фелтонівського ліцею, де я здобув середню освіту, вражений моїм успіхом, вирішив ушанувати мене так, як я, на його думку, заслуговував.
Та неймовірно урочиста церемонія відбулась у суботу пополудні в актовій залі ліцею, де було повнісінько учнів, випускників, а також кілька кореспондентів місцевих часописів. Усі вони сиділи перед величезною полотняною завісою, яку врешті скинув додолу директор, і перед ними постала шафа з написом: «На честь Маркуса П. Ґольдмана, Неперевершеного, який навчався в цім ліцеї від 1993 до 1998 року», — а всередині тієї шафи, за шклом, був примірник мого роману, мої табелі з оцінками, кілька світлин, моя футболка гравця в хокей на траві та футболка команди бігунів.
Я всміхнувся, перечитавши той репортаж. Моє перебування в фелтонівському ліцеї, маленькому й дуже спокійному навчальному закладі на півночі Ньюарка, так запало в пам’ять моїм приятелям і викладачам, що мене прозвали Неперевершеним. Але того грудневого дня 2006 року ніхто з присутніх, які аплодували вітрині моєї слави, не знав, що тією славетною зіркою став я внаслідок низки непорозумінь, а потім — умілих маніпуляцій.
Епопея Неперевершеного розпочалася на першому році мого навчання в ліцеї, коли я мав обрати для себе вид спорту. Спершу вирішив, що це буде футбол чи баскетбол, але місць у тих командах було обмаль і, як на лихо, я ще й запізно прийшов до кабінету, де студентів розподіляли по секціях. «Зачинено, — сказала мені гладка жінка, яка завідувала тим ділом». — «Благаю вас, пані, — заходився скиглити я, — мені конче треба записатися в якусь секцію, бо мене виженуть!» — «Прізвище?» — суворо запитала вона. — «Ґольдман. Маркус Ґольдман, пані». — «Куди ідеш?» — «На футбол або на баскетбол». — «Обидві секції вкомплектовано. Можеш податись або на акробатичний танок, або на лякрос[4]».
Акробатика чи лякрос… Або чума, або холера. Я знав, що як запишуся на акробатичний танок, то з мене й кури сміятимуться, тож обрав той клятий лякрос. Учні не любили тієї гри, тож у Фелтоні вже років зо двадцять не було путньої команди з лякросу; складалася вона тепер або ж із цілковитих невдах, або ж із тих, хто запізнилися на запис. Отож я став гравцем відсталої, млявої і незграбної команди, та саме в ній я й уславився. Сподіваючись перейти наступного сезону до футбольної команди, я намагався досягнути успіхів у спорті, щоб мене помітили, тож мав безпрецедентну мотивацію тренуватися, і за два тижні наш тренер уже бачив у мені довгоочікувану зірку. Я відразу ж став капітаном команди й не треба було докладати великих зусиль, щоб мене почали вважати найкращим гравцем у лякрос за всю історію ліцею. Я завиграшки побив рекорд за двадцять років із кількості забитих м’ячів, — той рекорд був надзвичайно низький, — і за це мене вписали на Дошку пошани ліцею, що ніколи досі не випадало учням першого року навчання. Це страшенно вразило моїх приятелів і привернуло увагу викладачів, а я з того всього втямив: щоб бути неперевершеним, треба вміти шити в дурні людей; все врешті-решт зводиться до облуди.
І я почав грати за цими правилами. Звісно, вже й мови не було про те, щоб покинути лякрос, адже єдине, чого я тепер прагнув, це будь-що стати найпершим, бути на видноті. Був, наприклад, загальний конкурс індивідуальних наукових проектів, де перемогла одна обдарована засранка на ймення Саллі, а я опинився на сьомому місці. Під час вручення премій в актовій залі я взяв слово і вигадав цілу історію про те, як вихідними працював волонтером із розумово відсталими дітлахами, що завадило мені як слід розробити свій проект, і виснував зі сльозами в очах: «Перша премія мені анідесь, якщо я можу подарувати бодай крихту щастя моїм маленьким друзям-калічкам». Усі були дуже зворушені, й це дало мені змогу применшити успіх Саллі в очах викладачів, учнів та й самої Саллі, яка мала братика з тяжкою інвалідністю (я цього й не знав), тому вона відмовилася від премії і зажадала, щоб її віддали мені. Внаслідок цього моє ім’я знову з’явилося на Дошці пошани (я прозвав її «дошкою ганьби», усвідомлюючи свою ницість), до того ж у рубриках «спорт», «наука» і «приз найкращому другові». Та зупинитися я вже не міг; мене наче чорти пхали в спину. Вже тиждень по тому я побив рекорд із продажу квитків речової лотереї, купивши їх у самого себе за грошенята, зароблені за два роки чищення муніципальних басейнів. Після того всі в ліцеї зійшлися в думці, що Маркус Ґольдман винятковий хлопчина. І саме завдяки цій думці мене почали називати Неперевершеним, наче заводське тавро поставили, гарантію цілковитого успіху; незабаром ота моя слава докотилася й до нашого кварталу в Ньюарку, сповнивши моїх батьків неабиякою гордістю.