Кола на воді

– Я зараз все приберу. Любий, не хвилюйся, це всього-на-всього хвилинка.
Чоловік втомлено зачинив за собою двері їдальні, отож бо й воно – хвилинка.
У ванну повільно набігала вода, піднімаючись неквапливо, по міліметру. Здавалось навіть, що вона стоїть на місці, однак прозора поверхня поволі огортала ступні, живіт, груди. Вода не була гарячою, гарячої не потрібно – ледь тепла, як у озері. Вона про щось говорила, рухалась, співала. Знати тільки б, про що.
– Толю, ти у ванній? Толь, відчини. Чуєш?
Тиша, споєна шумом води.
– Толю! Не лякай мене, відчини.
Легені зробили останній вдих, й чоловік рвучко занурився у прозору пастку. Секунда. Друга. Третя. Поки що зовсім не боляче. Чути, як у сусідній кімнаті стурбовано кричить телефон. Звуки робляться дивними – приглушені та дзвінкі одночасно. Перед очима світло. Це ж треба, скільки світла під стелею, тільки ж знову – якогось розмитого. Добігає хвилина, друга. Хочеться вдихнути, однак довкола вода, сама вода. А її не вдихнеш, її потрібно увібрати в себе, заповнюючи кожну клітину цього нестерпного болю. Легені стискаються, ще трошечки, секунда, друга. У двері кімнати нещадно врізаються жіночі кулаки. Навіщо так гамселити? Манікюр зіпсується.
– Толю! Дзвонить слідчий, у парку втопили ще одну дівчинку!
Вдих, і сповнений дикої люті крик: «Звірюка!!!»
Рената злякано огорнула чоловіка рушником, ретельно витираючи залишки води, він же легенько поцілував її в чоло й прошепотів:
– Відміни психотерапевта.
Помирати зарано та й рани зализувати нема коли, адже Звір у лігві, і його треба знайти, а потім… потім і буде кінець.
 
Траєкторія сліду
На кладовищі було тихо, так, немов небо додивлялося сни померлих. Анатолій підійшов до хреста, поцілував фотографію доні й прошепотів:
– Спи спокійно, дитинко. Спи спокійно.
Сьогодні поховали ще одну дівчинку. Чоловік змусив себе прийти сюди. Довго стояв збоку, вдивляючись у чужий відчай, а бачив – свій. Біль… біль… біль… Боліло все. А як інакше, коли заживо ховаєш частину себе, й частинку кращу, світлішу. Анатолій до кінця не розумів, навіщо прирікає себе на ці повторні тортури, однак все одно прийшов. Напевно, хотів знайти тут бодай зачіпку або натяк, де шукати убивцю своєї дитини. Спека приречено розвела руками – дарма мучишся, так просто його не знайти.
До свіжої могили підійшов чоловік, постояв мовчки, неначе зважуючись, а потім промовив:
– Навіщо ви сюди приходили? Анатолію Миколайовичу… ми робимо все можливе. Зрозумійте, це не так просто. Місто й так у паніці. Батьки бояться дітей за поріг квартири випустити, не те що в парк, хоча вартових там зараз більше, ніж дерев. Люди масово виїжджають, хто куди, аби подалі. Ажіотаж на відпустки такий, що деякі організації змушені тимчасово припиняти діяльність. Уявляєте? А газети, телебачення – це взагалі жах якийсь! Навигадували такого, що самому тікати хочеться. Ну скажіть, будь ласка, як працювати? Як? А тут ще ви у слідчого грати надумали… Анатолію Миколайовичу, ви усвідомлюєте, що можете нашкодити? Кожен повинен займатися своєю справою. Чуєте?
Анатолій обережно поклав на могилку букетик польових ромашок, а коли підвівся, пронизав поглядом наскрізь, очі в очі:
– Не зможу. Розумієш? Не можу бути осторонь. Хочете – садіть, а я не відступлюся, доки ту гниду власними руками не розчавлю.
– Спокійно, заспокойтесь. З такими емоціями ви точно далеко не просунетесь, це я вам як спеціаліст говорю. Давайте домовимось: ви нічого зайвого робити не будете, перш ніж не обговорите зі мною.
– Як вас звати?
– Петро… Петро Васильович Ткаченко, майор.
– От і познайомились. Обіцяйте мені ось тут, на могилі доньки, що не станете перешкоджати.
– Добре-добре. Бачу, з вами все одно нічого не вдієш. Благаю тільки: не гарячкуйте, бо у запалі таких дров можна наламати. Домовились?
– Згода. Ваші поїхали, то давайте я вас до відділка підкину, все одно на машині.
Квартира зустріла вже знайомою тишею. Дихати було важко. Здавалося, у кімнатах повзало болото. Бр-р-р. Анатолій відчинив усі вікна навстіж, й гарячий вітер пройшовся кімнатами. Це ж треба! Цього літа навіть протяги не рятують від спеки. На підвіконні дитячої кивнув головою кактус, а чоловік раптово завмер над ним, все одно що над святинею.
Кактус. Анатолій пам’ятає, що не одразу помітив його появу тут, а коли таки роздивився, то довго не міг збагнути, чому ці колючки? Чому не інша квітка? Будь-яка. Дівчатка ж люблять квіти, а в його Оксанки чомусь цей завмерлий їжак на підвіконні. Якось не втримався і запитав. Його дівчинка пояснила все просто. Мовляв, кактус лише зовні колючий, а всередині – ніжність, і та ніжність рано чи пізно виповзе назовні квіткою. Ось так. Головне – вірити, що вона в ньому є. Господи! От якби з колючок виповзла і його душа. Може, тоді б менше боліло?
Схилився, обперся на підвіконня й довго дивився вниз, хапаючи вогняне повітря ковтками, а там, на сірому асфальті, якесь маля натхненно вимальовувало крейдою хмаринку з краплями дощу. Оце так мрія. Одна на всіх. Вода. Малюнок. Він же прийшов сюди по той малюнок. Де ж він? Ось. Не зник, значить, йому не привиділось. Чоловік обережно поклав знахідку в кишеню сорочки на грудях, аби ближче до серця, й обвів поглядом простір довкола. Ще б щось віднайти, бодай якусь підказку. Заходився методично, одна за одною, оглядати шухляди письмового столу.
Книжки, книжки, зошити. Все це ще з попереднього навчального року лишилось. Акуратно підписані, складені рівними стовпчиками. Ось кілька чистих, очевидно, Іра придбала для цьогорічного першого вересня. Кому вони тепер знадобляться? Журнали, вирізки, малюнки, якісь браслетики, сердечка, розмальовки… листівки, привітання: «Оксанко – ти найкраща подруга у світі!» Підпис: «Віка». Віка…Того дня, у парку, з Оксанкою, здається, була саме вона. Треба ж… В останні миті життя його дитини поруч був не він, і навіть не Іра, а ця дівчинка. І що він знає про неї? Що смішна, руденька, з веснянками на носі. І все. Де живе, навіть точно не знає. Поруч десь, у центрі міста, однак де саме?
Чоловік згріб увесь скарб до папки, зачинив вікна, полив кактус й поспіхом вийшов з будинку. Але його помітили й радісно підскочили на місці. Стара кістлява знайома лишень підморгнула сивим оком, мовляв, тепер куди? Він не знав. Та що він знав?… Недільний тато. З під’їзду вигулькнула постать і завмерла:
– Анатолію Миколайовичу? Ви? У своїх були? Ой! Та що це я, стара клуня, патякаю. Пробачте, заради Бога. Я ніяк не можу повірити у весь цей жах. Світ котиться у прірву! Точно, це – кінець, Армагедон.
– Здрастуйте, Варваро Іванівно. Дякую за співчуття, але я й сам… Словом, божевільня якась, а не життя.
– Отож, отож… божевільня. До речі… Іра ще в лікарні? Сподіваюсь, їй краще?
Анатолій зазирнув у прищурені очі сусідки й відсахнувся – бр-р-р.
– Краще, але потрібен час.
– Так-так, час лікує, от і вона… отямиться.
– Вибачте, мені пора.
– Отож, справи – клопоти… Ви тримайтесь, тримайтесь. Передавайте привіт Ірочці.
Анатолій роздратовано вскочив до машини й довго м’яв цигарку між пальцями, намагаючись загасити відчуття огиди й дешевої гри. Ірочці. Та вам було б про що позойкати на вечірній прогулянці, а решта – мильна булька. Армагедон і є, той самий. Ірочці… Іра. Точно, вона має знати адресу Віки, стовідсотково знає.
Місто тануло й розтікалось між пальцями, а він довго не міг збагнути, що в ньому не так. Їхав до лікарні й весь час озирався. Спустошене… Чи німе? Хоча ні, воно продовжує рухатись, наповнюючи бетонне єство звуками: гулом двигунів, гудками, сигналами, голосами. Анатолій звик до цієї симфонії настільки, що вже перестав помічати, як не помічають, наприклад, дихання людини поруч – правда, доти, доки це дихання є. Після першого дитячого майданчика він усе зрозумів й від несподіванки натиснув на гальма, від чого авто розвернуло й ледь не занесло. У піску гралося всього-на-всього дві дитини. Лише дві, та й то – на обличчі батьків, котрі стояли за крок, кожен м’яз сповіщав: «Треба тікати». Серце стислося, як равлик, вражене побаченим, а потім забилося часто-часто. Виявляється, місто, в якому бракує дитячого сміху, одразу ж стає німим. Оговтувався довго й навіщось затуляв вуха. Може, тому, що не хотів чути нової тиші?