1Q84. Книга друга

— Можливо, за квартирою хтось стежить, — повторила Фукаері слова Тенґо.
— Так, — підтвердив він. — Навколо мене відбуваються дивні речі. Гадаю, напевне, у зв'язку з «Повітряною личинкою».
— Розлючені люди.
— Мабуть. Очевидно, вони розлючені на тебе й водночас трохи на мене. Через те, що я переробив «Повітряну личинку».
— Мені байдуже.
—  Тобі байдуже, — повторив Тенґо її слова. Напевне, така звичка заразна. — Що?
— Навіть якщо за квартирою стежать.
Якийсь час Тенґо не знаходив слів.
— А от мені не байдуже, — сказав він нарешті.
— Краще бути разом, — сказала Фукаері. — І об'єднати наші сили.
— Як Сонні й Шер, — сказав Тенґо. — Класний дует.
— Що класне?
— Не має значення. Потім про це поговоримо, — відповів Тенґо.
— То я їду.
Коли Тенґо збирався щось сказати, телефон клацнув і розмова урвалася. Як висячий міст під ударами сокири.
Фукаері прийшла через хвилин десять. У двох руках вона тримала вінілові пакети супермаркету. На ній була блакитна смугаста сорочка з довгими рукавами й тонкі сині джинси. Сорочка чоловіча, чиста, але невипрасувана. На плечі висіла полотняна сумка. Щоб приховати власне обличчя, вона нап'яла на ніс великі темні окуляри, які, однак, не виконували своєї камуфляжної ролі, а, навпаки, привертали до себе людську увагу.
— Я подумала, що бажано запастися харчовими продуктами, — сказала Фукаері і вміст вінілових пакетів переклала в холодильник.
Майже все куплене було готове до споживання — досить підігріти на електроплитці. Крім того, Фукаері принесла сухарі й сир, яблука й помідори. Решта — консерви.
— Де електроплитка? — спитала вона, оглядаючи тісну кухню.
— Електроплитки нема, — відповів Тенґо.
Насупивши брови, Фукаері на мить задумалася, але своєї реакції не висловила. Здається, не уявляла собі, що це за світ без електроплитки.
— Дозвольте все це тут залишити, — сказала вона так, ніби визнавала об'єктивний факт.
— Доки? — спитав Тенґо.
Фукаері хитнула головою. Мовляв, невідомо.
— А що з твоїм сховищем?
— Я не хотіла залишатися наодинці, коли щось станеться.
— А що, по-твоєму, має статися?
Дівчина не відповіла.
— Здається, я повторююсь, але тут небезпечно, — сказав Тенґо. — Начебто якісь люди стежать за мною. Що це за люди, я ще не знаю.
— Безпечного місця ніде нема, — сказала Фукаері. І, багатозначно примруживши очі, легко схопила себе за мочку вуха. Що означав такий жест, Тенґо не здогадувався. Можливо, нічого.
— А тому однаково, де перебувати, — сказав він.
— Безпечного місця нема ніде, — повторила Фукаері.
— Можливо, ти правду кажеш, — погодився Тенґо. — Коли перейдено певну межу, то ступінь небезпеки перестає мати значення. Але, так чи інакше, мені доведеться скоро йти на роботу.
— У підготовчій школі.
— Так.
— Я залишуся тут, — сказала дівчина.
— Ти залишишся тут, — повторив Тенґо. — Так буде добре. Тільки не виходь надвір і не відповідай, якщо хтось постукає у двері. І не бери слухавки, якщо телефон задзвонить.
Фукаері мовчки кивнула.
— До речі, що робить Ебісуно-сенсей?
— Учора «Сакіґаке» обшукали.
— Ти хочеш сказати, що у зв'язку з твоїм зникненням поліція провела обшук у штаб-квартирі «Сакіґаке»? — здивувався Тенґо.
— Ви газет не читаєте.
— Я газет не читаю, — повторив Тенґо. — Не маю охоти читати. А тому подробиць не знаю. Але якщо так сталося, то в секті, напевне, зчинився переполох.
Фукаері кивнула.
Тенґо глибоко зітхнув.
— Тож, мабуть, вони ще більше лютуватимуть. Як розворушене гніздо шершнів.
Примруживши очі, Фукаері хвильку мовчала. Напевне, уявляла собі, як рій ошалілих шершнів вилітає з гнізда.
— Мабуть, — тихо відповіла вона.
— Так твої батьки щось зрозуміли?
Дівчина хитнула головою. Мовляв, нічого про це ще не знає.
— В усякому разі, в секті лютують, — сказав Тенґо. — Якби було відомо, що твоє зникнення — трюк, то, безперечно, й поліція на тебе розсердилася б. І воднораз на мене. Через те, що я про все знав, але тебе переховував.
— І саме тому нам треба об'єднати наші сили, — сказала Фукаері.
— Ти зараз випадково сказала «саме тому»?
Фукаері кивнула.
— Я помилилася у виборі слова? — спитала вона.
Тенґо хитнув головою.
— Та ні, я тільки відчув у звучанні слів свіжу інтонацію.
— Якщо я завдала вам клопоту, то піду кудись-інде, — сказала дівчина.
— Залишайся тут, я не проти, — відповів Тенґо. — Тобі ж нема куди податися.
Фукаері коротко кивнула.
Тенґо випив холодного ячмінного чаю, вийнятого з холодильника.
— Мати справу з розлюченими шершнями неприємно, але доглянути тебе все-таки зумію.
Якусь хвилину Фукаері пильно дивилася на Тенґо, а потім сказала:
— Ви стали іншим, ніж були досі.
— У чому?
Фукаері на мить скривила дивно губи. Мовляв, важко пояснити.
— Можеш не пояснювати, — сказав Тенґо. Мовляв, якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.
Виходячи з кімнати, Тенґо наказав дівчині:
— Коли телефонуватиму, то за третім дзвінком покладу слухавку. Потім ще раз подзвоню. Тоді поговоримо. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — відповіла Фукаері й повторила, ніби читаючи переклад напису на стародавньому пам'ятнику. — За третім дзвінком покладете слухавку. Потім ще раз подзвоните. Тоді поговоримо.
— Не забудь, бо це дуже важливо, — сказав Тенґо.
Фукаері кивнула двічі.
Коли після двох лекцій Тенґо зайшов в учительську й готувався йти додому, до нього підійшла жінка з приймальні и повідомила, що до нього прийшов чоловік на прізвище Усікава. Сказала вибачливо, як посланець, що приніс небажану новину. Дружньо всміхаючись, Тенґо їй подякував. Адже не годилося докоряти посланцеві.
Усікава сидів у кафетерії поряд з фойє і за чашкою кави з молоком чекав на Тенґо. Як не крути, а кава з молоком йому не підходила. В середовищі молодих бадьорих учнів незвичність його зовнішності ще більше впадала у вічі. Здавалось, ніби коло нього земне тяжіння, густина атмосфери й заломлення світла не такі, як усюди. Здалека він сам справді-таки скидався на прикру новину. У переповненому на перерві кафетерії за столом на шість осіб, за яким сидів Усікава, не було нікого. Як антилопи, що уникають вовків, учні, підкоряючись природному інстинкту, не наближалися до нього.
Купивши кави перед прилавком, Тенґо сів з нею у руці навпроти Усікави, який саме тоді доїдав пиріжок з кремовою начинкою. На столі лежала зіжмакана обгортка від нього, а біля рота висіли його крихти. Пиріжок з кремовою начинкою також йому не підходив.
— Кавана-сан, давно вас не бачив, — привітався Усікава, злегка підвівшись із стільця. — Вибачте, що заявився, як завжди, несподівано.
Не відповідаючи на привітання, Тенґо почав:
— Напевне, ви прийшли по мою відповідь? Відповідь на недавню пропозицію.
— Саме так, — відповів Усікава. — Якщо говорити коротко.
— Усікава-сан, ви можете сьогодні трохи конкретніше й чесніше сказати, що хочете від мене? Взамін за оту фінансову допомогу.
Усікава сторожко оглянувся. Але навколо не помітив нікого підозрілого, а учні галасували в кафетерії так голосно, що боятися підслуховування не мав підстав.
— Ну гаразд. Зроблю вам велику послугу й чесно скажу, — нахилившись над столом, Усікава стишив голос, — що гроші, до того ж не дуже великі, — це лише привід. Насправді мої клієнти можуть надати вам щось важливіше — безпеку. Коротко кажучи, вам ніхто не завдасть шкоди. Гарантую.
— А взамін? — спитав Тенґо.
— А взамін вони хочуть від вас мовчання і забуття. Ви причетні до однієї справи. Брали в ній участь, не знаючи її мети й обставин. Діяли, немов солдат, якому дали наказ. І за це я не збираюся вам дорікати. Тому, якщо ви забудете те, що було, то все скінчиться добре. Буде поставлено крапку. Громадськість не знатиме, що це ви за когось написали «Повітряну личинку». Що ви маєте якийсь стосунок до цієї книжки. І взагалі не матимете. Ось чого вони хочуть від вас. Зрештою, і вам, гадаю, це вигідно.