Прапороносці

XXIX
Шум моторів наростав. У сутінках блідого вересневого світання все вираз-піше окреслювались контури будівель. Вони за ніч понижчали, бо дахи, перегорівши, обвалилися, і тому все подвір’я, безлюдне й тихе, здавалося інакшим, ніж учора. Гамір бою котився десь у полі, праворуч і ліворуч маєтку, гул моторів дужчав, і раптом із-за стіни обгорілого корівника вискочила група німецьких солдатів. — Panzern! Panzern! — галасували вони і мчали через подвір’я наосліп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усі боки з-під ніг, хоч бігли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб’ячу прозелень їхніх надутих вітром плащ-палаток. Засліплені жахом, солдати мчали прямо на будинок. — Приготуйсь! — різко гукнув Козаков сусідові і сам завмер у напруженому, гострому чеканні. Здобич ішла на них. — Віжу! — крикнув «варяг». — Чекай!.. Ми їх живцем!.. В цю мить із-за тієї ж задимленої стіни вилетів на повній швидкості наш танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулі зацокали по кам’яних східцях і з джвіканням за-рикошетили. Козаков одхилив голову вбік. Коли він знову виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи її, як корабель хвилю, уже виходив з подвір’я в поле. На його гусеницях вихрилися шматки жаб’ячих палаток. Німецький снаряд прошумів над будинком в наш бік і вибухнув десь недалеко. А з-за пожолоблених закурених стін ринули натовпом наші — наші братські сірі шинелі! — і, розвіваючись, летіли прямо на будинок. «Варяг» і Козаков зірвались їм назустріч. Козаков біг, не чуючи під собою землі, і не міг нічого крикнути, бо звуки заклякли в горлі, а очі затуманилися слізьми. Вхопивши першого піхотинця, якогось маленького, замурзаного, радісного, Козаков підняв його від землі і щосили притис до своїх грудей. — Чорти! — тільки вигукнув він і гризнув піхотинця за вухо, аж той заверещав. Між нашими замайоріли и зелені румунські шинелі — румуни теж брали участь у спільній атаці. Пробіг знайомий Козакову командир стрілецької роти в шкірянці, енергійно гукаючи: — За мною! За мною! Піхота, не затримуючись, минала маєток, на бігу дозаряджаючи зброю. Мотори гули все далі, голоси глибшали й глибшали десь у степу, клекіт ворожих кулеметів долітав усе глухіше. Бійці-піхотинці, що трималися ніч у будинку, вирвавшись тепер на свіже повітря, на ходу приєднувались до своїх підрозділів. За маєтком одкривалися хвилясті, по-осінньому сірі рівнини, сталево блищали де-не-де озеречка після дощу та бовваніли — ген-ген — шеренги посадок над шляхами, ще зайнятими ворогом. А ще далі на захід знову вставали гори. Низькі димчасті хмари пливли над ними, обтікаючи верховини. В будинок прийшли з носилками санітари і почали зносити поранених і вбитих на перший поверх. Сюди ж принесли й кілька свіжих поранених, наших і румунів, підібраних тільки що на полі бою. Чекали санітарних підвід. Виносячи з зали останніх поранених і ковзаючись по калюжах крові, по вистріляних закривавлених гільзах, один із санітарів звернув увагу свого тоаариша на стіну біля вікна: — Дивись, Каширін, щось нашкрябано... І повільно, по складах став читати: «Денисе, брате, з лейтенантом Сагаядою ми всі тут стояли насмерть». Слово за словом розбирали санітари той напис. І він уже звучав для них як щось легендарно-давне, таємниче, написане кимось особливим, а не цими звичайними людьми, їхніми однополчанами.
XXX
Черйз маєток уже йшли мінометника з трубами на плечах, і збуджений Сагайда вийшов їм назустріч, як із пекла. — «Товаришу гвардії лейтенант, — рапортував йому Денис Блаженко, виструнчившись старанніше, ніж будь-коли, — в роті за час вашої відсутності нічого особливого не сталося. І потім уже, дивлячись вбік, стримано запитав півголосом, де брат. —Живий! —заспокоїв його Сагайда. — Вуса засмалив за ніч, а все інше в порядку... Здасть у санроту молодшого лейтенанта і наздожене. — А молодший лейтенант? — з тривогою опали Са-гайду бійці. — Як йому? — Житиме, житиме! Бійці полегшено зітхнули. — А я знав, що фашисти вас не вгризуть! — радісно вигукнув Маковейчик. Сагайда за це «пацнув» його п’ятірнею. Незабаром, відшукавши комбата, Сагайда по всій формі відрапортував, що в його мінометній роті вибув із строю через поранення командир взводу Євген Черниш, а, крім цього, нічого особливого не сталося. Комбат мовчки обійняв Сагайду, і вони пішли далі поруч. — Черниша... дуже? — В голову... В бік... Кульові. — Виживе? — Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно. — Та хоча б вижив... Славний він хлопець. Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свіжі сліди наших танків і самоходок. Поспішали вперед піхотинці, окремим гуртиком чвалав батальйонний штаб, розсипавшись, ішли мінометники з лафетами і плитами на спинах, наче заковані в панцир. Першим до графського будинку під’їхав румунський санітарний візок з рівною відкритою платформою. Роман, пам’ятаючи наказ Сагайди, наполіг, щоб у першу чергу взяли його офіцера. Черниша, забинтованого, закривавленого, винесли на візок і поклали поруч з якимось румунським сержантом, пораненим, мабуть, в легені, бо кров виступала з ніздрів і з рота. — Блаженко, — тихо озвався Черниш. — Візьміть ось... — І він, розімкнувши свою задубілу в напрузі руку, Подав Романові гранату. Сліди гранати глибокими клітками повдавлювались йому в долоню. — Де ви її взяли? — жахнувся боєць. — О матінко рідна! Та ви ж могли, знепритомнівши... — Де мій планшет? — перебив його Черниш. — Є, є, — заспокоїв офіцера Роман і став похапцем примуцьовувати планшет Брянського до пояска Чернишевих діагоналевих штанів. — А шинель його де? — гукнув один із санітарів до Блаженка. Шинелі в Черниша не було. Напівголий, перехрещений самими лише закривавленими бинтами, він уже починав дрижати від холоду, на тілі повиступали сироти. Гімнастьорка лежала в головах, зібгана клубком, вся в крові. Роман став скидати для Черниша свою фуфайку, але румуни спинили його. У їхнього пораненого була велика шинель, і вони вкрили нею обох — і свого сержанта, і Черниша. їздовий сів у передок, цьвохнув, і ресорний візок на гумових шинах легенько покотився, прокладаючії за собою м’яку колію. Черниш лежав горілиць, низькі сиві хмари швидко бігли над ним. Десь під самими хмарами струнким суворим строєм летіли, ледь чугно курликаючи, журавлі. «Чи знаєш ти шляхи птахів?» — питав його колись Брянський. Коли це було? — Домнуле офіцер, — раптом почув Черниш біля себе кволий проникливий голос. Перемагаючи гострий біль, Черниш повернувся до сусіда обличчям. Великі, іскристі, як вугіль, очі нерухомо світились на нього з-під краю шинелі, якою вони були вкриті обидва. Було щось дивовижно знайоме в цих молодих, щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого він відібрав колись коня в далекій, переповненій сонцем і войовничим клекотом Романії?.. Роман Блаженко, провівши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустілому подвір’ї, сумовитий, з опущеними вусами. Потім підняв із землі круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив її собі до пояса і, зітхнувши, рушив у поле доганяти своїх. Поле жило, гомоніло. Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи своїх змилених коней. Поспішаючи, йшла мінрота сусіднього батальйону із зав’юченими кіньми в сідлах системи Брянського. Заклопотані зв’язківці вже прокладали кабель кудись вперед. Слідом за ними з термосами по горбах чвалали ротні старшини, невтомні солдатські годувальники. Гарячі термоси з борщем уже попекли їм спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати свої підрозділи. — Чи далеко піхота? — розпитували в кожного — Там! — махали їм зв’язківці в чисте поле, зрізане коліями танків і гармат. — Куди пройшла п’ята рота? — Куди третя? — Всі — туди! Он указка... На погризеній сталлю стіні будинку вже якийсь сапер встиг накреслити: «Л->». Стрілка напнулась на захід. А там, за шеренгами придорожніх тополь, у сивій осінній далечі знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах.   КНИГА ДРУГА ГОЛУБИЙ ДУНАЙ Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви... «Слово о полку Игореве»   Машини мчали з гір. Стояло сухе осіннє надвечір’я. Барвисті ліси на схилах обабіч дороги не тільки не гасли під скісним промінням вечірнього сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравіше, ніж удень. Шура Ясногорська стоїть у кузові, тримаючись руками за кабіну, і сміється пробігаючим золотим лісам, сміється дорозі, що шумить їй назустріч. Вся земля — в шерхітливій багряності. На галявині біля струмка розташувались на привал бійці маршової роги. Тонкий лист, облітаючи з жовтих дерев, лягає на спітнілі плечі. Один, скидаючи скатку, задер голову і на мить застиг. Що він там нагледів? На самій верховині гори бовваніють руїни стародавнього замку. Крізь проломи в стіні з протилежного боку пробивається сонце. Трансільванська осінь до самого обрію палахкотить ясними пожарами. Чому так гарно сьогодні на світі? І бійці шарудять покоробленими чобітьми не по сірому камінню, а по такій чистій красі, що встелила землю. І сліди за ними такі чисті. Рота за ротою, рота за ротою... Шелестіть, чоботи, шелестіть! Ви чахкали по в’язких українських чорноземах. Ви ставали білими на бессарабських вапняках. Ви червонились, як мідь, на румунських суглинках. Шелестіть, шелестіть! Ви варті того, щоб ступати по таких килимах. Машини летять, наче в казку. Ясний вітер вишумовує назустріч: шу... шу... шу... шу... Шура... Шура... Вітер шепоче її ім’я, це він доносить слова Юрія звідти, з-за Тиси, де глухо гуркочуть бої. Летіть, машини, летіть! Шуми, високе шосе, назустріч щастю! Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано. Шура чекала його в листах з Мінська, а воно було вже тут, в її польовому армійському госпіталі в дев’ятій палаті щелепників. І як все це трапилося? Вона затрималась у палаті, розмовляючи з тим земляком-сержантом. В кутку вусатий Шовкун гомонів з сусідою про бої в горах. Шовкун! Хороший, милий Шовкун з підв’язаною щелепою! Як вона раніше не помічала, що в нього таке симпатичне обличчя, такі добрі, лагідні очі! Коли Шура заходила в палату, він шурхав під своє простирадло і вже не вилазив звідти, доки фельдшерка не піде, Бійці жартували з нього, що він так соромиться свого госпітального негліже, і Шура підтримувала їхні жарти. І ось з-під тих вусів, старанно причесаних солдатським саморобним гребінцем, вилетіли тоді слова, які змусили її здригнутися. «Сідла Брянського!..» Шовкун з лагідним спокоєм щось розповідав співбесідникам про гірські переходи. «Сідла Брянського!» Шура стояла, не дихаючи, урвавши на півслові розмову з сержантом. Боялася, що це їй тільки вчулося. — Як ви сказали, Шовкун? — Га? —Про сідла... Чиї... чиї сідла? — А-а, сідла... Нашого командира роти Брянського. — Брянського? — Авжеж, його. Він сам їх видумав, коли ми перейшли на в’юки. Потім і всі полки... — Я не про те, Шовкун? Скажіть, як звати... вашого Брянського? Як?.. Чекаючи, вона повільно підводила маленькі свої долоні, мов готувалася вхопити те слово, як пташку. — Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони між собою... Ага: Юрій. — Юрась! — Ні, Юрій, — Юрась! Юрась! Юрась! Вона вся наливалася щастям, вона вже була наповнена ним, як брунька весняна. — Любий Шовкун, говоріть же, говоріть! — Що ж говорити? Я більше нічого не знаю, — розгублено і збентежено дивився на неї боєць. — О ні! Говоріть, говоріть. Шовкун!.. Все, все, розкажіть!.. Як йому там? Який він зараз?.. — Ну, який... Такий маленький, жвавий, білявенький... Даремно бійця не скривдить... Славний такий... — Де ви з ним бачились востаннє? — Востаннє? Про висоту вісімсот п’ять чули? Скажена висота. Арарати! Багато наших забрала... Коли мене поранило, я ще заходив до них на вогневу. Гомонів лн ми тоді з гвардії старшим лейтенантом. Вони мені сказали: «Як одужаєш, то вертайся до мене в роту. Радо прийму». Я ж у них... ординарцем був. Шовкун знав усе, що цікавило дівчину. Слухаючи бійця, вона впізнавала свого Юрася таким, як і сорок місяців тому.. Стриманий і приховано-ніжний... Упертий і вимогливий до найменшого. Заклопотаний нескінченними проектами удосконалення мінометів і стрільби... Вона бачить, як він їде на коні поміж зеленими ялинами, з біноклем на грудях. То йде на чолі роти в кам’яних бескеттях, пірнаючи й виринаючи, як у хвилях. То лночі край шляху розмовляє з товаришами хрипким голосом. — Хрипким? А не кашляє? — В горах ми всі хрипіли... Це не біда. А щоб кашляти, то не кашляє. Як засне, то дихає рівно. Тільки часто кидається уві сні: «Вогонь!.. Вогонь!..» Шура, не приховуючи ні від кого, палко заздрила бійцеві, який ще так недавно чув дихання її коханого, дивився в ті сині очі, потай вкривав під час сну його ноги власною шинеллю, щоб «не зазябали». — Спасибі... Дякую вам, Шовкун! І з очима, повними сліз, Шура гаряче тиснула йому шкарубку руку. Наступного дня вона взяла призначення в полк, де воював Брянський. І ось їде... Гірське трансільванське містечко, в якому розташувався її польовий госпіталь, уже зникло позаду, за перевалами. Колона машин мчить униз, і багряні гори розступаються, як живі, даючи дорогу. Здається, за якийсь кілометр дорога скінчиться, ось-ось машини з розгону налетять одна за одною на скелю і розсиплються вщент. Проїхали і цей кілометр, а дорозі ще не кінець, це тільки крутий поворот. «Бережись!» — і знов, обминаючи скелю, побігло шосе, вирубане в правічнім граніті невідомими каменярами. Ідуть і йдуть маршові роти. Але ці роти вже, видно, сформовані не з тих бувалих бойчаг, що зарубцьовані пливуть з госпіталів; ці — як один — в новому обмундируванні, з чистими, незасмаленими казанками за плечима. — Чому вони такі похмурі? — звергається Ясногорська до артилерійського техніка, що сидить під кабіною, жовтий, пом’ятий, наче з похмілля. — Вчорашні в’язні, — пояснює технік. —3 румунських тюрем і концтаборів. Доброякісне поповнення. Зле. — А де ж їхня зброя? — Зброя буде. Може, ви якраз на ній і стоїте. Тільки тепер Ясногорська звернула увагу, що стоїть на довгих ящиках, запакованих наглухо. В задку з-під брезенту виглядають старанно вмощені якісь зелені труби. — То геж зброя? — кивнула Шура на труби. — Питаєте! То міномети вісімдесят два! Шура пригадала, що саме такими мінометами командує Юрась. — Вони страшні? — Січуть німців на січку. У нас їх звуть «самоварами». — Самоварами?—Ясногорська звела брови. —Кажете—страшне, а так по-домашньому, ніжно названо! — А гвардійські міномети — «катюші»?.. Теж ніжно... Може, тому й ніжне, що страшне. «Який діалектик», — усміхаючись, подумала Ясногорська. Ліси палали в сонці пишним і нежарким полум’ям. Обабіч по схилах гір розсипались отари кіз та овець. Високо над шосе стоїть, як у пісні, дівчинка в рясній яскравій спідничці. Привітно махає білою хустиною. Шура скинула свій зелений берет і теж стала махати ним у повітрі, відповідаючи на далеке вітання. — Які тут люди люб’язнії — очі її заблищали. —Моя господиня-угорка, виряджаючи мене, аж заплакала... — Люб’язні, аякже, —бурчить технік. — Вночі у нас зброймайстер відбився в горах. Наступного дня знайшли його у виноградниках із зашморгом на шиї. — Що ви кажете! — жахнулась Ясногорська. — А як же ви думали? Фашизм не так-то просто здає позиції. Міняє шкіру, заповзає в нори. Це вже не молодчики тисяча дев’ятсот сорок першого року із засуканими до ліктів рукавами й одверто нахабними пиками. Ці хитріші, підступніші. З такими воювати тяжче, ніж з тими, що діяли одверто. А ми про це, на жаль, нерідко забуваємо. Вони того зброймайстера і вином напоїли, і дівчину-кралю поруч нього посадовили... Так-то. — Справді, це в нас буває... — замислено промовила Ясногорська. — Невпопад виявляємо нашу пильність: до своїх — з надмірною підозрою, а до справжніх недругів... Скажіть, зловили потім тих, що задушили зброймайстра? — Декого. Не всіх. Машини вибрались на високий перевал. Ясні, охоплені багрянцем гори стояли до самого небокраю — далекого, синього,чистого. — Гляньте, гляньте, товаришу технік! — вказувала Шура на гостру сопку, що здіймалась вдалині над іншими, вилискуючи голим камінням верховини, а нижче була вся огорнута жовтогарячим лісом. — Гляньте! Зовсім золота! — Висота вісімсот п’ять, — буркнув технік, — наша дивізія брала. Якби артилерійський технік був говіркішим, він розповів би, якою ціною здобула дивізія ту золоту далеку сопку. Розповів би, що там зостався на вічній варті білоруський студент, офіцер-мінометник, якого технік знав ще з Тернової балки під Сталінградом. Може, технік погано себе почував, чи, може, йому хотілося спати, тільки він нічого більше не сказав. А Ясногорська не допитувалась, бо попереду їй відкривалися не бачені досі краєвиди. Колона машин саме спускалась в угорські рівнини. Назустріч котились широкі, як море, степи, оповиті тихими вечірніми димами. Фронт тут, видно, недавно пройшов. Понад шосе тягнулись штабелі зелених і жовтих ящиків трофейної вибухівки, купи знешкоджених мін. Наші сапери тисячами навитягували цього зілля з битих доріг, містків та узбіч. Поле було розміноване на сто метрів по обидва боки шосе. В кюветах стирчали носами в землю німецькі броньовики й автомашини. Рівнини накочувались неосяжно, губились далекими берегами у вечорових туманах. Наче стародавні кораблі, мріли в просторах до самого обрію одинокі ферми хуторян-угорців. Машини свистіли у сиве степове море, ферми — далеко і близько — гойдались, пливли в тумани, з високими щоглами тополь. На одному з поворотів машину підкинуло, технік стукнувся потилицею об кабіну і перестав дрімати. — Нарешті гори кінчаються, — ліниво звернувся він до супутниці і кивнув на гори: — Ох і настопроклятіли ж вони нам!.. Шура обернулась. Сонце вже заходило, і гори востаннє васвітилися легким ажурним золотом, немов були зіткані з багрянистих ніжних суцвіть. Полиск оголених скель, барвисті яруси лісів, гірські селища з високими, як тереми, дерев’яними будинками трансільванців — все поєднувалось у картину, що вражала своєю казковою мальовничістю. Чисте небо не налягало на гори, а, навпаки, своєю високою легкою синявою довершувало, гармонійно доповнювало їх. Було таке враження, що все небо, всю його невагому сферичну голубінь тримають на собі оті гірські вершини, оті далекі сопки, розкидані по небокраю, взолочені яскравим багрянцем осені. Шура впивалася тією красою, хмеліла від неї, як від вина. Сонце сховалось за гори, в долинах уже стелилися тіні, а далекі золоті сопки, облиті сонцем, все ще горіли й горіли, як вічні. Близький гуркіт і хмара їдкого диму вивели дівчину з солодкої мрійливої задуми, повернули до дійсності. Шляхом на цілия кілометр витягнулась танкова колона. Машини були нові, вони, видно, недавно зійшли з залізничних платформ; екіпажі сиділи при відкритих люках. Декотрі з танкістів, загледівши дівчину, зблискували зубами, всміхалися їй. — Це бувалі, — зауважив технік і підвівся, занепокоївшись, щоб танкісти не зім’яли котрусь із його машин. — Цих остерігайся! — Куди вони йдуть? — Куди... Звісно, куди: на Дунай. — На голубий Дунай! Далеко попереду глухо гуготів фронт. Танкісти поглядали вперед, вище підсували на лоби свої чорні шоломи. Запасні бочки з пальним, ув’язані сталевими тросами, стояли на кожному ганку. «За Батьківщинуї Вперед!» — встигла прочитати Ясногорська на борту головного танка, коли їхній студебекер, розвинувши максимальну швидкість, уже обгонив гуркотливу колону, огорнуту важким чадом. «За Батьківщину, вперед!» — у задумі повторила вона сама собі. Не знала дівчина, що повторює зараз саме ті слова, той бойовий клич, з яким Юрій Брянський піднявся в горах на свій останній подвиг. II Шура, внутрішньо нетямлячись від щастя, що переповнювало її, намагалася уявити собі першу зустріч з Юрієм. Вона не попередить його про своє прибуття, Вона хоче зустріти його несподівано, побачити його таким, як він є. Коли з бородою — хай! Вона ще ніколи не бачила його бородатим! Юрась — бородатий... Ха-ха!.. Дівчатка, ви чуєте? Її факультетські подруги вже ніби сиділи поруч. А яким буде його перший погляд, коли він побачить свою Шуру в мішкуватій зеленій шинелі з довгими рукавами, з погонами на плечах? Чи не буде це йому неприємно? Може, він і досі уявляє її собі в білому платті та легеньких дешевих босоніжках, з яких він любив насміхатись, називаючи їх взуттям античних богинь та радянських студенток. Чи, може, він уявляє її собі по тому фото, що найбільше було йому до вподоби: на березі моря, біля байдарки, з веслом у руці... Сонце там зовсім засліпило їй очі. Тоді! Тоді вона була легка, мов казка. Юрась ніколи не міг впіймати її, бистроногу. Тепер вона, мабуть, не втекла б від нього в своїх кирзових. Але що залишилось в ній таким, як і раніше, то це її дівочі коси. Тугим плетеним перевесельцем вони вкладені спереду через рівний проділ, обвивають голову, мов корона. Юрась дуже любив ці косички-«русачки», і вона ради нього зберегла, не підрізала їх. «Де ж ти була, моя бистронога, що робила в ці роки, як жила?» — запитає він її. І вона розповість усе, усе до самого дна! Розповість, чесно дивлячись йому в вічі. їй не треба буде нічого приховувати, в її очах не бігатиме злодійкувата жіноча провинність. Вона з гордістю розкаже, як у ці тяжкі роки злигоднів і поневірянь зберегла в своєму серці все те, що вони називали Нашим. Нашим! Вони це Наше писали в листах з великої літери. Це був такий багатий їх інтимний скарб, цілий світ недоторканно-чистий і невичерпний, що його варто було пронести через усе життя. Варто було в найскрутніші часи воєнних невдач надіятись без листів. Варто було перемліти, переридати ті задушливі ночі на мокрій від сліз госпітальній подушці, Варто було знести горя вдвоє і втроє більше, щоб тільки дожити до цієї хвилини їхньої зустрічі, дожити, ніде не спіткнувшись, відкидаючи спокуси, дійти до нього незаплямованою, чесною, вірною. Хай би побіліли їй коси, та лишились би очі ясними яснотою вірних! Ні, не може Юрась ні за що осудити її. І він знає, що вона могла повестися тільки так. А він уже в перші дні війни перев’язав шпагатом свої математичні конспекти, відклавши їх до кращих часів, а сам з батальйоном студентів-добровольців пішов на фронт. Тоді їх називали політбійцями. Шура стала на роботу в один з мінських госпіталів. Деякий час вони листувалися, потім один з її листів повернувся назад: «Вибув з частини». Між ними було заздалегідь умовлено, — на той випадок, якщо зв’язок урветься, — шукати нові адреси через рідних. Шурині батьки і мати Брянського евакуювались на схід. Старший брат Шури, відповідальний підпільний працівник Білорусії, залишився в Мінську для підпільної роботи, як про це вона дізналася вже пізніше. Одного дня він приїхав у госпіталь, і від нього Шура дізналася, що в дорозі під час бомбардування загинули їхні батьки. В цей день вона вдруге одержала: «Вибув з частини». З матір’ю Юрія теж не вдалося встановити зв’язок, бо кількома днями пізніше, під час нападу німецької авіації на госпіталь, Шуру поранило. В числі інших її відправили в санітарному ешелоні на схід. їхали довго, понад десять діб, і за цей час люди у вагоні зжилися. Були там і льотчики, і танкісти, і артилеристи, а найбільше, звичайно, піхотинців. Пам’ятається, один з льотчиків розповідав, що він літав на Плоєшті. Товариші слухали його, мов заворожені. Плоєшті! Адже це було так далекої Не могла тоді знати Шура, що пройде троє літ, і Плоєшті вже буде для неї глибоким тилом, тилом навіть для армійського госпіталю. В одному купе з Шурою їхав літній політрук-піхоти-нець із залисинами на випуклому лобі, з роздробленими загіпсованими ногами. Цілими днями політрук мовчав. Його широке суворе обличчя було нерухоме. Тільки коли хто заступав йому вікно, політрук зводив на переніссі руді брови і просив неголосно, але твердо, щоб відійшли од вікна. З ранку до вечора він не відривав погляду від того вікна, за яким пролітала його країна, сувора, напружена, мов полк, піднятий по тривозі. Шура пригадує, як вони в’їхали в перше, ще не затемнене заволзьке місто. Вхопивши милиці, вона вибралася на перон, освітлений вокзал, яскраві вогні трамваїв, ліхтарі у жовтих туманах осінньої мжички. Репродуктори на майдані, музика... Може, тоді вона вперше на повну силу відчула всю красу вчорашнього довоєнного життя. Всіма непрожитими радощами і всіма незагоєними болями хлюпнуло воно на неї. їй стало і гірко чомусь, і невимовне радісно від того, що є, є ще в її державі міста, куди безсилі сягнути фашистські бомбовози, не повисла над ними варварська ніч, яка скрізь супроводить окупантів, мов їхня рідна стихія. Сюди не докотилася ніч, тут не ревли зловісні сирени... Горять навкруги безстрашні вогні — вогні! вогні! — і з репродукторів говорить Москва. І все-таки було тоскно, до безкраю тяжко на серці. За якихось два-три місяці вона втратила батька и матір, розминулася на тривожних шляхах з Юрієм і стоїть уже сама на освітленому незнайомому пероні, на милиці спираючись... Повернувшись до свого купе, вона ткнулась головою в подушку і дала волю сльозам. Ешелон ішов далі, монотонно цокотіли колеса, у вагоні загасили світло — всі спали. Вона могла наодинці виплакати все, чим наболіло її серце. Але вона помилилась, гадаючи, що всі сплять. Не спав її загіпсований сусіда-політрук. Ночами йому, видно, гіршало, бо чути було, як він зітхає в темряві, стримуючи біль, поскрипуючи зубами. Так було і цієї ночі. Дівоче схлипування його, здається, дратувало. — Слухайте, чого ви плачете? — майже сердито запитав політрук Ясногорську. Дівчина і в темряві відчула, що він дивився на неї. — Я не плачу, — сказала вона. — Я так... пригадую. — Що ж ви пригадуєте? — Пригадую, як ми жили колись... Дуже давно... Перед цим. Політрук помовчав. Мирні вогні першого освітленого міста, що він їх бачив тільки у вікно, викликали, видно, і в нього багато думок, спогадів, навіяли сумовитий настрій. — Ми багато пригадуємо, —сказав він згодом. — Це добре. Але цього мало. Від цього зараз справді можна тільки плакати. Нам би треба менше пригадувати, а більше думати, що робити. Думати про те, що нас чекає... — Що нас чекає! Госпіталь десь у Читі або й Іркутську! — А потім? Шура мовчки плакала. В другому кінці вагона дедалі голосніше стогнав обпалений танкіст. Він то благав, то жалібно лаявся, то несамовито кричав, вимагаючи уколів морфію. Він уже кричить так багато ночей підряд. «Йому ще тяжче, ніж мені}—подумала раптом Ясногорська. —А цьому політрукові, що скрипить зубами щоночі, ніби гризе порцеляну? Я була хоч на пероні, а він?» Політрук запалив цигарку. — А вам хіба ніколи не хочеться отак... виревтись?— сказала вона, трохи заспокоївшись. — Мені хочеться... ходити, — відповів політрук. — А тоді? — Тоді? В піхоту... — Знову в піхоту? — Тільки туди. Прізвище політрука було Воронцов. Потім почався Урал. Всіяний вогнями, він димився цілу добу димарями заводів, гримів ешелонами, приймав верстати, устаткування, евакуйоване з України. І цей безперервний важкий гуркіт індустріального краю був тепер куди миліший дівчині за блакитні береги південного моря, де вона провела одне літо. Шура слухала і не могла наслухатися цієї грізної музики. Бо це була не просто музика, це була її, Шурина, власна сила, її порятунок, її майбутнє. Політрук також змінився. Його обличчя посвітлішало. Прогриміли уральські тунелі, ешелон влетів у Сибір. Поїзд мчав, майже не зупиняючись на станціях, врізаючись у білі глибини безкраїх березових лісів, їхали день, а за вікном усе біло, біло, біло... їхали другий, а за вікном — біло, біло, біло... Ліси стояли прозорі, чисті під голубим небом. Такий Сибір і залишився назавжди в уяві дівчини — ясним, білим краєм. — Мій Сибір, — з гордістю говорив загіпсований політрук. Родом він був десь з Ачинська. Якось після вечері у вагоні зав’язалася жвава дискусія. Веселий, поранений у руку сержант хвалькувато розповідав товаришам про свої довоєнні ловеласівські пригоди, про те, з якими хитрощами він завжди виходив сухим з води, вдало приховуючи гріхи від своєї дружини. Було це в якомусь вівчарському радгоспі у Сальських степах. Політрук терпляче слухав веселого сержанта, а потім раптом насупився, суворо покосився на оповідача. — Чим ви похваляєтесь? — запитав він так, наче сержант чимось образив його. — Своїми зрадами? — Зрадами? — сержанта різонуло це важке слово. — Які ж це зради, товаришу політрук? Це внутрішня моя політика — сімейні діла! — А сім’я що, по-вашому? Онуча? — грубо запитав політрук. — Схочу — обмотаю ногу, схочу — викину, замотаю іншою?.. Хіба сім’ї наші це не ті самі клітини, з яких складається наша держава, наша сила? — Атомі — басовито сказав стрілець-радист, спускаючи ноги з верхньої полиці. — Первинне ядро. — От-от, саме ядро... І хіба не з цього ядра починається школа нашої витримки, дисципліни, вірності... Чи не тут наші діти починають проходити свою першу допризовну підготовку? Вони дивляться на вас... Вони на родинних прикладах уже вчаться і громадської порядності. А ви... хвалитесь. Ясногорська тоді гаряче підтримала політрука. В думках його вона впізнавала свої погляди на життя. Воронцов того вечора розповів присутнім одну з своїх мисливських історій. Це була легенда про лебедів, у яких нібито існує великий закон: самець і самка паруються раз, на все життя, І коли одне з них гине, то гине й друге. — ...І якщо подруга залишилась сама, — розповідав Воронцов, заплющивши очі, — то робить так: знімається з тужливим ячанням високо-високо в небо, забирається на страшенну височінь — ледве мріє... І потім враз, склавши крила, шугає звідти сторчма вниз... — Ото вірність! —у захваті вигукнув стрілець-радист. А Воронцов після того замовк надовго. Ясногорська і зараз, трясучись в машині серед темних чужих степів, чомусь пригадала оту почуту нею ще в 1941 році легенду про лебедину вірність. Зустрівшись з Юрієм, вона розкаже йому про це... Розкаже, як марно шукала його по сибірських госпіталях, як бігала щоразу вниз, коли прибувала з фронту нова партія поранених. В госпіталь, що стояв над самим Єнісеєм, часто приходили шефи. Вниз по Єнісею свистіли, як у трубу, вітри з Заполяр’я, гасали білі хуговії, а в госпіталі було тепло і зеленіли українські столітники, подаровані шефами. Вечорами в коридорах лунали пісні мовами багатьох народів. Після операції Шура деякий час лежала в тяжкому стані, її неабияк порізали, поки повиймали осколки з ніг. Вона кілька днів видихала наркоз. Подушка здавалась їй просякнутою наркозом наскрізь, і, відкинувши її геть, вона клала голову на голий матрац. Марила Мінськом і кликала Юрія. їсти не могла нічого. І, наче вгадавши бажання хворої, одна з жінок-шефів принесла їй лісових ягід. Вони були такі кислі, такі смачні! — Звідки ви? — запитала Шура жінку. — З полтавського паровозоремонтного. — Полтавці!.. Земляки!.. — Білоруси й українці вважали себе тут земляками. — Що ж ви робите серед цієї тайги? Як влаштувались? — Влаштувались... Тижнями не виходимо з цехів... — За Україною все сумуєте? — Нема коли довго сумувати: на оборону працюємо... Виробляємо дещо навіть краще, ніж у Полтаві. Згодом, вилікувавшись, Шура побачила це краще. За містом, що аж дзвеніло від ясного морозу, шугали у синьому небі літаки. Серед них були вже такі, котрих ще ніхто не бачив на фронті. Від ранку до ночі їх випробовували. З товарної станції щодня вирушали на захід довгі ешелони. Якось Шурі довелося побачити вперше легендарні «катюші». Десятки платформ були завантажені ними. Вкриті брезентами, піднявши рами, вони мчали і мчали на захід. В ті зимові сонячні дні при півста градусах морозу Шура, думаючи про полтавчан, про винищувачі нових систем, що випробовуються за п’ять тисяч кілометрів від фронту, про ешелони гвардійських мінометів, що мчали, вкриті інеєм, крізь тайгу, — думаючи про все це, вона з особливою силою відчула, що ніколи ніяким ворогам не скорити її могутню Батьківщину, її волелюбний народ. І, може, саме ця натхненна віра у свій народ сповнила тоді Шуру певністю у неминучості і її особистого щастя. Ніяких звісток від Юрія не мала, проте була переконана, що він десь є.