Код Да Вінчі

— Настільки темна облуда людини! — Вона переможно усміхнулась. — Роберте, я проґавила перші дві анаграми. Хіба я могла проґавити ще й третю?
  
Розділ 31
 
— Вони всі мертві! — запинаючись, говорила в телефон сестра Сандрін у своєму помешканні в церкві Святої Сульпіцїї. Вона залишала повідомлення на автовідповідачі. — Будь ласка, візьміть слухавку! Вони мертві!
Її дзвінки на перші три номери зі списку принесли невтішні результати: спочатку відповіла вдова, що ридма ридала над убитим чоловіком, потім — детектив, який допізна працював на місці злочину, і нарешті — суворий священик, що втішав осиротілу родину. Усі три контактні особи були неживі. І тепер вона дзвонила за четвертим і останнім номером. Ним вона мала право скористатися лише в тому разі, коли не пощастить додзвонитися на перші три. А тут був автовідповідач. Він не називав жодного імені, а лише пропонував залишити повідомлення.
— Плиту на підлозі розбили! — схвильовано пояснювала вона. — Інші троє мертві!
Сестра Сандрін не знала імен чотирьох чоловіків, яких мала попередити про небезпеку, але номерами телефонів, що були старанно заховані в неї під ліжком, належало скористатися лише за однієї умови.
«Якщо хтось розіб’є цю плиту, — казав їй анонімний посланець, — то це означатиме, що верхній ешелон прорвали. Одному з нас погрожували смертю, і він був змушений сказати неправду. Подзвоніть за цими номерами. Попередьте інших. Не підведіть нас у цьому».
Це був таємний сигнал тривоги. Простий і надійний спосіб попередити про небезпеку інших. Коли сестра Сандрін уперше почула цей план, він її вразив своєю простотою. Якщо особу одного з побратимів буде викрито і йому погрожуватимуть смертю, то він розповість вигадку, яка приведе в дію відповідний механізм, щоб попередити інших. Однак, схоже, сталося непередбачене: викрито особу не одного, а всіх трьох побратимів.
— Будь ласка, візьміть слухавку, — благала вона пошепки. — Де ви?
— Залиш телефон! — раптом наказав басовитий голос.
Нажахана сестра Сандрін обернулась і побачила в дверях здоровенного монаха. В руці він тримав важкий залізний підсвічник. Тремтячи, вона поклала слухавку назад на телефон.
— Вони покійники, — сказав монах. — Усі четверо. Вони пошили мене в дурні. Кажи, де наріжний камінь.
— Не знаю, — чесно відповіла сестра Сандрін. — Цю таємницю оберігають інші. — Ті, що померли!
Чоловік наблизився до неї, стискаючи в неймовірно білих руках залізний підсвічник.
— Ти ж сестра церкви, і ти служиш їм?
— Ісус дав нам одну правду, — сміливо відповіла сестра Сандрін. — В «Опус Деї» я цієї правди не бачу.
Очі монаха спалахнули дикою люттю. Він замахнувся й щосили вдарив сестру Сандрін важким підсвічником. Вона впала, і останньою її думкою було гостре передчуття лиха: усі четверо мертві.
Безцінну правду назавжди втрачено.
  
Розділ 32
 
Софі й Ленґдон вискочили через аварійний вихід у паризьку ніч, і тієї ж миті із західного крила Лувру знову пронизливо завила сигналізація, вмить розігнавши всіх голубів, що мирно собі спали в саду Тюїльрі. Коли вони бігли через площу до автомобіля, Ленґдон почув вдалині поліцейські сирени.
— Он там, — Софі показала на червоне двомісне авто із задертим носом, припарковане на службовій автостоянці.
«Вона що, жартує?» Меншого авта Ленґдон ще в житті не бачив.
— «Смарт», — пояснила Софі. — Літр бензину на сто кілометрів.
Ленґдон ледве встиг ускочити всередину, як Софі різко зрушила з місця й переїхала через бордюр на всипану гравієм роздільну смугу. Він ухопився за панель управління — авто на швидкості переїхало тротуар і вилетіло на невелике кільце на площі Карузель.
На мить Ленґдонові здалося, що Софі хоче перетнути кільце по прямій, переїхати просто через живу загорожу посередині круглого газону.
— Ні! — закричав він, знаючи, що кущі на кільці Карузель насаджено, аби замаскувати небезпечну ущелину в центрі площі — La Pyramide Inversee — світильник у формі перевернутої піраміди, який він бачив раніше в самому музеї. «Смарт» буквально провалився б крізь землю, тільки б його й бачили. На щастя, Софі обрала безпечніший маршрут: вона різко скрутила кермо вправо, об’їхала кільце як належало, тоді звернула ліворуч і виїхала на північну смугу. Збільшила швидкість і помчала в напрямку вулиці Ріволі.
Сирени у них за спиною завивали дедалі гучніше, і Ленґдон вже бачив у бокове дзеркало фари поліцейських машин. Двигун «смарта» жалібно скиглив — Софі щосили тиснула на газ. Попереду, приблизно за п’ятдесят ярдів, на перехресті з Ріволі загорілося червоне світло. Подумки вилаявшись, Софі мчала вперед. Ленґдон увесь напружився.
— Софі!
Під’їжджаючи до перехрестя, Софі лише трохи зменшила швидкість, блимнула фарами, швидко озирнулась по боках, тоді знову натиснула на газ і різко повернула ліворуч на вулицю Ріволі. Промчавши близько чверті милі у західному напрямку, вони об’їхали велике кільце й опинилися на Єлисейських полях.
Коли вони виїхали на широку трасу, Ленґдон обернувся й подивився в заднє вікно в бік Дувру. Поліція, схоже, їх не переслідувала. Сині вогники скупчувалися біля музею.
Нарешті, трохи заспокоївшись, Ленґдон зауважив:
— Це було весело.
Софі не відповіла. Її погляд був спрямований уперед, на простору проїжджу смугу. Обабіч на дві милі тягайся розкішні вітрини крамниць, саме тому Єлисейські поля часто називали П’ятою авеню Парижа. До посольства залишалась якась миля, і Ленґдон з полегшенням відкинувся на спинку сидіння.
Настільки темна облуда людини...
Як швидко Софі здогадалась!
«Мадонна в скелях».
Софі сказала, дідусь залишив їй щось за цією картиною. Останнє послання? Ленґдон щиро захоплювався тим, як влучно Соньєр обрав місце для схованки. «Мадонна в скелях» була ще однією доречною ланкою в усьому ланцюжку взаємопов’язаних символів. Здавалося, Соньєр кожним жестом намагався підкреслити своє захоплення темним боком Леонардо да Вінчі.
Перше замовлення на «Мадонну в скелях» да Вінчі одержав від ' однієї організації, яка називала себе Братством непорочного зачаття. їм була потрібна якась картина для центральної частини триптиху вівтаря в їхній церкві Святого Франческа в Мілані. Монахині назвали Леонардо конкретні розміри і приблизний сюжет картини — Діва Марія, немовля Іван Хреститель, Уриїл і немовля Ісус ховаються в печері. Да Вінчі зробив усе, як хотіли монахині, але коли він показав їм готову картину, ті вжахнулись. Замовлену сцену доповнювало чимало незрозумілих, тривожних деталей.
На картині було зображено Діву Марію в синьому, яка обіймає немовля, очевидно Ісуса. Навпроти Марії сидить Уриїл, теж із немовлям, очевидно Іваном Хрестителем. Але, на відміну від звичного сценарію, коли Ісус благословляє Івана, тут Іван чомусь благословляв Ісуса, а Ісус... йому підкорявся! Ще більше насторожувало те, що Марія тримала одну руку високо над головою немовляти Івана, і цей жест виглядав загрозливо — її пальці нагадували кігті орла, що схопили чиюсь невидиму голову. І нарешті найстрашніша деталь: саме під зігнутими пальцями Марії Уриїл робить рукою такий жест, наче відтинає невидиму голову, що потрапила до кігтів Марії.
Ленґдонові студенти завжди потішалися з того, що да Вінчі зрештою таки догодив монахиням, намалювавши їм другу, «пом’якшену» версію «Мадонни в скелях», де всіх було зображено у більш-менш традиційній манері. Друга версія тепер висіла в Лондонській національній галереї й мала назву «Діва Марія в скелях». Але Ленґдонові більше подобався загадковіший луврський оригінал.
Софі мчала авто Єлисейськими полями, і Ленґдон поцікавився:
— Та картина... Що було за нею?
Вона не відводила погляду від дороги.
— Пізніше покажу. Коли ми будемо в безпеці, у посольстві.
— Покажеш? — здивувався Ленґдон. — То він залишив тобі якийсь предмет?
Софі кивнула.
— Атож. Із лілією та ініціалами P.S.