Чигиринські походи. 1677–1678

Народні повстання, від яких захиталася влада Тетері в Правобережжі, безумовно зіграли на користь Петра Дорошенка. Одразу після втечі Павла Тетері, коли медведівський сотник Степан Опара, спираючись на підтримку загонів повсталого селянства, проголосив себе гетьманом, Дорошенко дістав нагоду показати себе як хороший політик і розважливий державний діяч. Відомим є той факт, що Опара, не розраховуючи на підтримку лівобережних полків і гетьмана Брюховецького, шукав допомоги в Криму, для чого й почав переговори з ханом. Але в дорозі від Перекопу до Богуслава, де стояв на той час табором Степан Опара, татарських мурз, яких було уповноважено вести переговорний процес з козацтвом, перехопив і схилив на свій бік Петро Дорошенко. Внаслідок цього виступ Степана Опари був приречений на поразку. Одразу після зради татар, які й захопили гетьмана — невдаху в полон, його, разом із кількома найближчими старшинами, видали польському уряду. Після арешту Опара деякий час перебував в ув'язненні в Марієнбурзькій фортеці, а в середині жовтня 1665 року був страчений у Варшаві або, згідно зі свідченнями інших джерел, у королівській ставці під містечком Рава Мазовецька.
Не краща доля очікувала й на іншого претендента на гетьманську булаву — вже згадуваного нами Василя Дрозденка. Після того як останній оголосив себе правонаступником Павла Тетері й підняв повстання на Правобережжі, він був взятий у полон козаками Дорошенка і розстріляний.
Нарешті 10 жовтня 1665 року правобережні полковники, зібравшись на малу старшинську Раду, обрали Петра Дорошенка наказним гетьманом Правобережної України. А вже на початку січня 1666 року загальна козацька Рада в Чигирині підтвердила вибір старшини. Булава правобережного гетьмана остаточно залишилася за Дорошенком, на якого в Україні, розірваній на шматки громадянською війною, покладалися великі надії.
І мусимо сказати, що значною мірою новий гетьман ті надії виправдав. Українська Гетьманщина, фактично розірвана на дві частини і вкрай спустошена військовими діями, які тут безкінечно точилися протягом останніх 17 років, раптом відчула на чолі держави сильну людину. І не лише сильну, а таку, яка дбає про неї, а не лише про свої власні амбіції. Реально оцінюючи своє становище, Петро Дорошенко вважав першочерговим завданням домогтися зміцнення своєї влади на Правобережжі і лише після цього повернути свої погляди на лівобережну частину Гетьманщини. Для цього він мав на меті заручитися підтримкою з боку народних мас, передусім козацтва, яке на той час, безумовно, становило в Україні домінуючий клас. Невдовзі зусиллями гетьмана і його прибічників, з метою стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, було створено регулярне двадцятитисячне військо з найманих частин — так зване сердюцьке військо. Зауважимо, що створення піхоти сердюків було своєрідним ноу — хау гетьмана Петра Дорошенка. Ці полки набиралися з козаків та інших охочих людей, в тому числі іноземців — найчастіше сербів чи молдаван. Є підстави вважати, що сердюки були особистою гвардією гетьмана Дорошенка і одержували платню безпосередньо від нього, а гетьман, у свою чергу, міг спиратися на цю військову силу не менш безпечно, аніж польська корона покладалася на своє знамените кварцяне [1] військо. У середньому в кожному сердюцькому полку налічувалося від чотирьохсот до п'ятисот козаків і несли вони службу по охороні гетьманської резиденції, військових складів і військової артилерії, а також виконували накази гетьмана. Заради справедливості мусимо зауважити, що в міру зростання неприязні до Петра Дорошенка з боку народних мас, сердюків часто — густо почали використовувати для придушення народних виступів. Саме через цей факт, до якого приєдналося невдоволення від високих витрат на утримання цього війська, ставлення до сердюків в Україні було далеким від ідеалістичного. Однак навряд чи створення сердюцької піхоти можна записати до прорахунків гетьмана Дорошенка — адже важкі часи вимагають жорстких рішень, а користь від появи цілком дієздатної армії, яка могла протистояти ворогам гетьмана, значно перевершувала шкоду від недоліків її організації.
Немало зробив Петро Дорошенко і для зміцнення економіки країни, яка потерпала від наслідків багаторічної війни. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну мережу, а в Чигирині було створено монетний двір, який почав карбувати власну монету. Крім того, успішно запроваджуючи політику колонізації незаселених земель, Дорошенко на степовому кордоні утворив новий полк, який дістав назву Торговицький. Загалом можна стверджувати, що гетьманування Петра Дорошенка могло б привести Гетьманщину до стабільності й процвітання. Але, як видно, не судилося цьому бути — у політику гетьмана несподівано втрутилися зовнішні чинники, першим із яких слід назвати Андрусівську угоду між Московським царством і Річчю Посполитою.
Назву Андрусівської угоди дістало підписане за спиною української влади перемир'я між Польщею і Москвою, яке мало на меті закінчити війну, почату Москвою проти Польщі в межах виконання Березневих статей 1654 року. Укладання Андрусівської угоди відбулося 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом.
Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. І якщо для поляків, які через заколот Єжи Любомирського проти королівської влади просто фізично не могли продовжувати війну, мир із Москвою був украй необхідний, — з боку Московського царства він став черговою спробою зменшити автономію Гетьманщини. Досить сказати, що Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської ради 1654 року та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким і навіть цілком лояльним до Москви І. Брюховецьким, офіційно закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну і Лівобережну Україну, які мали відтепер перебувати у складі Московського царства і Речі Посполитої. Звісно, що проти Андрусівського миру рішуче виступив гетьманський уряд Петра Дорошенка. Але що залишалося гетьману, противниками якого раптом стали обидва значно могутніші за нього сусіди, як не розпочати пошук союзників серед інших сильних держав? Тож, напевне, не буде помилковим твердження, що саме Андрусівська угода і повне ігнорування інтересів української Гетьманщини урядами Московського царства і Речі Посполитої під час підписання перемир'я і стало головною причиною майбутньої експансії Оттоманської Порти в Україну, яка й призвела до Чигиринських походів 1677–1678 років.
Отже, після підписання між Московською державою та Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я 1667 року Петро Дорошенко вирішив укласти союз із Кримським ханством і перейти разом з Правобережжям під політичний протекторат Османської імперії. Виконуючи розроблений план, у травні 1667 року гетьман Дорошенко активізував підготовку до походу проти Речі Посполитої. У полкові та сотенні міста були розіслані гетьманські універсали про мобілізацію козаків, місцем збору яких було призначено Корсунь. Крім того, до Стамбула вирушило посольство Дорошенка, яке мало намір засвідчити готовність Гетьманщини прийняти протекцію султана. Як і слід було очікувати, султан Магомет IV цілком позитивно поставився до такої пропозиції. У серпні того ж року гетьман Дорошенко застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрі в минулому перебували в його підданстві, але тепер «заховалися під опіку султана». Розпочиналася чергова козацько — польська війна, цього разу з участю такого потужного гравця, як Османська імперія. І наслідки її початку не забарилися. Уже у вересні 1667 року об'єднане українсько — турецьке військо, розпочавши військові дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити кордон між Гетьманщиною і Річчю Посполитою по річці Горинь. Тож не буде помилкою стверджувати, що кампанія по посиленню впливу гетьманської влади на Правобережжі закінчилася блискуче.