1Q84. Книга друга

— І ви стали володарем.
Чоловік глибоко вдихнув через ніс і на певний час затримав повітря в легенях. Потім повільно видихнув.
— Я — не володар. Я тільки став чути голос.
— І тепер ви хочете, щоб вас жорстоко вбили?
— Ні, жорстокого вбивства не хочу. Адже зараз 1984 рік і ми перебуваємо в центрі великого міста. Крові не треба. Досить просто забрати в мене життя.
Кивнувши, Аомаме розслабила свої м'язи. Вістря голки все ще цілилося в одну точку на чоловіковій шиї, але вона вже не палала бажанням убити його.
— Ви досі зґвалтували багато молодих дівчат. Дівчат, яким заледве сповнилося десять років.
— Це правда, — відповів чоловік. — Загалом так можна вважати. Якщо виходити із людських звичаїв, то я — злочинець. Мав статевий зв'язок із неповнолітніми дівчатами. Хоча я цього й не бажав.
Аомаме тільки глибоко зітхнула. Не знала, як угамувати бурю почуттів у своїй душі. її обличчя спотворилося, а ліва й права руки, здавалось, домагалися різного.
— Я хочу, щоб ви позбавили мене життя, — сказав чоловік. — У будь-якому розумінні краще, щоб я більше не жив на цьому світі. Мене треба ліквідувати заради рівноваги у світі.
— А що станеться після вашого вбивства?
—  Карликиперестануть чути голос. Бо я не маю спадкоємця.
— А хіба можна цьому вірити? — процідила крізь зуби Аомаме. — Можливо, ви — просто сексуальний маніяк, який придумав зручну теорію, аби виправдати свої огидні вчинки. А карликівніколи й не було, як і голосу Божого та благодаті. Можливо, ви — один з численних на світі жалюгідних шахраїв, які називають себе пророками й релігійними діячами.
— Бачите годинник праворуч на комоді? — не піднімаючи голови, спитав чоловік.
Аомаме зиркнула праворуч. Там стояв невисокий, до пояса, різьблений комод, а на ньому — мармуровий годинник. З вигляду важкуватий.
— Не відривайте від нього очей.
Як велів чоловік, Аомаме, повернувши голову, перевела погляд на цей годинник і відчула, як під її пальцями чоловікові м'язи затверділи, мов камінь. У них зібралася неймовірна сила. І ніби під її дією, годинник знявся над поверхнею комода й завис у повітрі. Піднявшись сантиметрів на п'ять, він дрібно тремтів, ніби вагався, і секунд десять тримався на одному місці в повітрі. Після того чоловікові м'язи втратили свою силу, і годинник, глухо стукнувши, впав на комод — так, наче раптом згадав про земне тяжіння.
Чоловік довго й утомлено перевів подих.
— Така дрібна справа, а вимагає багато сили, — видихнувши все повітря, що було в ньому, сказав він. — Стільки, що життя може скоротитися. Однак, гадаю, ви принаймні зрозуміли, що я — не жалюгідний шахрай.
Аомаме не відповіла.
Глибоко дихаючи, чоловік відновлював сили. Годинник, трохи зсунувшись убік, ніби нічого й не сталося, і далі вистукував час. Аомаме стежила за ним, поки секундна стрілка не зробила один оберт.
— Ви маєте особливі здібності, — сухо сказала вона.
— Як бачите.
— У «Братах Карамазових» розповідається про диявола й Христа, — сказала Аомаме. — У Христа, який постився у пустелі, диявол вимагав: «Зроби чудо!». Мовляв, перетвори камінь на хліб. Але Христос знехтував його вимогою. Бо чудо було диявольською спокусою.
— Я знаю. І я читав «Братів Карамазових». Звичайно, ви маєте рацію. Подібні хвастощі нічого не вирішують. Але треба було за короткий час вас переконати. От чому я насмілився це показати.
Аомаме мовчала.
— У цьому світі нема ні абсолютного добра, ні абсолютного зла, — сказав чоловік. — Добро й зло не стоять на місці, а постійно міняються ролями. Одне добро наступної миті може перетворитися на зло. І навпаки. Подібний світ описав Достоєвський у «Братах Карамазових». Головне — підтримувати рівновагу між добром і злом, що перебувають у безперервній круговерті. Якщо доходить до перекосу в один бік, то підтримати мораль стає важко. Отож рівновага — це добро.В цьому розумінні я повинен умерти, щоб підтримати її.
— Я не відчуваю зараз потреби вас убивати, — рішуче сказала Аомаме. — Ви, мабуть, знаєте, що я прийшла сюди з цим наміром. Не могла допустити існування такої, як ви, людини. Будь-що готувалася вас прибрати з цього світу. Однак зараз я вже не маю цього наміру.Ви страшно мучитеся, і я знаю про ваші страждання. У таких муках ви повинні знесиліти й умерти. А допомагати вам умерти легкою смертю я вже не маю охоти.
Усе ще лежачи долілиць, чоловік легенько кивнув.
— Якщо ви мене вб'єте, мої люди повсюди вас переслідуватимуть. Вони — фанатичні особи й дуже вперті. Якщо мене не стане, секта втратить доцентрову силу. Та якщо система утворилася, то починає підтримувати власне існування.
Аомаме слухала, що розповідає чоловік.
— Вони вчинили зло вашій подрузі, — сказав чоловік.
— Моїй подрузі?
— Жінці з наручниками. Як там її…
У душі Аомаме вмить настав спокій. Буря почуттів уже вляглася. Лише висіла важка тиша.
— Аюмі Накано, — сказала вона.
— Сталося нещастя.
— Ви цезробили? — холодним голосом спитала Аомаме. — Ви вбили Аюмі?
— Я її не вбивав.
— Але ви чомусь знаєте, що хтось Аюмі вбив.
— Експерт розвідав, — відповів чоловік. — Навіть невідомо, хто її вбив. Ми лише знаємо, що вашу подругу, жінку-поліцейського, хтось задушив у якомусь готелі.
Права рука Аомаме знову стиснулася.
— Але ж ви сказали: «Вони вчинили зло вашій подрузі».
— Я не міг цьому запобігти. Якщо навіть хтось її вбив, то, видно, цілився в найслабшу ланку. Як вовк, що накидається на найкволішу вівцю в отарі.
— Ви хочете сказати, що Аюмі була моєю найслабшою ланкою?
Чоловік мовчав.
— Але ж навіщо було її вбивати? Таку добру дівчину. Вона ж нікому не заподіяла жодної шкоди. Навіщо? Тому, що я до цьогопричетна? Якщо хотіли мене покарати, то хіба не могли мене саму знищити?
— Вони не могли вас знищити, — відповів чоловік.
— Чому? — спитала Аомаме. — Чому мене не могли знищити?
— Бо ви вже стали особливою людиною.
— Особливою людиною? — спитала вона. — В чому особливою?
— Про це ви дізнаєтеся пізніше.
— Пізніше?
— Коли настане відповідний час.
Аомаме знову скривилася.
— Не розумію, що ви кажете.
— Колись зрозумієте.
Аомаме хитнула головою.
— В усякому разі, поки що вони не можуть на мене напасти, тому й цілилися в найслабшу ланкув моєму житті. Щоб попередити мене, щоб я не позбавляла вас життя.
Чоловік мовчав. Його мовчанка підтверджувала її слова.
— Який жах! — сказала Аомаме. — Хоч її і вбили, ніщо в світі не змінилося.
— Та ні, вони — не вбивці. Власними руками нікого не знищують. Вашу подругу, мабуть, убило щось, сховане в ній самій. Раніше чи пізніше подібна трагедія мала статися, її життя було сповнене ризиків. Вони лише підстьобували її в потрібному напрямку. Ніби змінювали установку таймера.
Установку таймера?
— Але ж вона не була електричною пічкою. А живою людиною. Сповнена ризиків чи без них, вона була для мене найдорожчою подругою. І ви її так просто забрали. Беззмістовно, жорстоко.
— Ваш гнів виправданий, — погодився чоловік. — Можете спрямувати його проти мене.
Аомаме хитнула головою.
— Навіть якби я зараз позбавила вас життя, Аюмі не повернеться.
— Але так ви зможете відплатити карликамїхньою монетою. Так би мовити, зможете помститися. Вони ще не бажають моєї смерті. Моя смерть залишить порожнє місце. Принаймні тимчасово, поки не з'явиться мій спадкоємець. Для них це буде болісний удар. Водночас і вам це буде вигідно.
— Хтось сказав: «Ніщо так дорого не обходиться і не приносить так мало користі, як помста».
— Вінстон Черчілль. Але, наскільки я пригадую, він так висловився, щоб виправдати дефіцит бюджету Британської імперії. В цьому вислові немає морального змісту.
— Мені байдуже до моралі. Вас і без мого втручання пожере невідома хвороба, і ви, пройшовши крізь муки, помрете. І тому я не маю підстав вам співчувати. Навіть якщо світ, втративши мораль, розвалиться, це станеться не з моєї вини.