Код Да Вінчі

Фокман усе ще вивчав бібліографічний перелік.
— О Боже, одну з цих книжок написав сер Лі Тібінґ — член британського Королівського історичного товариства.
— Тібінґ чи не все життя досліджує таємницю Святого Ґрааля. Я з ним знайомий особисто. Це він здебільшого надихнув мене на цю працю. Він, Джонасе, вірить у це все — так само, зрештою, як і інші автори з цього переліку.
— Ви хочете сказати, що всі ці історики справді вірять, що... — Фокман запнувся, неспроможний вимовити це вголос.
Ленґдон усміхнувся.
— Є всі підстави вважати Святий Ґрааль найжаданішим скарбом за всю історію людства. Про нього складали легенди, через нього спалахували війни, окремі люди присвятили його пошукові все життя. Чи має все це сенс, якщо Ґрааль — лише чаша? Якщо так, то тоді й інші реліквії мали б викликати таку саму або й більшу зацікавленість — приміром, терновий вінок чи хрест, на якому розіп’яли Ісуса, — однак ми цього не спостерігаємо. Протягом усієї історії Святому Ґраалю надавали особливого значення. — Ленґдон знову всміхнувся. — І тепер ви знаєте чому.
Фокман усе ще недовірливо хитав головою.
— Але якщо про це написано стільки книжок, то чому ця теорія не стала широко відомою?
— Хіба ці книжки можуть похитнути переконання, яке склалося багато століть тому, та ще й підкріплене найкращим бестселером за всі часи?
Фокман широко розкрив очі.
— Тільки не кажіть мені, що «Гаррі Поттер» — це насправді про Святий Ґрааль.
— Я мав на увазі Біблію.
Фокман зіщулився.
— Я зрозумів.
— Laisser-le! — раптом крикнула Софі. — Ану облиште!
Ленґдон аж підскочив від несподіванки. Софі перехилилась через переднє сидіння й кричала на таксиста. Той стискав у руці мікрофон радіотелефону і щось говорив у нього.
Софі повернулась і засунула руку до кишені Ленґдонового піджака. Доки він зрозумів, що відбувається, вона вихопила револьвер і притиснула таксистові до потилиці. Той умить кинув мікрофон і підняв одну руку догори.
— Софі! — вигукнув Ленґдон. — Якого біса...
— Зупиніться! — наказала Софі таксистові.
Той, тремтячи, скорився. Авто зупинилось, двигун затих.
І аж тепер Ленґдон почув металічний голос диспетчера таксі, що долинав із приймача. «...qui s’appelle Agent Sophie Neveu... — y радіо щось затріщало. — Et un Americain, Robert Langdon...» 20
Ленґдон увесь напружився. «То вони нас вже вирахували?»
— Ану вийдіть з авта, — скомандувала Софі.
Шофер, тремтячи, з піднятими руками, вийшов і зробив кілька кроків назад.
Софі спустила вікно й націлила на спантеличеного таксиста револьвер.
— Роберте, — сказала вона спокійно, — сядь за кермо. Тепер ти поведеш.
Ленґдон не наважився б сперечатися з жінкою, яка тримала в руках револьвер. Він швидко вийшов з авта й ускочив на місце водія. Таксист лаявся, але рук не опускав.
— Роберте, — мовила Софі із заднього сидіння, — думаю, ти достатньо намилувався нашим чарівним лісом?
Ленґдон кивнув. «Більше, ніж достатньо».
— Чудово. То їдьмо звідси геть.
Ленґдон подивився на важелі управління й завагався. «Чорт!» Намацав перемикач швидкостей і педаль зчеплення.
— Софі, може, краще ти?..
— Їдь! — крикнула вона.
Навколо них вже зібралося кілька повій, які зацікавилися тим, що тут відбувається. Одна набирала номер на мобільнику. Ленґдон натиснув на зчеплення і повернув перемикач у положення, що, як він сподівався, відповідає першій швидкості. Легенько натиснув на педаль газу, перевіряючи, як реагує авто.
Тоді відпустив зчеплення. Шини завищали, авто різко рвонуло вперед, його віднесло вбік, і юрба, що почала було збиратися навколо, розсипалася. Жінка з мобільником відскочила в кущі, авто її ледь не переїхало.
— Легше! — вигукнула Софі, коли авто вискочило на дорогу. — Що ти робиш?
— Я намагався тебе попередити, — Ленґдон перекрикував скрегіт передач. — Я воджу авта тільки з автоматичним керуванням.
  
Розділ 39
 
Хоч спартанська кімнатка в розкішному особняку на вулиці Лабрюйєра бачила немало страждань, Сайлас сумнівався, чи могли вони зрівнятися з тими нестерпними муками, що терзали зараз його біле тіло: «Мене обдурили. Все пропало».
Сайласа пошили в дурні. Побратими сказали неправду, воліючи вмерти, аніж відкрити священну таємницю. Сайласові забракло сил, щоб подзвонити Учителеві. Мало того, що він убив усіх чотирьох людей, які єдині знали, де заховано наріжний камінь, то він ще й убив монахиню просто в церкві Святої Сульпіції. Вона діяла проти Бога! Вона насміхалася з діяльності «Опус Деї»!
Це вбивство він скоїв імпульсивно, але смерть сестри Сандрін дуже ускладнила справу. Адже це єпископ Арінґароса попросив, щоб Сайласа впустили до церкви; що подумає абат, коли знайде монахиню мертвою? Сайлас, щоправда, поклав її назад до ліжка, але рана на голові свідчила сама за себе. Він спробував замаскувати діру на підлозі, але це йому не дуже вдалося. Вони зрозуміють, що тут хтось побував.
Сайлас розраховував, упоравшись із цим завданням, сховатися в «Опус Деї»: «Єпископ Арінґароса захистить мене». Сайлас не уявляв більшого блаженства, ніж життя в медитаціях і молитвах під дахом штаб-квартири «Опус Деї» у Нью-Йорку. Він би більше ніколи не вистромив звідти носа. Усе, чого він потребував, було в стінах цього притулку. «Ніхто про мене навіть не згадає». Водночас Сайлас розумів, що такий видатний чоловік, як єпископ Арінґароса, на жаль, не може зникнути так само легко.
«Я поставив під загрозу єпископа». Він тупо дивився в підлогу і думав, чи не краще покінчити з собою. Зрештою, це ж Арінґароса передусім дав Сайласові життя. „ у тому маленькому будиночку в Іспанії. Там він навчав його, дав йому мету в житті.
— Друже, — казав йому Арінґароса, — ти народився альбіносом. Не дозволяй іншим ганьбити тебе за це. Невже ти не розумієш, Господь виділив тебе з-поміж інших, створивши альбіносом? Чи ти знаєш, що Ной теж був альбіносом?
— Ной, що побудував ковчег? — Сайлас ніколи про це не чув.
Арінґароса усміхався.
— Так, Ной, що побудував ковчег. Він був альбіносом. З такою ж білою, наче в ангела, шкірою. Вдумайся. Ной урятував усе життя на планеті. На тебе теж чекають великі справи, Сайласе. Господь недаремно визволив тебе з в’язниці. Ти маєш покликання. Господь потребує твоєї допомоги.
З часом Сайлас навчився сприймати себе по-новому: «Я чистий. Білий. Прекрасний. Як ангел».
Однак цієї миті, у цій кімнаті, в будинку, що належав «Опус Деї», йому нашіптував з далекого минулого розчарований голос батька:
— Ти невдаха. Привид.
Сайлас став навколішки на дерев’яну підлогу і почав молити Бога про прощення. Тоді скинув одіж і знову сягнув по бич.
  
Розділ 40
 
Мордуючись із передачами, Ленґдон сяк-так довів викрадене таксі до протилежного кінця Булонського лісу. Усе це було б доволі комічно, якби не голос диспетчера таксі, що постійно лунав із динаміка:
— Авто п’ять-шість-три. Де ви? Відгукніться!
Доїхавши до виходу з парку, Ленґдон проковтнув свою чоловічу гордість і натиснув на гальма.
— Веди краще ти.
Софі з полегшенням сіла за кермо. За кілька секунд авто вже рівно мчало алеєю де Лонґшам на захід, залишивши позаду «Сад земних утіх».
— У якій бік звідси вулиця Аксо? — запитав Ленґдон, помітивши, що спідометр показує поза сто кілометрів на годину.
— Таксист сказав, що це поряд із тенісним стадіоном Ролана Ґарро, — відповіла Софі, не відриваючи погляду від дороги. — Я знаю цей район.
Ленґдон знову витягнув важкий ключик із кишені, зважив на долоні. Він мав передчуття, що цей предмет надзвичайно важливий. Може, навіть це ключ до його свободи.
Раніше, розповідаючи Софі про тамплієрів, Ленґдон збагнув, що, окрім емблеми, цей ключик пов’язує з Пріоратом Сіону іще дещо. Рівнораменний хрест був символом рівноваги й гармонії і водночас знаком тамплієрів. Хто не бачив зображень тамплієрів у білих туніках, прикрашених червоними рівнораменними хрестами? Щоправда, у хреста тамплієрів рамена були трохи розширені на кінцях, але все ж однакової довжини.