На брата брат
…Супрун зі скрученими сирицею руками та ногами чекав свого смертного часу під довгою рубленою коморою, і краєм ока бачив, як чорний, з більмом на лівому оці пес лизав кров, яка натекла з довгої дубової колоди: козаків клали на колоду одразу по двоє. На Супрунове щастя, черга до нього не дійшла, раптом з дахів полетіла черепиця, червоним козачим поясом огорнула місто блискавиця, десятигарматним випалом торохнув грім — гроза налетіла зненацька, хвилею, поляки кинулися до будинків, а приречених на смерть козаків усю ніч періщила злива. Вона вимила з Супрунової голови хміль, він заломив під себе руки, скрутився в дугу й гриз слизьку, смердючу сирицю, спльовував гірку слину й гриз знову, з ясен текла кров, сили полишали його, а вже над черепичними та солом'яними дахами бринів умитий грозою світанок, півні горланили на все містечко, й п'яний жовнір вийшов до вітру, хилитався на неслухняних ногах, підозріло поглядав у бік приречених на смерть бранців. Жовнір пустив струмінь просто на Супруна, й той згорнувся в клубок, і раптом розпростався, вдарив жовніра чобітьми по ногах, той хрипко зойкнув, гепнувся в калюжу, й в ту саму мить розірвалася надгризена сириця на Супрунових руках, він на чотирьох, як вовк, кинувся на жовніра, витягнув у нього запоясний ніж і черконув жовніра по горлу. Перерізав реміння на ногах, ще встиг перерізати сирицю на руках та ногах одного козака, але в хаті почувся гомін, там спалахнуло світло, й він порачкував у дикі хащі, а з них у рів. На валу виспівувала зорянка, він сполохав її, переліз через вал і побіг у поле. Йому здавалося, що біжить притьма, але покляклі, задубілі ноги погано слухалися його, й він дибцяв, неначе старезний дід. Але додибцяв до болота на сітанку.
…Супрун не пам'ятав, чи хоч трохи спав, а чи всю ніч спогадував пережите, думав. Снилося, не снилося…
Вранці Драбиха наварила вареників — з сиром і капустою, але Матвій майже не їв, Супрун же навпаки, прискаливши від задоволення ліве око, кутуляв на повен рот, підхвалював, жартував. Вони більше не сперечалися, а коли вийшли з хати й залишилися наодинці, Матвій попросив:
— Не встрявай ти в сю бучу, Супруне. Один їй кінець… Погром… У гетьмана військо…
— Військо, воно може в будь — який бік хитнутися.
— Серби, німці… Пушкареві булави хочеться…
— Ти Пушкаря не чіпай. Він валечний воїн… Не рівня… всіляким писарям, за шапку виміняним.
Супрун пер на сварку. Й Матвій замовк, покусував вуса. Сніг порипував під чобітьми, горобці на гілці яблуні понадувалися на хвищу, Матвій і Супрун майже черкали їх шапками — не спурхували — в мороз гороб'яча кров тече повільно. Матвієві також стало холодно. Й мислі холодні потекли до серця. Несподівано сказав:
— У мене лука згоріла. Всі тридцять вісім стогів. Хтось запалив… У той день, як ти поїхав…
Повів на Супруна оком, але в того на обличчі не тіпнулася жодна жилочка. Худе, неголене, воно кібчилося на тлі високого білого замету.
— Наживеш… Для тебе це абищиця… — Й думав щось своє. — Мені пропонують уряд хорунжого сотенного…
Матвій подумав, що уряд той нікчемний, а все ж він побільшить Супрунову вину перед справжнім, законним гетьманським урядом.
— Що ж… Якщо тобі життя не дороге… І власні діти…
— При чому тут діти! — скипів Супрун. — Пече мені отут, — вдарив кулаком у груди. — Кривда пече… За що гарував, за що щербив шаблю на лядських ребрах?…
Казав так, мовби Матвій був у чомусь винуватий. І він не знав, що відповісти. А поки шукав, Супруна покликали, вони кволо домовилися знову зустрітися увечері у Драба, але Ілля Царгородський не захотів залишатися ще на одну ніч, — ніякого виводу в справі, у якій приїхав, не добився, ні з полковником, ні з суддею йому зустрітися не вдалося — всі полкові урядовці лишилися ті самі, тільки помінялися на гірше, ні за що не відповідали, службу справляли через пень — колоду, та й те, що побачив у Полтаві Царгородський, посунуло у дальній закуток думку про смерть одинокої нещасної жінки, він поспішав, аби виповісти про все побачене й почуте гетьману. Оскільки ж вибралися одними саньми, Матвієві довелося їхати з ним.
VIII
Всю дорогу кучер Іван не знімав пуги з кінських спин — Царгородський поспішав у Чигирин, коні водили крутими запіненими боками, пара клубочила над ними, неначе над діжками з золивом. Два дні у відлигу йшов сніг, дерева стояли в білих саванах, віття низько гнулося донизу; з півдороги повіяв вітер, і сніг почав облітати, спадав пластами, гухкав, і там, де він опадав, куріли білі димки. Чорні дерева, білий сніг, — і думка про Супруна, крихка досада й злість, і жаль за чимось, далеким, гірким, але дорогим. Душа ж летіла поперед коней додому.
Царгородський не захотів заїжджати на хутір, і Матвій устав на шляху, закинув за спину мішок з гостинцями, пішов додому. У виярку йому під ноги кинувся рудий клубок — стрибав, вертівся, качався, — Ґнотик, улюблений пес, невідь — як і звідки він знає, якою дорогою і коли — вдень, увечері, вночі — вертатиметься Матвій, завжди зустрічає його. Він вищав і шкірив зуби — найвищий вияв його радості — Ґнотикова усмішка, хто того не знав, боялися, думали, що Ґнотик шкірить зуби з лютості, ось — ось хапне за литку, він довірливо біг до всіх, обнюхував чоботи, але на вулиці не чіпав нікого, у дворі ж — всю ніч, як дзвіночок: дзяв — дзяв, дзяв — дзяв, потрачений на нього харч відпрацьовував. Хоч вмів роздобути його й сам: знав усі дірки й перелази на хуторі, зрання оббігав увесь хутір, і якось йому минало, вертався з цілими боками. А що вже ласкавий, а що вже грайливий і розумний, іноді Матвієві здається, що Ґнотик розуміє його мову, хоч то він просто дуже тонко відгадує настрій господаря. Довелося Матвієві розв'язати міха й відломити Ґнотикові шматок пирога, а серце тануло з ласки.
Одначе, як йому здалося, в хаті такої зустрічної радості не знайшов, хоч ще з сіней почув сміх і перемови: Федора та Сидір за столом грали в карти. Матвій здивувався, Сидір — завше понурий і мовчазний, і хати не тримався, він здебільшого й спав у когось із підсусідків, у В'юнів або Нишпорок. Йому здалося, що Федора сфрасувалася, а Сидір одразу вийшов з хати. Матвій мить постояв у роздумах, розв'язав мішок. Він мав дуже мало часу, всього три дні, а треба було і олії набити, й льоду нарубати та закласти в льодовню, а тут ще ось — ось розтелиться найкраща корова — Татарка, а ще ж кортіло пройти попід лісом з рушницею та Ґнотиком. Звичайно, все поробиться й без нього, одначе не так, як під його наглядом, льоду він таки рубати не став, діжечки з олією, яка пахла так, що аж паморочилося в голові й хотілося вмочити в олію хліб (він таки об'ївся її), поносив у комору сам, і з Ґнотиком попід лісом пройшов, щоправда, вполював лише одну лисицю — Федорі на опушку до грезетового кунтуша, — кинув її в сінях і вона там довго лежала, поблискуючи осклілими очима. Нагримав на Сидора, що той не знімає шкуру, Сидір стояв перед ним мовчазний, похмурий. Матвій чомусь вперше зауважив, що його годованець гарний з себе, тільки та його краса напівзагадкова, понура, хмарна, без усмішки, без ласкавого погляду. Такий вже є. Матвій довгий час вважав, що Сидір відданий йому душею, піде за нього, якщо доведеться, на муки й смерть, і справді мав його майже за сина чи за молодшого брата, раніше, до одруження, давав йому зрозуміти, що все, що має, — їхнє спільне (одначе тепер у тому не впевнений, Федора поклала на все свою міцну руку), але з якогось часу почав у Сидорові сумніватися. Так, Сидір їхній сім'янин, але й не зовсім; хто зна як і з чого, але це почали відчувати всі, Федора вміє повестися так, — при тому не обронивши жодного образливого слова, — що кожен знає своє місце, саме те місце, яке вона йому вкаже, й той незримий пруг не вдається переступити нікому. Матвій не раз розпочинав з нею розмову про Сидора, але вона тільки здивовано знизувала плечима й викругляла плисові брови: «А хіба я що?…» І ось тепер, як здалося Матвієві, щось змінилося, але що саме, він не знав, мав би радіти, та не раділося. Та й чи могла оселитися в його душі радість, коли чорним коршаком кружляла й кружляла думка про брата, щось йому підказувало, що добром все це не скінчиться, що сам по собі цей вогонь не вляжеться.