Код Да Вінчі

Усі присутні дружно закивали на знак розуміння.
Ленґдонові не раз доводилося вішати на двері номера в готелі табличку з написом «NE PAS DERANGER», тож він зрозумів суть наказу капітана. Фаша й Ленґдона не можна було турбувати за жодних умов.
Залишивши колег у кабінеті, Фаш вийшов і повів Ленґдона далі напівтемним коридором. Попереду десь за тридцять ярдів виднівся вхід до найпопулярнішої частини Лувру — la Grande Galerie — довжелезного кдридору, де на стінах висіли найцінніші полотна музею, шедеври італійського живопису. Ленґдон уже здогадався: саме там знайшли тіло Соньєра — на фотознімку чітко було видно славнозвісну паркетну підлогу Великої галереї.
Коли вони підійшли ближче, Ленґдон побачив, що вхід до галереї перекритий величезними сталевими ґратами, схожими на ті, які використовували в середньовічних замках для захисту від армій мародерів.
— Система затримання, — пояснив Фаш.
Навіть у темряві ця перешкода виглядала грізно, здавалося, її не подолає й танк. Ленґдон почав вдивлятися крізь товсті ґрати в напівтемні ніші Великої галереї.
— Після вас, месьє Ленґдон, — почув він.
Ленґдон здивовано обернувся. «Куди після мене?»
Фаш показав на низ ґрат.
Ленґдон придивився уважніше. У темряві він не помітив: ґрати були підняті приблизно на два фути так, що під ними можна було проповзти.
— Ця секція поки ще закрита для служби безпеки Лувру, — пояснив Фаш. — Моя команда з науково-технічного відділу поліції щойно закінчила огляд. — Він показав на отвір знизу. — Прошу. Пролазьте.
Ленґдон подивився спочатку на вузьку щілину під важкими ґратами, тоді на самі ґрати. «Він що, жартує?» Ґрати скидалися на гільйотину, готову щомиті впасти на непрошеного гостя.
Фаш щось пробурчав французькою і глянув на годинник. А тоді став навкарачки і протиснув своє доволі огрядне тіло попід ґратами. Опинившись по той бік, він став і очікувально подивився на Ленґдона.
Ленґдон зітхнув. Опустився на коліна, потім сперся долонями на гладкий паркет, ліг на живіт і поповз попід ґратами. На півдорозі комір його твідового піджака зачепився за край металевого прута, і Ленґдон боляче вдарився об нього потилицею.
«Дуже шляхетно, Роберте», — сказав він собі, остаточно вибрався з-під ґрат і насилу звівся на ноги. І цієї ж миті зрозумів: попереду дуже довга ніч.
  
Розділ 5
 
Мюррей-хілл-плейс — нова штаб-квартира і діловий центр «Опус Деї» — розташований у Нью-Йорку на Лексінґтон-авеню, 243. Це — вежа площею 133 000 квадратних футів і вартістю понад 47 мільйонів доларів, викладена червоною цеглою і вапняком, який добувають у штаті Індіана. Спроектували цю споруду архітектори з фірми «Мей і Пінска», і в ній налічується понад сто спалень, шість їдалень, є бібліотеки, вітальні, конференц-зали й офіси. На третьому, дев’ятому і шістнадцятому поверхах є каплиці, оздоблені різьбленими орнаментами й мармуром. Увесь сімнадцятий поверх відведено під приватну резиденцію. Чоловіки заходять у будівлю крізь головний вхід на Лексінґтон-авеню. Жінки ж послуговуються входом із бокової вулиці і, перебуваючи всередині, постійно відокремлені від чоловіків «акустично й візуально».
Трохи раніше цього ж вечора власник розкішних апартаментів у пентхаусі єпископ Мануель Арінґароса спакував невеличку подорожню сумку і перевдягнувся в традиційну чорну рясу. Зазвичай він підперезувався пурпуровим паском, але сьогодні мав намір подорожувати серед простого люду, тож волів не привертати уваги до свого високого рангу. Лише дуже пильне око могло помітити в нього єпископський перстень з чотирнадцятикаратного золота з пурпуровим аметистом в оточенні великих діамантів і з ручною аплікацією у вигляді митри. Перекинувши сумку через плече, він подумки проказав коротку молитву, вийшов зі своїх апартаментів і спустився у вестибюль, де на нього чекав водій, готовий відвезти до аеропорту.
І ось тепер на борту авіалайнера, що прямував комерційним рейсом до Рима, Арінґароса дивився в ілюмінатор на темні води Атлантики. Сонце вже зайшло, проте єпископ знав, що його зірка от-от зійде. «Сьогодні ми виграємо цю битву», — думав він, дивуючись, що лише кілька місяців тому почувався цілком безпорадним перед ворогом, який погрожував знищити його імперію.
Єпископ Арінґароса був найвищим керівником «Опус Деї», і останні десять років життя він присвятив поширенню ідей «Божої справи» — так дослівно перекладається Opus Dei. Це релігійне братство, яке 1928 року заснував іспанський священик Хосе Марія Ескріва, пропагувало повернення до традиційних католицьких цінностей і закликало своїх членів приносити великі жертви заради Божої справи.
Традиціоналістська ідеологія «Опус Деї» зародилася в Іспанії ще перед режимом Франко, але лише після опублікування 1934 року книжки Хосе Марія Ескріви із назвою «Шлях», яка давала 999 порад, як присвятити життя Божій справі, почалась її тріумфальна хода світом. І тепер, коли вже розійшлося понад чотири мільйони примірників «Шляху», перекладеного сорока двома мовами, організація «Опус Деї» стала потужною силою. Її резиденції, навчальні центри і навіть університети можна було побачити чи не в кожному великому місті на планеті. «Опус Деї» зростала шаленими темпами і була найкраще фінансованою католицькою організацією в світі. Прикро, але, як визнавав Арінґароса, в епоху релігійного цинізму, популярності сумнівних культів і таких самих сумнівних проповідників, що віщали з телевізійних екранів, влада й багатство «Опус Деї» дедалі частіше викликали безпідставні підозри.
— Багато хто називає «Опус Деї» культом промивання мізків, — часом заявляли йому репортери. — Інші кажуть, що ви ультраконсервативне таємне християнське товариство. То хто ж ви насправді?
— «Опус Деї» — ні те, ні інше, — терпляче відповідав єпископ. — Ми належимо до Католицької Церкви. Ми братство католиків, які передусім прагнуть якнайсуворіше дотримуватися католицької доктрини в повсякденному житті.
— Чи вимагає Божа справа обітниці утримання, збору церковної десятини, покути самобичуванням і ношення волосяниці?
— Усе це стосується лише невеличкої частки членів «Опус Деї», — казав Арінґароса, — Є декілька рівнів служіння Господові. Тисячі членів «Опус Деї» одружені, мають родини і чинять діяння Божі в своїх громадах. Інші обирають аскетичний, самітницький спосіб життя в наших резиденціях. Кожен робить цей вибір сам, однак всі члени «Опус Деї» мають спільну мету: зробити світ кращим через служіння Божій справі. Хіба це не чудова мета?
Утім, переконати когось у такий спосіб вдавалося рідко. Засоби масової інформації завжди тяжіли до скандалів, а в «Опус Деї», як і в більшості великих організацій, теж було кілька заблудлих душ, що кидали тінь на все братство.
Два місяці тому в одному університеті на Середньому Заході членів «Опус Деї» спіймали на тому, що вони роздавали неофітам мескалін. Цей наркотик створює відчуття ейфорії, яке новачки помилково вважали релігійним екстазом. Ще один студент університету носив свою волосяницю з шипами більше від рекомендованих двох годин на день і заніс собі мало не смертельну інфекцію. Не так давно у Бостоні один молодий банкір, що втратив інтерес до життя, вчинив самогубство, перед цим відписавши все майно «Опус Деї».
«Заблудлі вівці» — так думав про них єпископ Арінґароса і щиро їх жалів.
Проте найбільше скомпрометував організацію розвідник ФБР Роберт Ханссен, судовий процес над яким набув широкого розголосу. Це був один із найавторитетніших членів «Опус Деї», і він виявився сексуальним збоченцем. На суді з’ясувалось, що цей чоловік встановив у власній спальні приховані відеокамери, а потім показував друзям плівку, на якій займався коханням із дружиною.
— Навряд чи це відповідна розвага для істинного католика, — зауважив суддя.
Усі ці сумні випадки частково сприяли утворенню нової організації, що спостерігала за «Опус Деї», — її назвали Мережею інформування про «Опус Деї». На її вебсайті можна було почитати страшні розповіді колишніх членів «Опус Деї», які попереджали про небезпеки, пов’язані зі вступом до братства. І засоби масової інформації дедалі частіше називали «Опус Деї» «Божою мафією» чи «культом Христа».