Коли ти поруч

– Я піду бабусі подякую, – сказала Даринка, встаючи з-за столу.
– Іди, йди. Вона вже зачекалася тебе, – посміхнулася мати, бачачи, як доньці нетерпеливиться пошушукатися з бабусею.
Даринка пірнула до кімнати, де на ліжку з панцирною сіткою, на великій подушці напівлежала бабуся Віра.
– Бабцю, – метнулася до неї Даша і обняла маленьку, худеньку, немов висушену важкою працею і прожитими роками, стареньку.
– Дашенько, онучечко! Нарешті я тебе дочекалася, – зраділа бабуся, і на її очах забриніли сльози. – Слава Богу, дочекалась, а то думала, що помру і не побачу тебе.
– Бабулечко, ти кожного разу так говориш і кожного разу я тобі повторюю, щоб не сміла помирати, доки не побачиш правнука – мого сина – і не проводиш його в армію, – посміхнулася дівчина, погладжуючи рідке сиве волосся старенької. – Домовилися?
– Ой, Дашенько, сонечко моє, я б і рада, та лежу ось, як колода посеред дороги, – тільки й того, що іншим заважаю. Хочеться допомогти хоч чимсь по хаті, по господарству, а ніжки не несуть і ручки не тримають. Одне тільки можуть вони – ложку до рота піднести.
– І це добре. Скільки тобі можна працювати? Лежи тепер та серіали по телевізору дивись.
– Я не тільки кіно, я і тебе дивилася по телевізору. Яка ж ти в мене розумниця! Я так і знала, що ти фельдшеркою станеш.
– Я, бабуся, медсестрою працюю.
– Та мені нема різниці. Ти мені розкажи, як ця клята аварія трапилася?
– А ти хитруня, бабуню! – Даринка обійняла бабусю, поклавши голову поряд з нею на подушку. – Все знаєш, а просиш іще розповісти.
– Кажуть, що по телевізору не все можна говорити. А ти мені всю правду розкажи, все, як було.
– Бабцю, спасибі тобі за гроші на комп’ютер.
– Це ще не все, – пошепки сказала бабуся. – Я тобі на весілля, на подарунок грошей назбирала. Ну, то розкажеш мені чи ні?
– Добре. Я тобі все докладно розповім, починаючи від того моменту, як ми з Олексієм їздили знайомитися з його батьками. А потім я тебе скупаю у ванній.
– Згодна. Розповідай, Дашенько, розповідай…
Увечері Даринка уклала скупану бабусю на чисту постіль спати. Дівчина вийшла у двір. Тут, під кущем бузку, стояли столик і лавка, зроблені батьком. Улітку вони часто вечеряли тут усією родиною. Мама накривала стіл клейонкою, і, здавалося, на вулиці було все набагато смачнішим і апетитнішим.
Даринка відкинулася назад, сперлася на дерев’яну спинку. Було незвично тихо. Тільки десь у траві тріскотів коник і було чути спів солов’я. Повітря чисте та свіже, хоч пий його, наповнене не тільки ароматом рясно вкритого цвітом бузку, а ще й запахом якоїсь квітучої трави. Ні гуркоту машин, ні чаду, ні кіптяви, ні пилу, ні п’яних криків і дзенькання розбитих об асфальт пивних пляшок.
«Просто якийсь земний рай», – подумала Даша і знову мимоволі згадала Свєтку, котра просто-таки плює отрутою агресивності проти села.
Вона підвела голову і побачила над собою нескінченно глибоке темне небо з яскравими міріадами зірок на ньому. Воно здалося Даші зораним полем, на якому щойно розквітли мерехтливі казкові жовті квіточки. Вони були більшими і дрібнішими. Одні зірки-квіточки росли самотньо, наче втративши своїх сестер, і тепер винувато мерехтіли наодинці, інші були немов пагони, що тільки-но пробилися із зернятка на волю. Вони збивалися докупки і радісно підморгували одна одній у величезному хаотичному натовпі, оповіщаючи весь Усесвіт про свою появу на світ.
Зорі тихо мерехтіли, шикуючись у загадкові фігурки, іменовані сузір’ями, пророкуючи кожній живій людині на Землі свою долю…
 
Частина III
 
Розділ 15
Нещодавня сварка між подругами незабаром розвіялася, як легенька небесна хмаринка на вітрі. Даринка не вміла тримати в душі зло. Для цього почуття в неї просто не було місця, а Світлана знову була зайнята підготовкою чергової атаки на любовному фронті.
Відпочивши, Даша відчула себе трохи краще, і якби не пітливість уранці й легка слабкість, могла б вважати себе цілком дужою. Сьогодні вона закрила свій лікарняний лист, і лікар упевненим і розгонистим почерком залишив запис «Здорова» у її амбулаторній картці.
Даринка вирішила приготувати що-небудь попоїсти на завтрашній день і сьогоднішню вечерю. Увечері прибіжить з роботи голодна Свєтка і помчить передусім на кухню, а завтра їй самій треба буде вранці йти на роботу. Дівчина так захопилася приготуванням, що не помітила, як пролетів час, і Свєтка раптовим вихором не увірвалася до квартири.
– Дашо, – з порогу закричала Світлана, – у нас пожерти що-небудь є? Я вмираю з голоду!
– Їсти подано, – відгукнулася Даша з кухні.
– Уяви собі, Дашо, хотіла сьогодні в нашій їдальні пообідати, а там вирубали на дві години електрику, – зацокотіла Свєта, швиденько переодягаючись у легку маєчку і шорти. – А що таке для нас коли немає світла? Крах! Добре, хоч хворим устигли приготувати обід. Правда, їм довелося їсти ледве теплий борщ і вихололе пюре, але хоч щось було, а я залишилася голодною.
– Годі базікати. Сідай за стіл, а то і тут усе охолоне.
Свєтка шуснула за стіл і заторохтіла ложкою, швидко сьорбаючи суп із гречкою.
– Дашо, ти мені даси в Інтернеті полазити? – Свєта підвела на Дашу свої хитрі оченята і зробила таку нещасну пику, що відмовити їй у проханні було просто неможливо.
– Куди я подінуся? Звичайно ж, дам. Знову листи писати будеш?
– Звідки ти знаєш?
– Здогадлива я, – усміхнулася Даша.
Даринка сіла за столик і почала ритися в книгах. Ще зі шкільних років вона завела грубий зошит у твердій обкладинці, на якій красувався безглуздий напис «Канцелярська книга». Даші більше подобався вміст цього зошита. Тут вона записувала улюблені вірші. З роками збірка росла і порожніх сторінок не залишилося. Нещодавно Даринці знову довелося купити зошит, тому що один вона вже списала, а на очі потрапляли цікаві твори нових авторів і залишалося ще багато непрочитаних віршів улюблених поетів. Даша знову купила точнісінько такий зошит, подумавши про те, що листи в ньому добре тримаються за надійну тверду обкладинку. «Збірка найкращих віршів» – підписала вона й одразу ж пошкодувала, що не написала слово «улюблених». Подумавши трохи, вона додала «№ 2» і внизу дописала «Дарина Шевченко». Зосталося тільки два неприємні слова «Канцелярська книга». Від них віяло якоюсь казенщиною і сухістю, до того ж, на думку Даші, слово «канцелярія» давно вже себе пережило, залишивши тільки назву цієї книги і групу потрібних речей під назвою «канцелярські товари».
У Свєтки з’явилося нове захоплення. Вона просила у Даринки її ноутбук і, забравшись із ним на диван, листувалася з кимось. У такі хвилини вона не діставала Дашу своїм базіканням, а щось мовчки строчила, усміхалась, іноді сміялася, прочитавши повідомлення. Так було і зараз. Даша старанно виводила у своєму зошиті кожну букву, переписуючи рядки:
Ти, як зоряна ніч, холодна:
Холод в серці, холод в словах…
Як забути тебе сьогодні,
Щоб ніколи не забувать?! [1]
Свєтка вже з півгодини мовчала, зайнята ноутбуком, а потім різко відклала його вбік і ляснула себе долонею по голові:
– От балда! Зовсім забула тобі розповісти!
– Що за новини у тебе цього разу? – байдуже запитала Даринка, роздратована тим, що зараз знову доведеться вислуховувати або казки про Веніаміна і його любов до неї, або чергові плітки з роботи.
– Другий день забуваю! Це ж треба!
– Розповідай, – зітхнула Даша і повернулася до подруги, відсунувши зошит.
– Два дні поспіль приходить до нас у клініку один незнайомець і запитує, кого б ти думала? Шевченко Дашу!
– Мене?!
– Саме так. Так це я двічі його бачила, а перед цим, відразу, як ти пішла на лікарняний, він, виявляється, приходив до Веніаміна і теж питав тебе.