На запах м’яса

– Навіщо? – здивувалася Галя.
– Кебу маєте?! Як ми втрьох подужаємо і Полкана тягти, і ваш транспорт? А?…
Куми підхопили Полкана під пахви, потягли до вулиці, де блимали вікна капулетцівських будинків. Поштарка Галя бігла поряд, притримувала зламану ногу дільничного. Полкан кривився від болю, та про службу не забував.
– Де вас, тітко, увесь день чорти носили?
– Дівчина худа така… У Петра хату купила. Так я їй дорогу на Лупин хутір показувала. Прибратися допомогла – цілісінький день удвох мотлох розкидали.
– Не було в материній хаті лахміття! – образився Петро.
– Отакої! Ти давно там був? А я завтра знову до неї поїду, – відрізала Галя. – Бо вона ж там сама загнеться.
– А не треба було хату на хуторі купувати, – сказав Галаган. – Звідти вже й миші повтікали.
– А кролів на хутір кому носиш?! Мишам? – обурилася Галя. – Не сама вона. На хуторі вже троє городських живе. Один у бороді – Саня-жид. Поруч із ним жіночка справна оселилася. Улянка. А в покинутій хаті діда Степаненка такий собі Валєрік хазяйнує. Скажи ж, Петре!
– Є таке діло. Тома казала – скупляються в неї іноді, – підтвердив Реп’ях.
– Ого! Та їх там ціла зграя! – рознервувався Полкан. – Так, тітко! Щоби завтра ж мені все в письмовому вигляді виклали. Що там у нас на хуторі за збіговисько і чому я про теє не знаю.
– Буду я тобі в Різдво дурницями займатися! – звилася поштарка. – Сам їдь до них і балакай.
Петро пхикнув.
– З отою Майкою, що в мене хату купила, не побалакаєш. Набундючена, як та індичка. Колюча. Поки в нотаріуса товклися, жодного разу не всміхнулася.
– І якого їй либитися? – здивувався Галаган. – Ти ж її не на гульку із самогонкою привів…
Святий ти вечоре…
Майку прибило до порога. Скрутилася на прогнилих дошках – не несуть ноги до хати. Ніч засліпила – у суцільній темряві і гілок на грушах не роздивитися. Гнітючу тишу проривають то полохливий шурхіт, то раптові схлипи, то хиже гарчання. Серце забилося під кадик – озиралася перелякано: хто?… Та важкий морок знущався, лякав ще більше – не виштовхував до порогу жахливих тварюк, що вони знай шаруділи навкруги, огортав простір безнадійною цупкою чорнотою.
Чому ж так невимовно страшно?… Онде повітря хвоєю просякло, як простягнути руку – торкнешся бурульки, що вона звисає з даху. Зіщулилася, щільніше обкрутила шалик навколо шиї. Підсунула ближче до себе рюкзак, долоньки в пахви. Перед очима вихор подій: вирок, зрада, мотузка гойдається-манить і так хочеться наважитися, аби показати їм усім… Та серце колотиться, гонить на край світу, де світу нема, нема людей, подій, життя, тільки повітря на кілька судомних хапків, щоби шубовсть… і тонути-топитися у страхах. І ось вона тут. Лупин хутір.
Жахнулася – дурна-дурна! Купила яму – кому і що доводити взялася?! Та в лісі… Хвора, їй-богу!
– Геть хвора.
Погнала моторошні думки, спробувала уявити сонце, – не те пекуче, що випалює до кісток, – життєдайне, лагідне. Краєчки вуст потяглися до вух, наче хто за нитки смикнув, та усмішки не вийшло: холодно, мамо! Не тільки вуста – кістки зледеніли. Всмерть.
Злякалася. На ноги. Зуби цокотять. Ввалилася в хату. Де ж ті кляті ключі? Скоріш замкнутися, щоби ніхто… Наштовхнулася животом на кут стола – аж попливло перед очима. Хитнулася – як же боляче! – завалилася на голий дерев’яний тапчан у чобітках, джинсах, светрі, пуховику, шалику. Рюкзак до живота. Вовняну шапку на ніс. На… – зуби цокотять – на-що… питала Галю про електрику? Сірників би краще попросила. Підпалити халабуду. Те… Те-пло було б. Те-мінь. Те… У голові паморочиться. Те-пер… помру?
Під вікном сніг у відповідь – рип… Е-е-е… Скоро ж ти, бабо-смерть. Уже й пришкадибала? Те… Те-пер?
– Є хто?… – почула тихий голос.
Що?! І питає?… А як мовчати-причаїтися? Пройде повз холодну сіру хату, посуне іншу здобич шукати?… Те… те-пер тихо, Гілко! Вмри, аби смерть оминула…
– Є хто?! – двері розчахуються, підлога скавучить.
Майка витріщає очі, намагається вихопити із суцільної темряви рухомі обриси. Марно.
– Хто тут?… – шепоче ледь чутно.
У темряві спалахує вогник сірника. Полум’я вихоплює худенькі жіночі руки – одна тримає сірник, друга підносить до нього білу свічу. Хата наповнюється м’яким миготливим світлом.
– Хто ви?… – Майка ледь ворушить вустами, вдивляється у скорботне жіноче лице – таке в Богородиці на іконі в куті.
Жінка тоскно хитає головою – ой, не брехала поштарка Галя. Недарма грюкала у хвіртку, кричала знадвору:
– Уляно! Там у Реп’яховій хаті дівча завелося. Геть дурне. Як до себе не забереш, до ранку задубне.
– Ходімо, – тільки й мовила.
Святий ти вечоре…
Де ті молитви? Дванадцятьом би апостолам і людям грішним куті, пирогів, борщу пісного, вареничків, вушок із грибами… Голубців би, оселедця, квасольки колоченої, гороху з капустою, рибки смаженої, пампухів з узваром… Немає? Онде чай парує, вишневими гілочками пахне, хлібина немагазинної форми, з банки квашені помідорки світлофорами – червоний, жовтий, зелений… Їсти? Шлунок змерз і вмер – ніяких жадань. Тіло чуже, млосне. Майка спантеличено кліпає повіками, спостерігає за рухами немолодої худорлявої ґаздині: всадила гостю на лаву, скидає чорну дублянку, хустину та все зиркає на дівча, наче те зараз і звалиться.
– Уляна я. А ти?…
Майка мовчить.
– Пий… – У жінки тихий голос. Простягає чашку з чаєм, притримує її, ніби Майці не втримати. – Може, пуховичка скинеш?
Ні! Майка розуміє – тут тепло. Онде на столі миготить свіча, біля печі березові дрова купкою, ґаздиня лишилася в самій лише футболці і спортивних штанях…
Ні! Шалика до шиї. Усередині ще ворожить зима, шкребе по кістках, викручує м’язи. Холодно. Майка намагається вимовити те єдине важливе цієї миті слово виразно й голосно, та зуби цокотять об чашку – хо… хо…
Уляна підхоплює дівча під пахви, тягне до печі.
– Ходімо, ходімо. На печі зігрієшся. Залізеш?
Хтозна. Майка залазить на табурет, з нього шкребеться на гарячу ватяну ковдру, розстелену на печі. У чобітках, пуховику, шапці. Сил нема. От зараз засне і відлетить на небеса. Замість небес – біла потріскана стеля. Майка повертає голову вбік, наштовхується поглядом на сухі груші. Лякається: засну і провалюся в піч. І згорю. Повіки склепляються, дурні думки стають реальністю – провалюється в гарячу, розпечену чорноту і відрубається без сновидінь. Спи, дитино… Святий вечір… Онде перша зірка крізь хмари пробилася.
Уляна так і не заснула.
Мостилася-мостилася, прислухалася до тихих Майчиних схлипів, – тривожно спала, крутилася на печі, – врешті плюнула на дурне діло, підхопилася… А ніч. До роботи не візьмешся. Хіба що кашу в печі запекти, щоби на ранок гості сніданок був. Поставила горщик у піч, сіла біля столу, люстерко перед собою поставила – вдивлялася у власне відображення, наче б у ту різдвяну ніч знову дівкою стала: от зараз побачить судженого.
– Геть стара…
Серце в сльози: хіба?! Сорок рочків тільки восени стане.
Плечі розправила, чорняве волосся рукою розворушила та все в очі собі, в очі: стара?… Сумна! Забула всміхатися, а воно, як усміхнутися, враз молодшаєш.
Так і не усміхнулася. Люстерко відсунула. Пусте! Лишень час задарма гаяти. Хіба взяти парафіну зі старих свічок, витопити нові та не спішити, щоби вийшли довгими, рівними?
Заходилася парафін топити, а справа не йде. Думки за руки вчепилися, тягнуть додолу. Зиркне на дівча – серце холоне: що за халепа бідаху на Лупин хутір виплюнула?… Та молода! Геть дитина. Поштарка Галя сказала – хату купила. Щось не дуже на дачницю скидається. Скоріше б ранок… Піти до хати нової сусідки, спробувати їй піч протопити.
Не дочекалася світанку. Небо тільки сірішало, круки замість півнів поперед сонця на паркані повсідалися. Витягла з печі горщик із пшеничною кашею, наскладала дров повні сани, потягла до Майчиної хати: дасть Бог, прогріє дитині хату.