Село не люди

– А сама…
Катерина плечима знизала.
– Ну, я пішла… До школи завтра йдеш?
– Піду. Випускний клас. Тре' старатися.
– А куди після дев'ятого?
– Казав же, у комбайнери. У нас і поле своє є.
– Та знаю я ваше поле. Самі бур'яни.
– То ненадовго. Батько за трактор домовився. Зоремо, посіємося… Розбагатіємо. Ще бігатимеш за мною.
– От ти дурний! Одне в голові.
Лягла Катерина. Ковдрою з головою вкрилася, а не спиться.
Сповзла з ліжка і – за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.
Нікого. Сіла.
– Що ж то воно було?.. І до хати – по росі босими ногами.
Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п'яний татко. Катерина всунула ноги у Гумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і вибігла з дому.
– Чи подивитися?.. І городами – до дороги на курган.
А ніч же світла – як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними – так тихо, як може бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. І поля ніхто не сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.
Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя – до зірок.
– А раптом – сліпа?.. Килино! Килино! А раптом – сліпа?.. І ніби у відповідь хтось ізгори: – Іди вже…
– Піду…
Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле засіяти. І тільки рахувати взявся, як біля копи – тихі кроки.
– Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?! Висмикнув Роман із копи товсту палицю, потім другу.
– Ну, ходіть до мене! Ходіть! – шепотів люто.
– Дядьку Романе…
Почув тоненький голосок – і впав під копу.
– Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!
– Дядьку Романе… – Катерина стояла неподалік копи і чо'сь боялася підійти ближче.
– Йо! Та це ж вона! – Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов із-за копи.
– О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино? Катерина почервоніла, бровки насупила.
– Якби ж сама знала? Ноги привели…
Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.
– Дитино золота! Русалонько…
– Ой! Дядьку Романе, не підходьте! – перелякалася.
– Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку.
Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…
– От якби стоячки…
– Не бійся.
– Добре, добре.
Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.
– Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло.
Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!
– Так то була… не любов?
– Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.
Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.
– А може… не стоїть уже?
Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.
– От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.
– У вас є тітка Рая, дядьку Романе.
– Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?
– Не знаю… Як сліпа.
– А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.
– Справді?
– А як сама…
– Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.
– Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.
– Яв чоботях! – Катерина розсміялася, а в Романа – ніби крила.
– Скидай свої чоботи! – теж сміється.
– У мене п'ятка в «Лісовій пісні»!
– А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю… І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне.
Катерина розгубилася.
– Піду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене нема… – Іди…
– Можна я до вас прийду завтра вночі?
– Ще питаєш… Та я помру, якщо не прийдеш.
– Бувайте…
Катерина накинула на плечі мамчину кофтину, побігла до села.
– Боже, на що я насмілився? – Роман сидів під копою, дивився дівчині услід. – Льонька мене вб'є…
Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.
– Гей, громадяни! Підйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?
– З розсолу…
– Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тільки! Коси розпустила… Ще вдавишся колись уві сні.
Катерина сіла на ліжку:
– Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька…
– Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. І про школу сьогодні не кажи.
– Чого?
– Я сметану та яйця закупівельникам повезу, татко в раби до Залусківського, а ти мені гарненько всю моркву повикопуєш, висушиш, поки сонце ще гріє, пісочком перетрусиш…
– Мамо, завтра п'ятниця…
– От холєра! – татко ледь розсолом не поперхнувся.
– А що «холєра»… Микола раз на місяць свій магазин у Шанівку привозить… – У Катерини аж сльози на очах. – І що тобі знову треба в тому магазині? Знаєш сама – грошей нема.
– Олія є… – Катерина своєї.
– Дарка, глянь! Ти ту олію заробила, а воно вже й око поклало!
– Доню, кажи мені, – мамка наполягає.
– Мамо, мені ліфчика треба…
– Що?! – татко аж підскочив. – Що ти сказала?!
– Так, Льоню! А йди-но, любчику, до свиней, а ми тут без тебе розберемося.
Мамка татка до дверей пхає, а він огризається:
– Тільки купіть цей ліфчик! Я вас обох на ньому…
– Мамо, чого татко так?.. – Катерина до мамки притулилася, а та сміється.
– Е, доню! Хіба від добра… Та й забули. Давай, кажи…
– Ліфчика треба. У школі сміються. Кажуть, розпустила Катька цицьки…
– Хто каже?
– А хоч би й… Вадька. І Людка. Мамо, мені ліфчика треба. І тих… прокладок красивих. Людка казала, з ними ой як зручно. І не протікають…
– Доню… Зима на носі. Зимових чобітків нема. З пальта виросла, а я тобі прокладок накуплю. І що то буде?
– А Людка мені раз одну прокладку дала… То це ж – хоч скач! Мамо…
– Доню, по ліфчик завтра до Миколи підемо, а про прокладки й не згадуй. Нас тато з дому повиганяє. – І зимові чобітки подивимось? І пальто?
– Та подивимося на все, от тільки купити…
– А ліфчика?
– Буде тобі ліфчик.
– А татко…
– А що татко? Перебіситься… А там свиню заколемо – і про чобітки з пальтом поговоримо.
– Ой, мамцю, яка ж ти в мене золота!
– Ой, доню, яка ж ти в мене підлиза, – мамка сміється, а очі сумні.
«От і розбери тих дорослих», – думає Катерина.
Мамка з татком розбіглися. Катерина вийшла з дому, а біля хвіртки Людка.
– Я до школи не піду, – оголосила Катерина. – Моя школа сьогодні – морква на городі. – І дарма! А я хлопців чекаю. З ними піду. Із Сергієм та Сашкою… – Раптом замислилася. – Чуєш, Катько! Я тут подумала… А може, даремно я із Сергієм зв'язалася. Матюкається, зараза, весь час. Може, мені на Сашку переключитися?
Ти б кого з них вибрала?
– А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра хочеться?
– А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого – Тарасика-першокласника? І Людка розреготалася.
– Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили. А в селі чоловіків – повно! Людка перестала реготати.
– Ти здуріла?..
Катерина очі відвела:
– Чи, приміром, узяти килимівських… Обирай собі, Людко, кого хочеш.
– Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи! А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?
– Піду. Може, щось і купимо.
– За гроші?
– За які там гроші? За олію.