На брата брат

Копа й далі зимно дивилася на Матвія. Зимно було в нього на душі, зимно в лузі. Гойдалися в інеї верболози з примороженими котиками, пускали за вітром пух торішні розтормошені, розшарпані качалочки, осоки зчорніли й вилягли, тільки очерети стояли стійко, руді, палені морозами, шорстко шелестіли на вітрі. Копівчани втоптували під дубом залежаний сніг, сварилися між собою. Згоди дійти не могли, бо й не було її. Капнув з дуба комусь на шапку торішній трухлявий жолудь і мовби поставив крапку.
— Пороблено!
— Хтось наводить на Журавку вину.
На тому стали копівчани, потягли по домівках. Матвій покинув копне місце останнім — аби не склали підозри, що втікає. Ішов і думав, що вже й сюди докотилися вісті про Супруна, либонь, долине чутка й до Чигирина, тоді й сам може втрапити на приціл підозри, не менше долягало — хто хоче підвести його під кару? Тицявся думкою в той бік, у інший… Чомусь випливло, як посилала учора увечері Федора по боброве сало Сидора… Він заспокоював її й погладив по руці. Й інші підозри соталися в клубок. Розум відкидав їх: Сидір зобов'язаний йому всім. А як він линув до нього, Матвія, хлопцем, як пишався ним перед іншими хуторянами! Повсякдень удвох у роботі: Матвій за плугом, Сидір поганяє воли. Удвох у нічному при багатті, вкриті однією киреєю. Матвій розповідав Сидору про війну, той слухав, розкривши рота. Мріяв про козацтво, про Січ, і Матвій обіцяв спорядити його туди з конем та зброєю, вчив стріляти, битися на шаблях, тільки відтягував Сидорів від'їзд на Січ — не вистачало в хазяйстві чоловічих рук, він — у канцелярії, під сусідки найперше пильнують свого.
Зледеніла стежка привела в двір, посеред двору вона розчахувалася на три, перша — у власний дім, друга — у вишняк до Трохима В'юна, третя в калини до Каленика Нишпорки. Пішов у ліву руку до хати Трохима В'юна, власне, його, Журавчиної хати, тієї, першої, яку купив з обійстям. Хата стара, похилилася на один бік, покрівля поросла мохом, димар розтріскався й чорнів, неначе обгорілий пень. Вліті ставитимуть нову. Якщо, звичайно, ніщо не завадить, збиралися будувати ще минулого літа. З минулого літа лежить на попідкладених обаполах ощеп, два дубові сволоки й підвалини.
Зайшов до хати, привітався з замурзаною в сажу Дунькою В'юнихою, яка роздмухувала під комином жар.
— Оце дивлюся… Сього літа безпремінно треба будуватися, — сказав.
В'юниха заторохтіла, показувала затеклі кутки, тріснутий трямок, Журавка покрутив головою, мовби й далі розглядаючи хату, штовхнув двері до кімнати — комірчини, там не було грубки, скільки натече тепла з хати — оте й усе. Влітку в ній спали Трохим з Дунькою, взимку, якщо траплялися гості, підночовували вони. В комірчині лише одне, в півтора лікті заввишки і в лікоть завширшки віконечко. Матвій обдивився підтрухлу раму: гвіздки, які тримали її, повихитувані. Повихитувані недавно чи давно? Може, сам В'юн влітку виймав раму?
Хотів запитати В'юниху — не одважився. По тому може статися… Може статися лихо. Він не бажав його будити. Хотів миру та тиші…
Одначе підозра не полишила його. Ставав нитковим, скрадливим, дратівливим. Стежив за Сидором. Примічав, як дивиться той на Федору, як розмовляє з нею, і підозра його розбухала. Рятувався роботою. Вона чигала на нього, як голодний вовк на зайця. Після відзимків настала теплінь, весна йшла навально, розтали сніги, прибутні води затопили луки, розбурхана Синичка рвала з припону човни, хуторяни розривалися: треба було орати та сіяти, й хотілося не впустити нересту риби; щуку, судака, сома, ляща, котрими кишіли прибережні очерети та лози, били остями, ловили сітями, ятерями, вершами. Кілька разів Матвій також ставив на ніч крильчака, одного разу його не знайшов, шукав довго, намацав у верболозових нетрях, затягнув туди двопудовий сом. На луках галасувало птаство — качки зривалися парами, чайки та крячки кружляли зграями, по садках галасувало інше, дрібніше птаство.
Благословенна пора! Благословенне життя! Проткнули торішнє перепріле листя гострі ножі півників, кущиками полізли з землі Федорині півонії, пробудився, викинув сині бубочки барвінок — єдине зело на Матвієвому подвір'ї од Журавчиного кореня — відсадив з батьківського подвір'я; земля парувала, просила плуга, просила зерна. Чотири паровиці Матвієвих чорно — мурих тягали два важкі плуги: Нишпорка і В'юн орали Холерне — там у кожну руку по двадцять десятин поля і по дванадцять толоки, — Сидір волочив кіньми засіяне вчора Пшикове. Матвій готував зерно на посів на Холерному, набирав відром з кадубів і насипав у мішки в сінях. Помітив мишоїд біля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути на ніч у комору кота. Насипав чотири мішки, пішов до криниці напитися, погнав у глибінь цебер на тичині, й раптом тичина вишмульгнула з долонь, брямкнув об воду цебер, заскрипів, загойдався журавель, — обірвалася і впала на землю колодка, прив'язана для рівноваги. Напружуючись щосили, витяг цебер, вилив з нього воду, поставив на зруб, пішов до сіней шукати новий мотузок, щоб прив'язати до зводу колодку.
З сіней бачив, як Федора збирала орачам обід, але перш ніж узятися за корзину з горщиками, двічі заглянула до вмазаного в помащену білком стіну дзеркала й послинила пальця, провела по брові. Гострий цвяшок підозри кольнув у Матвієве серце. Завважив на Федориних плечах і нову шовкову хустку. «Для Каленика та Трохима?» Не помітивши Матвія, Федора з корзиною пішла до перелазу. Матвій стояв, розгублений і стривожений. Либонь, і сам не відаючи для чого, потягнув з полиці великого колимського ножа, запхнув його за пояс Й також рушив до перелазу. Стежка звивалася поміж кущів, на яких почали розкриватися бруньки, на деяких зеленіло ніжне, як перша усмішка немовляти, листячко, збігала на згірки й падала у видолинки. Цією стежкою Матвій марив у останніх походах — уже купивши хутір, — і в задушливій, пропахлій дьогтем та духом міцного тютюну тиші канцелярії. Вона бігла до його грунтів і до його пасіки, пролягала через луг і діброву і в кожну пору року вела свою пісню. В ту пісню впліталися журкотіння горлиці, щебет синиці, дудоніння водяного бугая, сюрчання коників, хлюпіт води в потічках, шелест вільх і капотіння жолудів. Пам'ятав на ній кожну виїмку, кожен закрут. Вона завжди навівала йому добрий настрій. Тепер стежка бриніла тривогою.
Синя шовкова хустка перемайнула через кладку й попливла в правий бік. Матвієве серце зупинилося: на Пшикове. Сидорові Федора їсти не повинна нести, Сидір має скінчити роботу до обіду, ну, може, трохи перетягне, все одно обідатиме вдома… Матвій зупинився. Далі чорнів лан, посеред якого білів березовий гайок, навіть не гайок, а кущ беріз та ліщини. Там орачі й жниварі перепочивають в обід, там ховають барильце з водою.
Сидір був у другому кінці лану. Побачив Федору й захльоскав батогом — поспішав. Вони обоє наближалися з двох сторін до гайка. Першою добігла Федора й сховалася серед білих стовбурів. За хвилю тпрукнув на коні Сидір — вони тицьнули головами в березняк, прив'язав до стовбура берези віжки й подався в хащі й собі. Червона каламуть застелила Матвієві очі, широким вовчим скоком, грузнучи по щиколотки в ріллі, він подався до гайка. Влетів у хащу, аж затріщало гілля, перечепився, трохи не впав, виметнувся на невеличку галявину. Сидір сидів на землі… і їв вареники. Федора сиділа поруч нього. Побачивши роз'ятреного Матвія, обоє посхоплювалися на ноги. Матвій вже ледве щось пам'ятав: шарнув рукою за пояс, налапав колодочку ножа, але ніж зачепився за штани, Журавка шарпав його (мабуть, був смішний, а може, й жалюгідний), врешті вирвав і кинувся на Сидора. Той відскочив, Матвій кинувся знову, Сидір низько пригнувся, пірнув Матвієві під руку, опинився в нього за спиною, і поки Матвій розвернувся, вхопив саморобний, вирубаний з березового пакола обарок. Аж тепер отямилася й закричала Федора, й той крик ще дужче підстьобнув Матвія, він замахнувся, і в ту мить страшний біль оперезав його руку. Ніж полетів у кущі, Матвій завив і вкляк на коліні, обхопивши праву руку лівою. Сидір стояв під кущем ліщини, ощирившись, наче вовк, і спідлоба дивився на Матвія. А тоді пожбурив під ноги обарок, повернувся й зник у хащі. Тільки віття затріщало, та з того боку, куди він пішов, заскрекотала сорока. Зірвалася з місця й побігла Федора.