Авірон. Довбуш. Оповідання

Та й такого мені наговорив мадяр. Я собі тото затємив та йк вернувси д'хати, то так май по згоді узєв слугу та й пішов. Шукав я, доки шукав, але врешті таки знайшов-сми. Гет так чисто усе, ік той мадяр говорив. Пішов я в ліс, утєв остриву, поклав у ту діру та й кау слузі: «Лізь…» А слуга, біда би на него впала, не хоче лізти. Лізу я самий. Зліз я тов остривов успід, знайшов тоту кухню. Далі була мала діра, шо ледве мож чоловікові пролізти. Висунув я поперед себе ліхтарню та й лізу у ту діру. Ліз я, доки ліз, аж дістав-смиси до тої комори, шо спали опришки. Та лиш я туди вліз, а там, браччіки, лежит таке велике, єк добрий полубичок. Ноги в того такі, єк бербениці. А очі такі великі, єк добрі клубки… Ріт аж по самі вуха… А луска така на тім, єк добрі долоні… Та то усе так світі, шо страх… Господи! Єк то си на мене вбернуло та подивило, то на мені волосє стало дубом. Я не мав коли уже обертатиси, лиш таки задом, задом зачєв висуватиси з тої комори. Та єк смиси урізав у плиту плечима, то гет шкіру зігнав… Шкіра повисла у мене на плечі, ік шталаба.
З гірков бідов видер-сми йкос із тої комори. Та єк стали ми укікати вити оба з слугов, то не знаю, коли ми добігли у Гропу, ув оцису стаю до мене.
— А чого ж ви тікали?
— Боєлиси, аби то сі не вихопило та за нами, аби сі не гнало.
— А шо ж то було?
— То, браччіку, змія така си уплекала там у коморі з вужка. Бо вужєк сім рік не чює люцкого голосу, то стає змійов, жертвов, сказати. А єк опришки витив си вбрали, то минуло багато чєсу — вна й уплекаласи там.
Олекса з невинним видом задає питання:
— А шо вна, жертва тота, їла там у коморі тіцький чєс?
— А глину. Там мулкий камінь усподі, що опришки розробили собі комору. То вна і їст. Та й у таку опришок поправив мене біду, шо мені гет плечі облетіли зі шкіри.
Олекса нахилився за спину товариша й шепоче йому на вухо:
— То від курвий дес хтос обігнав му плечі…
Товариш Олексі в розреготався з того. Фока спитав:
— Чо си смієш?
— Та то Олекса каже, ніби вам від курвий… обігнав плечі…
Це таки було неґречно. Фока мав рацію образитися. Не лише він, а й ті всі ґазди, що були при тім.
— Шо то має бути? Єкийс смаркач буде старшим людєм курвий завдавати. Та добро би свій, а то зайдей єкийс.
Оцей пункт завжди болів Олексі. Хоч він увесь час у полонинах, хоч його вважають за одного з кращих, а все ж, як що — витикають йому нечорногірське походження. Він гуцул, Олекса, тільки з трохи рівнішої околиці, але цього досить, щоби можна було сказати:
— Дес він із бойков, цес хлопец.
От і тепер. Хтось уже знайшовся, що назвав зайдою. Олекса зачервонів.
А Фока то прямо-таки дуже розсердився.
— Я тебе на полонину приймав, я тебе годую, я тобі гроші плачу, а ти мене в дурні шиєш перед людьми? Не віриш, то подивиси.
І стягав сорочку. Всі заглядали. Дійсно, зірвано було колись здоровенний'шматок шкіри. Чи то дійсно при пошукуванню скарбів, чи то, може, справді в якому побоєвищі на амурному фронті — то трудно було сказати, але з плечей шкіру було зірвано. Старші ґазди взяли сторону Фоки. Один уже штурхнув барткою Олексу межи плечі.
— Се тобі би обігнати шкіру зо спини, абис знав, єк шенувати старших людей.
Олекса добре зробив, що утік.
Так і виростав Олекса більшою частею на полонинах. І виробився з нього смілий, відважний леґінь.
XXV
Він нічого не боявся — і тим непомалу дивував і молодих, і старих. А що було всього дивніше, так це те, що Олекси дійсно не брала жодна нечиста сила. Часом задавалися ціллю умисно направити хлопця іменно туди, де він міг би найдошкульніше відчути могутність таємних сил — і нічого. Піде, куди скажуть, зробить, що скажуть, вертає здоровий, нічим не ушкоджений, сміється. Нічого, каже, не бачив, ніхто мене не чіпав, ніхто не кричав, не хухав…
Усі, наприклад, буквально усі, без винятку, вірили, що коли вийде восени з полонини остання маржина, то зараз же до стаї приходить мара.
— Се убитий чоловік. У нім лиш половиця чоловіка, а половиця — юди. Бо му ше не чєс було вмирати, але злий трафунок зігнав го зо світу без подзвінного, без похоронів, без закону. То юда й захопив єго половицю.
От ця мара і приходить до стаї. І коли вона вступає у володіння, тоді вже ніхто її нічого не зможе взяти із тої стаї.
Покинене людське житло дійсно має в собі щось таємниче, щось із жуткості. А особливо у лісі. А особливо восени, серед великої самотності.
Хто має нагоду пізньої мокрої осені десь під вечір наткнутися на таку покинену колибу чи стаю у лісі, той сам міг пересвідчитися, яке складне почуття заволодіває людиною при виді сього покиненого людського житла.
Моросить дрібний дощ, дерева шумлять осіннім шумом у вершинах, напружене вухо ловить звуки, яких іще нема. Вітер б'є непричиненими дверима колиби — ляссь… ляссь… Заглядаєш обережно у темряву входової діри… Може, ведмідь там? Кажуть же гуцули, що часом ведмідь замість шукати берлогу, забирається до покиненої колиби й зимує там… Входиш. З темряви кутків, здається, виглядають якісь очі… Від стін іде непривітність якась, холодне попелище посередині, неуютно так і головне — жутко.
І виходиш скоріше надвір, хоч там по-осінньому мокро і ляпає мокре гілля смерек у лице.
Отже, не диво, що народна фантазія заселила те порожнє житло невидимими істотами, ворожими чоловікові, або, в усякім разі, такими, що можуть принести вред.
— Мара, вна, сказати, нічого не шкодит, лиш не дає нічо взєти.
— Бо ніхто не йде та й не бере нічого, — сміється Олекса.
— А ти бих йшов?
— А чому ні?
— Ой, га, браччіку! Ліпше не йди. Шеребірєк отот, шо з Бервінкової, пішов у заліжку, шо візьме берфелу із стаї. Та йму такої берфели дало, шо був єк дурний місєць.
Показувалося, що й перед Олексою бували такі сміливі легіні, що ходили до стаї й брали на признаку яку річ, хоч би берфелу ту саму. Але удавалося то не кожному, а лиш такому, що знав, як до тої справи підійти. А знати треба багато. От як про це оповідав такий, що сам ходив колись:
— Єк прийшов-єс на хитар полонинський, то зара перевертай на собі усе лудінє — єк сорочку, єк гачі, постоли — ну гет усе. Навіть волоки да й тот конец успід, шо був угорі. Та аж тогди йди.
А прийшов — бери навідліг берфелу лівов руков. І ніхто тобі нічо не скаже, єк-єс усе перевернув. А єк шос забув — мара не допустит і до стаї. Тогди вертайси тов самов дорогое назадгузь та й говориси: «Чистий хрест напередь мене, чистий хрест назад мене — відгони все лихе від мене…» Так маєш говорити через цалу дорогу. І хреститиси. Аж дійдеш назад на те місце, де перебиравси. Тутка стань і роздумай, шо ти забув на собі перевернути. Єк згадаєш — переверни й знову пробуй. Може, тогди озмеш.
Але оннаково йк меш вертати із берфелов, мут показуватиси тобі усєкі голоси: вівці бліют, кличе хтос тебе на мнє, фівкає, регочеси, стрілєє, гремит — таке усєке. Лиш ти собі йди, бо то лиш так сі показує. Прийшов на хитар — а ту перед тобов застрелена скала. Гляба минути. Але ти не бійси. Перекрестиси й кажи: «Тратив тебе архангел Михаїл, і я тебе трачу». Скала зараз уступитси, і ти тогди супокійно йди собі д'хаті… От єк треба йти, а не так — узєв та й йшов. Так мож біди собі попитати.
Олекса сміється:
— І перевертати нічо не буду, а так собі піду та й принесу берфелу.
— Ой га, єкий ти футкий!
Слово за словом — і Олекса йде в заліжку, що восени, коли всі підуть з полонини, він вернеться серед ночі й принесе берфелу, на якій буде покладено знак, що се іменно та. Всі були страшенно зацікавлені, чи зробить мара що Олексі. Не тільки з сеї полонини, а й з інших. Аби він не піддурив і не пішов до стаї в усьому оберненому, йому зашили сорочку, зашили гачі, голку відобрали з кресані — словом, забезпечилися перед обманом цілковито. А Олекса тільки сміється:
— Оце прийду гет цалком дурний. Шо мара маров, а то-сте розум мені зашили.