Коли ти поруч

– Камера! – почула вона чийсь голос, і Веніамін Павлович почав свою розповідь про клініку, її технологічну базу, послуги, що надаються, поступово переводячи розповідь на його роботу з добору кадрів. Даринка не знала, куди себе подіти. Ще хвилина – і їй здалося, вона провалиться в прямому значенні під землю. Час швидко біг, а вона ніяк не могла сконцентруватися. Думки плуталися в голові, і Даша з жахом розуміла, що, коли черга дійде до неї, вона не зможе нічого сказати. І вона ще гарячковіше намагалася знайти потрібні слова.
– Я прекрасно пам’ятаю той день, коли Свєта, яка вже працювала в нашій клініці, вперше привела до мене в кабінет просту і скромну дівчину… – як крізь сон, долітали до слуху Даринки слова завідувача, а вона стояла, опустивши погляд, немов учениця, яку викликали до дошки відповідати, а вона не вивчила урок.
Потім заторохтіла Свєтка. Вона розповідала й про раннє дитинство, і про перший дзвінок у школі, коли вони стояли удвох, узявшись за руки, і про Васька з розбитим носом, і про те, що вони разом працюють і живуть в одній квартирі.
– Дашо, розкажіть тепер нам про той фатальний день, – попросив Даринку чийсь голос.
– Був гарний, прекрасний ранок, – видавлюючи кожне слово з себе і не піднімаючи очей, пробурмотіла Даша. Так було з нею і раніше, в школі. Вона могла б розповісти багато, докладно й барвисто, до найменших деталей, але не тут, а в іншій обстановці, коли вона відчувала б себе більш спокійно і комфортно.
– Стоп! Стоп! Стоп! Так не годиться! Дашо, ви можете підвести голову?
– Можу, – сказала дівчина і підвела голову.
– Підніміть очі й дивіться на камеру. Забудьте про неї і уявіть, що це обличчя… Наприклад, вашої подруги. Можете це зробити?
– Так, – видавила з себе Даринка. Вона зрозуміла, що ця екзекуція ніколи не скінчиться, якщо вона не зможе хоча б щось їм розповісти. І тоді вона подумки повернулася в той злощасний день, коли вони поверталися з Олексієм від його батьків.
– Того дня я зі своїм хлопцем поверталася з села, де живуть його батьки. Ми їхали на «жигулях», і, здавалося, ніщо не віщувало біди, – почала вона говорити, ніби переживаючи події того ранку ще раз. Її вії трепетно здригалися від хвилювання, і голос звучав несміливо й тихо, але вона вже не мимрила собі під ніс, а говорила й говорила з одним-єдиним бажанням – швидше звідси втекти. – Напевно, люди, які поспішали назустріч своїй смерті і травмам, теж нічого не підозрювали. Вони будували плани на майбутнє, прагнули до своєї певної мети, не думаючи про те, що вже перебувають на межі життя і смерті. В одній точці на землі, у Т-подібного перехрестя, в глибокому тумані було визначено їм зустрітися. Там вирішувалися їхні подальші долі. Страшне слово «фатум» відправило двох в інший, незнаний світ, решті ж – підготувало інакшу долю…
Голос Даринки поступово набирав упевненості, адже вона говорила не про свій вчинок, а про інших людей…
Наступного дня по телебаченню транслювали знятий напередодні репортаж. Даша дивилася його разом з Олексієм, у його малосімейці. Хлопець із закинутою вгору ногою в гіпсі лежав на дивані й міцно стискав руку Даринки. В його очах світилася і радість, і гордість за свою дівчину. Він намагався не пропустити жодного слова, жодного жесту Даші, що говорила з екрана телевізора.
– Ти була прекрасна! – захоплено сказав Олексій, коли репортаж закінчився.
Він притягнув її до себе і поцілував коротким, але ніжним поцілунком.
– Знав би ти, як мені далося це інтерв’ю, – зітхнула Даринка.
– Ти так гарно говорила!
– Звичайно. Ти ж знаєш, яка я боягузка. У той момент я повірила, що земля може піді мною розколотись і мене поглинуть її глибокі надра, – засміялася Даша.
– Я своїм батькам подзвонив, щоб вони увімкнули телек. Уявляєш, як вони зараз раді? Дашулю, а ти своїм телефонувала?
– Нє-а.
– Але чому?! Таке по телевізору не кожен день побачиш.
– За мене це зробила Свєтка. І своїм, і моїм усе доповіла.
– Значить, усе село тепер знає? Всі бачили?
– Напевно, – посміхнулася Даша. – У селі що знає один – знають усі.
– А брат твій бачив?
– Думаю, що йому мама зателефонувала й усе розповіла. – Даринка підвелася зі стільця і сказала: – Досить про це. Давай краще буду тебе годувати. Що приготувати сьогодні?
Олексій не встиг відповісти, як у Даші задзвонив телефон. Дівчина подивилася на дисплей. Дзвонив її рідний брат Олександр.
– Привіт, Сашулю, – зраділа Даша його дзвінку.
– Дашко, ну, ти молодець! Я не чекав від тебе такого! По телеку виступала!
– Сашо, хоч ти не починай. Я ж медсестра і просто зробила те, що мені належало зробити. А ці журналісти як роздують усе! З мухи слона зроблять в одну мить!
– Ну, не скажи, сестричко! Ми тут із хлопцями всією бригадою тебе дивилися. Пацани вимагають виставити їм після роботи могорич.
– За що?
– За героїчний вчинок моєї сестри!
– Поясни, що нічого героїчного я не зробила.
– А ще всі неодружені нашої бригади в тебе закохалися. Щоправда, заочно, але готові хоч зараз із тобою одружитися.
– Скажи їм, що потяг уже пішов, а вони спізнилися.
– Значить, весілля не відміняється?
– Звичайно ж, ні!
– Я радий за тебе, сестричко. Як ти себе почуваєш зараз?
– Дуже добре! Скоро знімуть шви і піду на роботу.
– Ну й гаразд. А то мати з батьком так хвилюються за тебе після цієї аварії.
– Я вже їм дзвонила і не раз пояснювала, що я не постраждала.
– Ну, тепер побачили тебе по телеку й заспокояться.
– Ти краще розкажи, як там мої улюблені племінники.
– Воюємо потихеньку. У червні почнуться канікули, привезу їх до дідуся та бабусі, там і побачимося.
– Переказуй вітання дружині, а Маринці й Русланчику від їхньої хрещеної найвеличезніший, найтепліший привіт.
Даринка попрощалася з братом і пішла на кухню готувати на прохання Олексія його улюблену страву – солянку.
…Увечері подзвонила мама Даші.
– Донечко, ми з батьком такі раді, що виховали гарну доньку! – крізь сльози сказала мати.
– Мамо, ну що ти таке кажеш? У вас звичайна дочка. Це репортери вміють все прикрашати. Як ви там?
– Ой, не повіриш, Дашо! З ніг валюся від утоми. Ти ж знаєш, як воно в нас у селі. Новина про те, що тебе будуть по телевізору показувати, облетіла всіх. Усі дивилися тебе, а потім стали заходити в гості. То один, то другий, то третій загляне. Всі хочуть сказати кілька слів. А я ж не можу гостей так просто відпустити, саджу за стіл. Була курка, тушкована з картоплею, та огірки, відкрила банки з помідорами. Все поїли, а односельці йдуть знову і знову. Стала яйця смажити, а потім і ті закінчилися. Довелося бігти до сусідки позичати. Вже й бутиль вина домашнього випили, а все йдуть і йдуть.
– Робити вам нема чого, – сказала невдоволено Даринка. – Знайшли, з якого приводу бенкет улаштовувати!
– Ну, не скажи, дитинко! З нашого села тебе першу по телевізору показали. Це ж треба! Навіть директор школи заглянув. «Спасибі, – каже, – за хорошу дочку». А завтра зайде твоя перша вчителька. Пам’ятаєш її?
– Мамо, я всіх чудово пам’ятаю. Але навіщо ви влаштовуєте це шоу? Кому це треба? – обурилася Даша.
– Дашо, та я тобі кажу, що жодної людини ні я, ні батько не запрошували. Що мені робити, якщо вони йдуть і йдуть? – виправдовувалася мати, а потім додала: – Мало що самі йдуть, так іще й могоричі з собою несуть.
– Тато вже наклюкався?
– Вже, – зітхнула мати. – Не пив десять років з того моменту, як обморожену ногу відрізали, а це напробувався. Та він і потроху пив, по ковточку з кожним.
– І сильно він наковтався?
– Порядно. Спить вже.
– А бабуся як?
– Лежить і плаче від радості. Каже: «Двері ширше у мою кімнату відчини, а то гостей погано видно».
– У неї ще є памперси?
– На місяць іще вистачить.
– Я приїду в червні, ще привезу. Передай їй від мене привіт. Скажи, що я її дуже люблю.
– Добре. Ой, Дашо, пора закінчувати! Собака у дворі гавкає. Треба йти гостей зустрічати!