Село не люди

– За трактора домовився. Та збирай уже.
Раїса руки від солі об фартух витерла:
– Таж хліб тільки післязавтра привезуть.
– Сама зліпи! Не безрука! – скрипнув зубами Роман.
– Зараз зліплю. А що за робота? – Раїса язиком плеще, а руки вже працюють: борошно дістала, яйце вбила, сільки трохи, водички. Буде балабуха.
– Вигідна. Копу Залусківського біля кургану стерегти. Два тижні. Трохи покручуся, а потім Сашко мене підмінить, а я – на наше поле. Треба ж йому раду дати.
– А чо' ту копу стерегти?
– Чужі курви сіно крадуть.
– Отакої! Весь час крадуть, а Залусківський не біднішає.
Щось воно не те…
– Що ти, бабо, знаєш? Давай балабуху, йти треба. Роман грюкнув дверима, а Раїса вслід чоловікові у двері:
– Стережися, Ромчику! І не обернувся.
Раїса зітхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шістнадцять рочків тому побралися, на весіллі вся Шанівка горлала:
– Оце Ромкові пощастило. Має Раю, а то – рай! І не задурно кричали. Повногруда, русява Рая не тільки Романові здавалася беззаперечною перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хіба не щастя?
З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову – курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі – Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город – двадцять соток. – І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо'сь… Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.
– Якби Ромка не пив… – загадала за звичкою – і раптом аж сіла на ненависну табуретку. – Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..
Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.
– От зараза! Солі кинула, як молода.
Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай? Упізнав іздалеку – і аж захлинувся.
– От йо… Проходу не дає! І – за копу. Сховався, а очей відвести не може.
– Чо' це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з'їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб'є…
Точно вб'є.
Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.
– То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?! Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув – захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.
– Йо… Та що ж це зі мною робиться?! – шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. – Ні, ні… Йди вже! Йди геть!
Катерина підхопилася, ніби його слова почула.
– Піду… І – бігом із гори. Співає:
Ой летіли дикі гуси,
А за ними і Катруся!
Ой летіли, ґелґотали,
Милій Катрі щастя дали! Ой-йо…
Ти тримай його, дівчино,
Не в кишені і не в скрині!
Пригорни його до серця,
Хай воно від щастя б'ється!
Ой-йо… Йо!
Чоботи під курганом – чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.
– Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають.
Тихо.
Дівка плечима знизала, пакет підхопила.
– Отак завжди. Здалося… Піду. 
– Іди, йди… – молив під копою Роман. – Геть, геть…
Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.
Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали два старезні, як сама Килина, пси.
– Рудий! Чубчику! Гості до нас, – мовила Килина.
Пси слухняно підвели голови – і знову опустили: мовляв, із такою гостею, бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.
Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.
– Ходи, не бійся, – гукнула баба. – Що там у тебе? 
Катерина руку з-за спини:
– Це вам…
– Квіти? – баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. – Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…
Катерина розгубилася, очима – по бабиному подвір'ї.
– Таж у вас квітів повно…
– Е, то інше.
– А невже вам більш як сто років?
– Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш? 
– Їсти?.. – дівка зовсім ні в сих ні в тих. – А я вам їсти принесла… Думала, може…
– То виймай, що принесла.
На дерев'яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.
– Може, мало?
– Посидь. – Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп'ялася, пошкандибала до мазанки. – А то й ні. Ходи сюди.
Винось тарілки надвір.
Катерина до бабиної мазанки зайшла – аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.
– Отакої! Дівка стовбуром стала, – баба Килина Катерининого плеча торкнулася. – Спочатку поїж. Як за двох… 
Краще б не казала. Де ті сльози взялися.
– Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.
– То ти мене знаєш?
– Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино…
Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…
Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки – тиць!
– От розкомандувалася! Сказано – спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу. І які ж то були крученики! Катерина один з'їла, другий, третього хтіла – рука не тягнеться… Соромно. – Їж, Катрусю… 
– І ви мене знаєте? – дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг. 
– Іще вдавишся… – баба підсунула ближче тарілку з пиріжками, алюмінієвий бідончик із узваром.
Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела.
А та ніби й чекала.
– От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.
Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а навпаки – з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:
– Сідай поруч. І мовчи. Не тре' нічо' казати. Знаю. І голос Килинин тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі.
Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть посеред величезної печери. Катерина не сіла – впала на лаву. На бабу дивиться – і страху нема, тільки передчуття дива дивного.
Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж – раз! Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.