Гоцик

– Чуєш, Амброзію! – сказав Ілії. – Може, в поліцію повідомити?
– Бог з вами, пане! – перелякався той. – Хіба ми вам що поганого зробили?
Тої ночі довелося спати просто неба. Ілія тулився до Гоцика – так тепліше – лаяв себе останніми словами. Навіщо господарів «братом» нажахав?! Зараз би у теплих постелях відпочивали…
– Іліє… – Гоцик ніби читав Іліїні думки. – І що ти такого людям намолов, що вони на мене вовком зиркали?
– Легенду… треба додумати. Бо щось не дуже людей вражає співчуття до глухонімого… ведмедя, – уїдливо відповів Ілія. – Мене пожаліли… Що мушу вести тебе світ за очі.
Гоцик відштовхнув «брата», закутався у куртку. Дивився у чорну мряку осінньої ночі.
– Схема нормальна… Усе залежить від виконання. Ти… Ти просто не талановитий, – замовк, задумався. – Будемо таким чином діяти: зранку до вечора – просуваємося вперед. Йдемо пішки, їдемо автостопом – як пощастить. Увечері шукаємо нічліг і вечерю. Їсти раз на добу – нормально. Запитай у студентів: вони так роками живуть.
– А якщо я захочу поїсти зранку. Чи вдень? – насупився Ілія.
– Без проблем. Бабло маєш – купуй хавку хоч вранці, хоч вдень. Але – на двох.
«Дзуськи! І не мрій! Краще я з голоду подохну, ніж за власний рахунок тебе підгодовуватиму!» – подумки обблював Гоцика Ілія і заплющив очі.
Та після вдалого вторгнення на територію Словаччини ясного зимового ранку їсти хотілося до бісиків. Ілія закусив тонку губу, поліз до кишені.
– Я куплю чогось поїсти, – прошепотів украй сумно. – На двох…
У приязній придорожній словацькій кав’ярні того дня двійко різнокаліберних хлопців із рюкзаками за плечима виїли з десяток бутербродів з шинкою, випили півлітра кави на двох.
– Не смій! Ніколи не смій замовляти на мої гроші! – репетував Ілія, коли Гоцик перехопив здачу з сотні, яку принесла офіціантка, і залишив їй «на чай» два євро.
– Не психуй, бо хавка назад полізе, – поблажливо вміхнувся Гоцик. Посунув від кав’ярні у поле навпростець, бо, за його міркуваннями, південь знаходився саме там.
До нового, 2009 року, лишалося менше тижня. За спинами мандрівників підозріло косилася Угорщина, привітно всміхалася мініатюрна Словенія, хоч і застрягла у горлі Ілії і Гоцика виснажливим маршем – Альпи таки трапилися на шляху. Юлійські. Гоцик дратувався: та коли вже ті гори скінчаться! Розумний Ілія старанно вивчав мапу.
– В Італії треба Паданською рівниною йти. Швидко перетнемо.
Паданська рівнина зустріла хлопців емоційними «бон джорно», «арівідерчі», «граціа» і незвичним для цих країв пекучо-морозним повітрям. Від Балтики до середземноморського узбережжя Європу замело високими снігами, вкрило пронизливими вітрами, розігнало людей по хатах. Клятий південь із сонцем, теплом і радістю – щез! Ніби й не Італія зовсім – Скандинавія.
Погодні мінуси оберталися для Ілії і Гоцика сумнівним плюсами: на шляхах поменшало автівок, а водії тих, що ризикували продиратися крізь вітри і замети, набагато милосердніше ставилися до двох промерзлих юнаків, що вони мітингували на узбіччі з саморобним плакатиком «Автостоп».
Та автомобільні шляхи не завжди збігалися з маршрутом Ілії і Гоцика. Годину-дві відігрівалися у кабіні вантажівки, виплигували на слизьке узбіччя – граціа, граціа! Гоцик вдивлявся у навколишній пейзаж.
– Нам на захід, – важко зіскакував з узбіччя на біле нетоптане поле, прикрашене поодинокими білими деревами, за якими іграшковими кубиками стирчали людські домівки.
Той день напередодні Нового року розпочався так само. Тільки за білим полем – ані натяку на людські оселі.
Ілія їв очима безкінечне сніжне марево.
– Ні, ми не маємо туди йти! – канючив. – Краще зробимо гак… уздовж траси. У поле не можна. Там не видно людського житла. Померзнемо.
– І на трасі стовбичити – фігня, – Гоцик уже сунув полем геть від занесеної снігом асфальтівки, пояснював на ходу. – Йтимемо години до третьої дня. Шукатимемо нічліг. За кілька годин на свіжому повітрі ще жодна собака не гавкнулася.
Ілія шкандибав слідом, шепотів затято:
– І не помру! Не помру! Взагалі… ніколи не помру! Тільки б дійти…
Заповітна мрія розігрівала мляву кров, рухала Іліїними ногами. Гоцик йшов метрів за п’ять попереду, та раптом зупинився. Обернувся і запитав:
– Іліє! А що там… на півдні Франції?
Ілія закляк. Стер з чола сніг, зіщулився. Всередині якась сволота била у скроні, у горло, груди. Вони стояли один проти одного на безкінечному засніженому незнайомому полі двома чорними колодами: один чекав відповіді, другий знав: будь-яка відповідь – пастка.
В Іліїному вусі ворухнувся тарган.
– Скажи… – прошепотів сумно.
– Ні! Ти що?! – полохливо вигукнув Ілія.
Гоцик зміряв чорнявого підозрілим поглядом.
– Мариш?
– Ні! – холод дістав до кісток. Ілія засовався, зрушив з місця, підійшов до Гоцика. – Ходімо. Нащо стояти? Дім… Ще треба відшукати хоч якийсь дім…
Гоцик сунув поряд із Ілією, косував прискіпливо.
– Що там, на півдні Франції? – повторив уперто.
– Нічого! Геть нічого! Чому я повинен розповідати тобі, куди і навіщо я йду? Ти лише супроводжуєш мене. За гроші! Я ж не ставлю тобі питань!
– Не психуй, брате, – іронічно усміхнувся Гоцик. – Мені начхати на твої таємниці.
– Що за маячня? Які таємниці?! – Ілія відчував, як до очей підступають сльози. – У мене тільки одна таємниця…
Зупинився, стягнув з руки вовняну рукавичку, витер очі…
– Я у квітні народився… – сказав тьмяно. – Першого.
– Серйозно? Ані на дурника, ані на веселуна не схожий!
Ілія затремтів, подався до велетня, учепився в його куртку.
– Я у квітні народився, довбаний ти придурок! Бо мама казала: усі діти моряків-китобоїв народжуються тільки навесні.
– Чому? – Гоцик стояв спікійно, наче й не висів на ньому розбурханий гнівний Ілія.
– Бо китобої повертаються з промислу додому тільки на два місяці – червень і липень. Тож і діти народжуються… – Ілія замовк, втупився очима в Гоцикову куртку. – Я вірив… Що тато загинув у морі.
– Живий?
Ілія кивнув.
– Він… бухгалтер. Я йду… убити його, – прошепотів так відверто, що і сам повірив.
А і те: тисячу разів мріяв, як сильним ударом розчахує двері бухгалтерської оселі на сусідній вулиці, хапає за горлянку немолоду жирну істоту з первинними статевими ознаками. «Сука! Ти – сука! Мерзота! Мені ти не потрібен! Ніколи! Не прощу, що матір покинув! Як остання сволота! Бухгалтер клятий! Вирахував? Що ми зайві? А я зараз навчу тебе по-іншому рахувати!» І – пикою у стільницю! Раз! І – жирне тіло на підлогу! Два… У мріях усе скінчувалося кривавою юшкою на морді бухгалтера, його запізнілим каяттям і величезними аліментами, що вони накопичилися за вісімнадцять років життя Ілії до повноліття.
Гоцик уперше за всі дні мандрів глянув на Ілію з повагою, відірвав його від своєї куртки, ляснув важкою долонею по плечу.
– Пішли, брате… – сказав так тепло і просто, що Ілія не втримався, розридався.
Ніхто й ніколи не називав його братом. Не за легендою. У житті.
Чи від того, що несподіване Іліїне одкровення розбурхало серця, чи тому, що біле поле ніяк не закінчувалося, та за дві години виснажливого просування мандрівники зрозуміли – справи кепські.
– Заблукали… – Гоцик роззирався шулікою, наче он вони, людські хати, зараз же і вискочать перед очі.
Та навкруги – тільки природний, знівельований білим ландшафт.
– Твою наліво! – розгублено шматував поглядом білу завісу: дайте іншого кольору! – Капєц!
– Тобто… повний капєц? – насторожено запитав Ілія. – Тепер ми… помремо?
– Не сьогодні!
Ілія бачив: Гоцик ховає сумніви. Скинув рюкзак, ворушить плечима – розминає, усміхнувся Ілії задьористо.
– Зараз… Хвилину перепочину і підемо. Та бути такого не може, щоб даху не знайшли!
– Звичайно. Ти… не журися. Знайдемо дах. І години не мине, як знайдемо, – Ілія відчував гостру потребу підтримати цього сильного безалаберного шибайголову, якого доля дала йому в супутники. – От згадаєш мої слова… – прошепотів. Замовк і раптом додав: – …Брате.