Тамдевін
«Загинув Шарабура. 10 липня вони рiзали дерева на шкiльному подвiр'ї… Трагiчна випадковiсть, у яку важко повiрити. Найближчими днями вiн збирався у Швейцарiю, на Матерхорн».
Прочитав цi рядки кiлька разiв. Автоматично доїв помiдори з хлiбом. Не розбираючи смаку. Зробив короткий запис спостережень для передачi у центр, помiняв джинси, спакував одяг, який слiд випрати.
I пiшов до своїх, тягнучи за собою козячу тушу. Над шлунком усе закам'янiло немов нарив, смикало раз у раз.
Шарабура був моїм другом. Коли ми знайомилися, вiн сказав: «Iгор Шарабура, в народi Шарiк». Вiн був вiдомим скелелазом, альпiнiстом. Ми ходили разом на кавказькi вершини, кiлька разiв пiднiмалися на найвищi гори свiту, мерзли на ночiвлях у базових таборах перед останнiм пiдйомом на чергову гору-семитисячник, звикали дихати в умовах кисневого голоду, стояли на вершинi — прозаїчно, без героїчних думок, мружачись вiд шквального вiтру та зiщулившись вiд пекельного холоду, i сподiваючись на те, що нам тепер пощастить спуститися донизу, що гора, дозволивши пiднятися, вiдпустить нас живими й неушкодженими. Поверталися спустошенi, аби через деякий час планувати нову експедицiю… Шарабура мав свiй ритуал: перед пiдйомом хрестився зi словами: «Господи, поможи усi добрим людям в їхнiх добрих справах, а нам — бiльше вiд усiх!».
Я не встиг сказати йому, вирушаючи в заповiдне урочище пiд Добромиль, що певний час, не знаю скiльки — може два мiсяцi, а може два роки — житиму в горах, з вовками. Вiн сам про це згодом дiзнався, передав менi сюди листа: «Коли твiй експеримент закiнчиться — пiдемо на Мак-Кiнлiв у приполярнiй Алясцi. Я тебе чекатиму».
Коли ввечерi на пiдвищеннi мої стали в коло, пiдняли морди, i над горами попливло пронизливе виття — у мене за грудиною, бiля серця, луснув нарив, гаряча важка хвиля стрiмко пiшла вгору i хлинула в нiчне небо протяжним розпачем. Стоячи на колiнах, я розхитувався разом iз вовками, захлинаючись, закинувши голову — i повiтря коливалося вiд нашого багатоголосого реквiєму. Крик виривався, роздираючи горло, поштовхами, вихоплювався назовнi хижим тембром, на який не здатен людський голосовий апарат. Душу трусило й вивертало. До тiєї ночi я думав, що знаю самотнiсть, був впевнений, що вона нiма. Справжня самотнiсть, виявляється, мала голос — i це було звiряче виття.
За увесь цей час, за усi мiсяцi, я жодного разу не захворiв. Органiзм увiмкнув потужну систему самозахисту — нiщо мене не брало в екстремальних умовах. Спочатку, щоправда, вiд змiни їжi та вiдсутностi гарячого харчування частенько крутило живiт, але згодом минуло, органiзм адаптувався, скинув зайве, змiцнiв м'язами. Я почувався як нiколи мiцним i сповненим сил. Ноги зробилися пружними й витривалими, на животi знову проступили м'язи-кубики, якими пишався в армiї. Мене навiть застуда не брала, хоч минула зима була не надто лагiдна. В особливо холоднi ночi, коли мої вирушали на полювання, я залишався в непаленiй хатi, вкриваючись лахами, серед яких не мало бути овечих чи баранячих шкур.
А тут мене розiбрало. Температура стрибнула до запаморочення. Я навiть не мав сили дiстатися на базу. Залишився зi своїми, i вони нiкуди не пiшли й не влаштували вечiрнього концерту на пагорбi з трьох голосiв. Повлягалися довкола мене: двоє — зi спини, один в ногах, закрили з усiх бокiв своєю густою пружною шерстю, вiд запаху якої крутило в носi. Широкими жорсткими язиками вилизали обличчя, очi, шию. «А, кобеляки, — ласкаво сказав я їм, — рятуєте?… Якби був безнадiйний, ви б зi мною не валандалися».
Вони дивилися на мене зi спiвчуттям. Вночi наснилося, нiби лежу бiля вогнища. Грiє так, що треба встати i вiдiйти подалi, але ноги не йдуть. На свiтанку прокинувся увесь мокрий. Мої ще тiснiше пiдсунулися до мене, завурчали, похропуючи — i я знову провалився у сон.
А зранку пiдхопився — голова свiжа, лише слабкiсть у тiлi. Одяг висох на менi, думки прояснилися. Хiба пити кортiло.
Жiноча тема
…Осiнь наближалася до середини жовтня. На стiнному календарi у хатi я обводив днi — не викреслював, саме обводив, аби мiсяцi не виглядали викресленими з життя. Робив це автоматично, бiльше для порядку, щоб правильно позначати дати спостережень i не пропускати днi, коли треба забирати тушi з дровiтнi.
Навколо щось ледь помiтно з дня на день мiнялося, осiнь входила у свою зрiлiсть. Цього ранку туман загус настiльки, що можна було побачити перед собою завислi у повiтрi крапельки вологи. Вони коливалися, нiби хтось легенько на них дмухав. Ми паслись у ягiдних кущах, язиками та сухими губами знiмали ожину з гiлок, ковтали, насолоджуючись солодкою прохолодою.
Аж раптом з мочарiв почувся крик — переляканий, на однiй нотi. I — обiрвався. Я прислухався, сiрi нашорошили вуха. Жiночий голос.
Якась бiдака заблукала в туманi, а може й втрапила у трясовину. Сiрi потрусили подалi, в протилежному вiд мочарiв напрямку, розтанули в молоцi. Я пiшов на голос.
…Вона була вже по пояс у драгвi — борсалася, намагаючись вибратися з пастки, i лиш сильнiше загрузала у трясовинi. Жодної живої душi поблизу.
Я скинув куртку, зняв кросiвки, аби не заважали. Зламав грубу лапату гiлку, потягнувши її щосили донизу, пiдсiк ножем. Ще одну, i ще… Наробив шуму. Але жiнка — збоку було видно скривлене жахом обличчя — мене не почула. Вистелив собi шлях гiлками вiд купини з сухою травою на вершечку до iншої такої ж купини, нахилив щосили стовбур молодої берези, й тримаючись за неї однiєю рукою, обережно лiг на саморобну гатку з гiлок.
Щойно пiдповз до жiнки, простягнув найдовшу та наймiцнiшу галузку, як вона, озирнувшись, одразу й вчепилася мертво, обома руками. З несподiваною силою потягнула на себе. Глянула на мене — i ледь не випустила гiлку. Та вибору вона не мала. Опанувала себе, iз самовладанням у неї виявилося усе гаразд. У шоковому станi, а без iстерики! Нiчого пiдказувати не довелося.
Прокрутила гнучку лозину навколо правої долонi, утворивши надiйну петлю, аби гiлка не вихопилася з рук. Молодець. Вiдзначив це, подумки похваливши незнайомку, вiльною рукою пiдтягнувся по березовому стовбуру й потягнув гiлку на себе… Довелося трохи поборсатися на поверхнi болота, визволяючи цю необачну роздойму. Коли ж вiдстань мiж нами скоротилася, перехопив її руку, стиснув зап'ястя… Далi — справа технiки.
Коли ми опинились у безпецi, вона протяжно схлипнула. Її трусило — вiд холоду, вiд страху.
В очах — жах. Перед гнилою пащею трясовини, перед незнайомцем, схожим — я цiлком це усвiдомлював — на болотяного чорта.
Мокрий брудний одяг облiпив її всю, перетворивши на живу статую.
Я зробив крок до неї, проте ще бiльше налякав. Довелося мовчки показати їй напрямок до найближчого села. Туман вже майже розсiявся, вiдкрив за деревами лiсову стежку до села. Заблукати тут було неможливо. Вона озирнулася — i побiгла. Я теж глянув поза себе — невже побачу вовчi постатi? Нiкого.
Щоб мати певнiсть, що нiчого бiльше не трапиться, йшов за нею до села. Вона б мене не побачила, якби озирнулася. Хата, до якої вона поспiшала, виявилася першою вiд лiсу.
…Темрява давно накрила улоговину, замок i усе довкола, а я нiяк не мiг заснути. В очах стояла iржава поверхня трясовини… Переляканi очi… Облiплена мокрим одягом жiноча фiгура… Надiйна будiвля, яку я зводив мiсяцями, у якiй навчився почуватись захищено, похитнулася…
Давно не згадувався менi той весняний день позаминулого року, вiдколи моє життя зробило рiзкий поворот, пiшло юзом i не вiдразу вирiвнялось. Ще рiк тому я вiдганяв спогади, щойно вони нагадували про себе, а зараз вперше дозволив пам'ятi показати картинки, якi даремно намагався забути. Це сталося одночасно з початком експерименту в горах, точнiше — за день до того як я зiбрав наплечник i сказав, що готовий їхати пiд Добромиль.
Усе вiдбулося за анекдотичним сценарiєм «Повертається чоловiк з вiдрядження…», який у життi виглядає зовсiм не смiшно. Принаймнi у першi хвилини. Коли бачиш у подружнiй спальнi двох — дружину та найкращого друга. Ти ще не встиг, переступивши порiг, отямитись, усмiшка ще не сповзла з твого обличчя, а вже у пам'ятi закарбовується тваринний переляк їхнiх очей. I до тебе доходить. I ти робиш вiдкриття: виявляється, ти не здатний вдарити голого хлопа.