Код Да Вінчі

Дні богині минули. Маятник хитнувся в інший бік. Земля-матінка стала чоловічим світом, яким правлять боги руйнування й війни. Два тисячоліття чоловіче его, не стримуване своєю жіночою половиною, виробляло, що хотіло. На переконання Пріорату Сіону, винищення священної жіночності призвело до «життя без рівноваги» — американські індіанці племені гопі називають це словом koyanisquatsi — тобто до нестабільного становища з війнами, що спалахують від надлишку тестостерону, численними жінконенависницькими товариствами й дедалі більшою зневагою до Матінки-землі.
— Роберте, — шепіт Софі відірвав його від роздумів. — Хтось іде!
Він почув кроки в коридорі.
— Сюди! — Софі вимкнула ліхтарик й наче розчинилася в повітрі просто в Ленґдона перед очима.
Якусь мить він не бачив геть нічого. «Сюди? Це куди?» Коли очі трохи звикли до темряви, він помітив, як Софі добігла до центру зали й сховалася за восьмикутним диваном. Він вже хотів було кинутися вслід за нею, але його зупинив грізний оклик.
— Стояти! — наказав чоловік у дверях.
Начальник охорони Лувру з револьвером у витягнутій руці зайшов до Salle des Etat. Він цілився просто Ленґдонові в груди.
Ленґдон інстинктивно підняв руки догори.
— Couchez-vous! — скомандував охоронець. — На підлогу!
Ленґдон умить опинився долілиць на підлозі. Охоронець швидко підійшов до нього і ударом черевика змусив його розставити ноги.
— Кепська думка, месьє Ленґдон, — сказав він, втиснувши дуло револьвера Ленґдонові в спину. — Кепська думка.
Долілиць на підлозі з широко розкинути руками й ногами Ленґдон не втримався від іронічного порівняння. «Вітрувієва людина, — подумав він. — Тільки обличчям донизу».
  
Розділ 29
 
У церкві Святої Сульпіції Сайлас узяв із вівтаря важкий залізний підсвічник і повернувся з ним до обеліска. Якраз те, що треба. Розглядаючи сіру мармурову плиту, під якою, очевидно, була порожнина, він раптом збагнув, що не зможе розтрощити її, не зчинивши галасу.
Залізом по мармуру. Луна піде всією церквою.
«Що, як монахиня почує? Вона вже, мабуть, спить». Але Сайлас не хотів ризикувати. Він роззирнувся в пошуках якоїсь тканини, щоб обгорнути залізний підсвічник, але не побачив нічого, крім скатертини на вівтарі. Її він не хотів оскверняти. «Ряса», — подумав він. Сайлас знав, що в церкві нікого немає, тож розв’язав пасок і скинув рясу. При цьому він відчув пекучий біль — вовняна тканина пристала до свіжих ран у нього на спині.
Голий, лише з пов’язкою на стегнах, Сайлас обгорнув рясою залізний підсвічник. Тоді розмахнувся і щосили вдарив ним у центр плити. Почувся глухий звук. Камінь витримав. Він ударив іще раз. Знову глухий звук, але цього разу він супроводжувався тріском. Після третього удару плита розкололась остаточно, й уламки посипались у порожнину під підлогою.
Схованка!
Сайлас швидко витягнув решту уламків і заглянув в отвір. Став навколішки, кров стугоніла йому в скронях. Запхав досередини голу руку.
Спочатку він не знайшов нічого. Всюди був лише голий гладкий камінь. Тоді сягнув глибше, аж під лінію троянди, і раптом щось намацав! Якась груба кам’яна плитка. Пропхав пальці попід неї й обережно витяг її назовні. Підвівся й уважно розглянув свою знахідку. Це була грубо витесана кам’яна табличка із вигравіруваними на ній словами. На мить він почув себе новим Мойсеєм.
Але, прочитавши слова на табличці, Сайлас здивувався. Він очікував, що це буде якась карта чи складний набір вказівок, можливо, навіть закодованих. Утім, напис на камені був дивовижно простий і короткий.
Йов’38:11.
Цитата із Біблії? Сайлас був вражений, що все виявилось так неймовірно просто. У таємному місці, де має бути заховано предмет їхніх пошуків, — лише одна цитата з Біблії? Це братство не гребує нічим, щоб поглузувати з вірних!
«Йов. Розділ тридцять восьмий. Вірш одинадцятий».
Сайлас не знав напам’ять одинадцятого вірша, однак пригадував, що в Книзі Йова розповідається про чоловіка, чия віра в Бога витримала багато випробувань. «Доречно», — подумав він, насилу стримуючи радість.
Сайлас ще раз подивився на лінію троянди, що виблискувала в напівтемряві, і не зміг стримати усмішки. На вершечку головного вівтаря, сперта на позолочену підставку, стояла величезна розкрита Біблія у шкіряній палітурці.
Нагорі, на балконі, сестра Сандрін трусилась, наче в лихоманці. Вона вже хотіла було бігти й виконувати свій обов’язок, але незнайомець раптом скинув із себе рясу. Від вигляду його алебастрово-білої шкіри її охопив жах, змішаний із сум’яттям. Уся його широка спина була вкрита кривавими шрамами. Навіть із такої відстані було видно, що рани ці свіжі.
Цього чоловіка безжально відшмагали!
Ще вона побачила в нього на нозі закривавлену волосяницю, з-під якої сочилася кров. Якому це Богові потрібно, щоб людське тіло отак карали? Ритуали «Опус Деї» не вкладалися сестрі Сандрін у голові. Але зараз це навряд чи важило. «Опус Деї» шукає наріжний камінь. Як вони довідалися про нього, сестра Сандрін не уявляла. Знала лише, що не має часу на роздуми.
Закривавлений монах спокійно одягнув знову рясу і, тримаючи в руці свій приз, рушив до вівтаря, де стояла Біблія.
Сестра Сандрін, затамувавши подих, нечутно вийшла з балкона й кинулася до своєї кімнатки. Там вона опустилась навколішки перед ліжком і дістала заклеєний конверт, який заховала тут у дальньому кутку багато років тому.
Розірвала його й побачила чотири паризькі телефонні номери. Тремтячою рукою почала набирати по черзі номер за номером.
А тим часом Сайлас поклав кам’яну табличку на вівтар й узяв до рук Біблію в шкіряній палітурці. Почав нетерпляче гортати сторінки й відчув, що його довгі білі пальці спітніли. Нарешті знайшов у Старому Завіті Книгу Йова. Відшукав тридцять восьмий розділ. Повів пальцем уздовж колонки тексту, наперед уявляючи, як от-от прочитає заповітні слова.
Вони вкажуть шлях!
Знайшовши нарешті вірш одинадцятий, Сайлас прочитав його. Там було лише кілька слів. Збентежений, Сайлас прочитав його знову, відчуваючи, що сталася якась жахлива помилка. У вірші було сказано:
 
Аж досі ти дійдеш, не далі,
 
І тут ось межа твоїх хвиль гордовитих!
 
  
Розділ 30
 
Начальник охорони Лувру Клод Ґруар аж кипів від люті, стоячи над своїм бранцем, що розтягнувся на підлозі перед «Моною Лізою». «Цей негідник убив Жака Соньєра!» Для Ґруара і його підлеглих Соньєр був наче рідний батько.
Цієї миті Ґруарові понад усе на світі хотілося натиснути на курок і випустити Ленґдонові кулю в спину. Як начальник охорони, Ґруар був одним із небагатьох службовців, які носили насправді заряджену зброю. Однак він нагадав собі, що смерть від кулі була б для Ленґдона подарунком порівняно з тим, що йому незабаром доведеться зазнати від Безу Фаша й французької правоохоронної системи.
Ґруар витягнув з-за пояса рацію і спробував сконтактуватися з колегами, щоб ті надіслали підмогу. Але в динаміку лише щось голосно тріщало. Додаткові електронні засоби стеження, встановлені в цій залі, створювали перешкоди, що повністю виводили з ладу систему зв’язку служби безпеки. «Мушу підійти ближче до дверей». Тримаючи Ленґдона під прицілом, Ґруар почав повільно відступати до виходу. Але вже на третьому кроці він раптом помітив щось таке, від чого завмер на місці.
«Що це в біса?»
У центрі зали з’явилось якесь дивне марево. Якась постать. Тут є ще хтось? У темряві він розгледів жінку, вона швидко йшла до лівої стіни. Поперед нею по підлозі туди-сюди бігав блакитний промінь світла, так наче вона щось шукала й світила собі кольоровим ліхтариком.
— Хто тут? — голосно запитав французькою Ґруар, відчувши вдруге за останні тридцять секунд приплив адреналіну. Він уже й не знав, у кого тепер цілитися й куди відступати.
— Науково-технічний відділ, — спокійно відказала жінка, продовжуючи обстежувати підлогу зі своїм ліхтариком.