Код Да Вінчі

«Андорра», — подумав він і відчув, як напружились м’язи.
Неймовірно, але саме в цій крихітній гірській країні, що загубилась десь між Іспанією й Францією, де він тремтів від холоду у своїй кам’яній камері і прагнув лише одного — смерті, прийшов до нього порятунок.
Тоді він цього не розумів.
Осяяння настало за довгий час після того, як прогримів грім.
Тоді його звали не Сайлас, хоч він і не пам’ятає, яке ім’я дали йому батьки. Він пішов із дому, коли мав сім років. Вічно п’яний батько, кремезний вантажник у порту, розлютився, коли в нього народився син-альбінос. І часто лупцював матір, звинувачуючи в зраді. Коли хлопець заступався за неї, йому теж добряче перепадало.
Якось увечері батько так сильно побив матір, що та більше не підвелась. Хлопець стояв над бездиханним тілом матері, і його огорнуло нестерпне відчуття провини перед нею.
«Це я винен!»
І, наче ним заволодів якийсь демон, хлопець пішов до кухні і схопив величезного ножа. Немов уві сні, пішов до спальні, де в п’яному дурмані лежав на ліжку батько. Не вимовивши ані слова, хлопець всадив йому ніж у спину. Батько закричав і спробував перевернутися на живіт, але син ударив його ножем іще раз. І знову, і знову. І бив довго, аж доки страшні крики стихли.
А тоді хлопець кинувся геть із дому. Але вулиці Марселя виявилися теж негостинними. Через його незвичну зовнішність інші малолітні втікачі його сторонились, і він був змушений тулитися сам-один у льохах якоїсь напівзруйнованої фабрики, харчуватися краденими фруктами й сирою рибою з доків. Єдиною його розрадою були потріпані журнали, що їх він знаходив у смітниках, і хлопець навчився їх читати. Час минав, і він мужнів. Коли йому було дванадцять, інша волоцюжка — дівчина, вдвічі старша за нього, — кепкувала з нього на вулиці й спробувала вкрасти в нього їжу. Він побив її мало не до смерті. Відтягнувши нарешті хлопця від неї, поліцейські поставили йому ультиматум: або він забереться з Марселя, або піде до в’язниці для неповнолітніх.
І хлопець перебрався до Тулона. Співчуття, яке він читав в очах перехожих, поволі переросло у страх. Хлопець виріс і перетворився на дужого молодого чоловіка. Коли люди проходили повз нього, він чув, як вони перешіптуються. «Привид, — казали вони, із жахом споглядаючи його неймовірно бліду шкіру. — Привид з очима диявола!»
І він почувався привидом... прозорим, що пливе від одного порту до іншого.
Здавалося, люди дивляться крізь нього.
У вісімнадцять років в одному з портових містечок він спробував украсти ящик із м’ясними консервами з якогось вантажного судна, і його спіймали на гарячому. Двоє матросів жорстоко лупцювали його, від них смерділо пивом, точнісінько як від батька. Страх і ненависть, що жевріли десь глибоко в ньому, враз вирвалися назовні, наче якесь чудовисько. Одному матросові він скрутив в’язи голими руками, і лише прибуття поліції врятувало другого від такої самої долі.
Через два місяці він, закутий у кайдани, прибув до в’язниці в Андоррі.
«Та ти білий, як привид, — реготали в’язні, коли охоронці вели його коридорами, голого й замерзлого. — Ви лише гляньте на нього! Мабуть, цей привид просто пройде крізь ці стіни».
За дванадцять років, що їх він провів у в’язниці, його тіло й душа змізерніли, і він зрозумів, що й справді став прозорим.
«Я привид.
Я не маю ваги.
Я химера... блідий, наче привид... бреду цим світом самотньо...»
Якось уночі «привид» прокинувся від страшних криків в’язнів. Він не міг збагнути, що за невидима сила трясе не лише підлогу, на якій він лежить, а й стіни його кам’яної клітки. Ледь устиг він зірватись на ноги, як точно на те місце, де він спав, упала величезна кам’яна брила. Він підвів голову, щоб подивитися, звідки вона взялася, і раптом побачив діру в стіні, а за нею — щось таке, чого йому не доводилось бачити ось уже понад десять років. Місяць.
Земля ще здригалася, а «привид» уже повз вузьким тунелем, задихаючись, вибирався на відкритий простір і котився голим схилом гори до лісу. Він біг цілу ніч, весь час донизу, напівпритомний від голоду й виснаження.
На світанку, вже на межі свідомості, він опинився у просіці, якою крізь ліс тяглися рейки. Побрів уздовж залізничного полотна, наче вві сні. Побачив якийсь порожній товарний вагон і заліз у нього, шукаючи даху й спочинку. Коли він прокинувся, поїзд уже їхав. Як довго? Куди? Від голоду нестерпно болів живіт. «Я що, помираю?» І знову провалився в сон. Прокинувся від чийогось крику: хтось жорстоко лупцював його, тоді викинув із вагона. Увесь закривавлений, він довго блукав довкола якогось невеличкого села у марних пошуках їжі. І врешті-решт ослаб настільки, що не міг більше ступити ні кроку. Він повалився на узбіччі шляху і знепритомнів.
Світло з’явилось поволі, і «привид» розмірковував над тим, як давно він помер: «День тому? Три дні?» Зрештою, яке це мало значення? Постіль була м’яка, наче хмарка, а повітря довкола солодко пахло свічками. Ісус стояв поряд і дивився на нього: «Я тут, — сказав Ісус. — Нагробну брилу відкотили, і ти народився знову».
Він засинав і прокидався. Розум був затуманений. Він ніколи не вірив у рай, а тут виявилось, що Ісус пильнує його. Поряд із ліжком з’являлась їжа, і «привид» їв, майже відчуваючи, як кістки обростають плоттю. А потім знову засинав. Коли прокидався, Ісус усе ще стояв над ним й усміхався, промовляючи: «Ти спасенний, сину Мій. Благословенний той, хто йде Моїм шляхом».
І він знову засинав.
Із забуття його вивели чиїсь несамовиті крики. Його тіло зірвалося з ліжка, заточуючись, пройшло коридором туди, звідки долинали ці крики. Він увійшов до кухні й побачив, як якийсь дужий чолов’яга лупцює іншого, меншого від себе. Сам не знаючи чому, «привид» схопив здорованя і з силою гримнув ним об стіну. Той хутенько підвівся й дременув геть. А «привид» залишився стояти над тілом молодого чоловіка в священицькій рясі. Священик мав зламаний ніс. «Привид» підняв закривавленого священика й переніс його на канапу.
— Дякую, друже, — сказав священик ламаною французькою. — Церковні пожертви — спокуса для злодіїв. Уві сні ти розмовляв французькою. А іспанською вмієш?
«Привид» похитав головою.
— Як тебе звуть? — продовжував священик французькою.
«Привид» не пам’ятав, яке ім’я дали йому батьки. У тюрмі він чув лише образливі прізвиська.
Священик усміхнувся.
— Нічого. Мене звуть Мануель Арінґароса. Я місіонер із Мадрида. Мене відрядили сюди будувати храм для Божої справи.
— Де я? — запитав «привид» глухим голосом.
— В Ов’єдо. Це на півночі Іспанії.
— Як я тут опинився?
— Хтось залишив тебе на порозі мого будинку. Ти нездужав, я годував тебе. Ти вже багато днів тут.
«Привид» уважно розглядав свого рятівника. Він не пам’ятав, коли ще хтось був добрий до нього.
— Дякую, отче.
Священик торкнувся закривавленої губи.
— Це я маю тобі дякувати, друже.
Прокинувшись уранці, «привид» відчув, що туман у голові потроху розсіюється. Він подивився на розп’яття, що висіло на стіні над ліжком. І хоч воно більше не промовляло до нього, йому було дуже затишно з ним. Він сів і з подивом побачив на тумбочці газетну вирізку. Стаття була тижневої давності, написана французькою мовою. Прочитавши її, він відчув страх. Там ішлося про землетрус у горах, що зруйнував в’язницю і випустив на волю багато небезпечних злочинців.
Серце його калатало: «Священик знає, хто я!» Такого відчуття він не переживав уже давно. Сором. Вина. І на додаток ще й страх бути спійманим. Він зірвався з ліжка. Куди бігти?
— Діяння апостолів, — почув він голос за спиною.
Наляканий, «привид» обернувся.
У дверях стояв священик і усміхався. Його ніс був смішно забинтований. Він простягнув йому стару Біблію.
— Ось, знайшов для тебе одну французькою мовою. Розділ позначено.
«Привид» невпевнено взяв книжку з рук священика, знайшов позначене місце.
У цьому розділі розповідалося про в’язня на ім’я Сайлас 13, що, голий і побитий, лежав у своїй камері й прославляв Господа. Дійшовши до вірша 26-го, «привид» аж охнув від подиву.