Гоцик

Гоцик застиг біля зацікавленого натовпу, Ілія витягнув шию: чудово розчув кожне слово. Зрозумів…
Санчес дотяг дівчину до фонтана, відпустив коси – дівчина впала на розпечені сонцем камені.
– Ти мені не дочка! – вигукнув, замахнувся, щосили ударив дівчину батогом.
Дівчина зойкнула, скрутилася, та не підкорилася. Підняла голову.
– Навіщо ви обіцяєте мене іншим?! Ви ж знаєте: я чекаю на нього!
Натовп заворушився.
– Ей, Ізідоро! – гукнула сердита жінка середнього віку. – Слухайся батька, виходь заміж! Твій пастух не повернеться!
– Хай не повернеться! – уперто відповіла дівчина. – Тоді я обріжу волосся і вишию ним картину свого кохання.
– Уперта віслючка! – патетично вигукнув дядько.
– Тоскна картина вийде, – подав голос чоловік у солом’яному брилі.
– Не сумна! Світла! – вигукнула Ізідора. – Бо я перестану чекати на нього, коли моє волосся посивіє! Тож картина вийде світлою, як моя любов!
Синьйор Санчес почервонів до скронь, ляснув батогом по доччиній спині. Ізідора застогнала і завмерла. Дядько суворо зиркнув на натовп, пішов до крамниці. Хтось один рвонувся було до дівчини, та Санчес озирнувся… Люд відсахнувся, заспішив у своїх справах. Певно, добре знали дядькову вдачу.
За мить на площі залишилася тільки напівпритомна Ізідора. З-за завісок вікна крамнички «Вовна. Сукно» батько шулікою спостерігав за нею.
Гоцик хмикнув заповзято, пішов до дівчини. Підхопив на руки, поніс у тінь мандаринових дерев.
– Рушник у фонтані змочи, – наказав Ілії.
Ілія вів вогким рушником по блідій білій шкірі, відчував незнайому раніше збудливу захоплюючу радість. Ніколи в житті так близько він не був поряд із жінкою. Ніколи не торкався рукою її щоки, тонкої шиї… Не вів долонею по чорному, як блискуча смола, волоссю.
– Що ти робиш?! – спитав Гоцик.
Ілія відсмикнув руку… Підвівся.
– Може… Їй стане легше, якщо я…
Гоцик присів навпочіпки, нахилився до дівчини – вона напівлежала під деревом, закриті повіки тремтіли, тонкі ніздрі роздувалися ледь помітно.
– Ізідоро… – прошепотів.
Дівчина видихнула і розплющила очі. Ілія помер: ті очі були кращими за увесь білий світ.
Гоцик усміхнувся.
– Усе гаразд?
Ізідора не розуміла. Гордовито звела тонкі чорні брівки, у чорних очах – відвага. Із подивом розглядала незнайомців: міцний велетень сидів біля неї, худий чорнявий юнак безпорадно тупцював за його спиною.
Спробувала підвестися, зойкнула, закусила губку.
– Не рухайся, – сказав Гоцик. – Ми потурбуємося про тебе.
Ізідора кивнула. Вона не розуміла ані слова, але голос кремезного незнайомця викликав довіру. Вона не бачила, як з татової крамнички вискочили двійко міцних чоловіків із палицями. Обережно оминули площу, уже підкрадаються до мандаринових дерев з іншого боку.
Усміхнулася войовничо.
– Тато ще пошкодує, що змушує мене виходити заміж за нелюбого!
Гоцик не зрозумів ані слова, кивнув, приклав палець до Ізідориних вуст: мовляв, тихо, потім поговоримо…
Ілія стирчав телепнем, не міг відірвати погляду від глибоких чорних очей. Стиснув рушник і уже хотів було оминути Гоцика, присісти біля Ізідори, знову торкнутися її лиця. Та очі дівчини раптом стали схвильованими і безмежними.
– Озирніться! – вигукнула. Указала пальчиком за спину Ілії.
Ілія не встиг озирнутися. Потилицю розсік глухий удар – повалив Ілію лицем у гострі коліна юної іспанки.
Гоцик відскочив, загарчав – судинами заширяла відчайдушна радість, що вона охоплює справжніх мужчин у передчутті битви. На нього наступали двійко чорнявих, як Ілія, кремезних чоловіків, цідили незрозуміле, розмахували палицями.
Гоцик роззирнувся – дідько, чого ж це у них тут чисто так?! Ніде ані маленького дрючка не валяється. А по сокирку чи ніж до рюкзака лізти – не встигне. Підскочив, повис на грубій гілці мандаринового дерева: не витримала Гоцикової ваги, обламалася. Перехопив довгу, увішану зеленими плодами, гіляку, замахнувся, пішов на ворогів.
– Ну, врешті… – пробурмотів.
Давно не бився. Так давно, що затужив… Одним горизонтальним віялом вдарив по нападниках, зніс чорнявих на землю, кинув гілку, навалився на одного, та другий устиг підскочити, замахнувся палицею. Гоцик перекотився на траву, підставив під удар чорнявого, що вже хрипів від Гоцикових важких долонь на власній шиї. Відкинув його, плигнув на другого, ухопив за коліна. Учепився зубами в литку.
Чоловіки не здавалися. Певно, битви для них були настільки ж важливими, як і для Гоцика. Палиці і мандаринова гілка валялися на траві, трійко завзятих працювали кулаками – ніяк не зрозуміти, на чиєму боці сила. І коли кривава юшка вмила мордяки всіх трьох, захекалися, відступили на мить, аби перепочити, знову кинутися у бій, Гоцик зрозумів: час робити ноги. І дременув би, та на траві, лицем у колінах Ізідори валявся Ілія. А це не двоє проти двох. Один проти трьох, бо безвільна Іліїна тушка автоматично ставала перевагою для ворогів.
Гоцик насупився, випростав руку.
– Стояти, суки! – вигукнув так люто, що чоловіки завмерли. Гоцик ухопив Ілію за комір, відірвав від Ізідориних колін, закинув Іліїну руку собі на плече, обхопив його, зробив крок назад.
– Все! Нічия! Повернуся – продовжимо, – бурмотів, очей з чоловіків не зводив. І все відступав, відступав.
– Не знаю, як тут у вас… А у нас – не до смерті. Зрозуміло, суки?! Все! Відпочивайте…
Один із чоловіків щось сердито вигукнув, подався було до Гоцика, та другий ухопив його за руку, вказав на Ізідору – допомогли дівчині підвестися, хоч і пручалася, повели до татової крамниці.
Ще збуджений Гоцик вів Ілію геть з площі, озирався – бачив, як чоловіки з дівчиною зникли у крамничці, як з’явилися за мить і повільно посунули за мандрівниками вслід.
– Що, суки? Ніяк не вгамуєтеся?
Гоцик трусонув Ілію.
– Сам йти можеш?
– А я і так йду сам, – Ілія висів на Гоцикові, але ногами ворушив вправно.
Гоцик скинув Іліїну руку зі свого плеча.
– Біжимо, – сказав. – Бо місцеві не відчепляться…
Ілія усе ще перебував у полоні дивних відчуттів. Удар по потилиці занурив не у чорну мряку, у жіночі коліна. Ілія торкнувся вустами ніжної шкіри, відчув до божевілля прекрасний її запах, завмер, бо захотів тут померти. Од щастя. Чув, як Гоцик і чорняві лупцюють одне одного, як тремтять Ізідорині ніжки, і падавпадав-падав у незнане раніше блаженство…
Озирнувся – чоловіки знову похапали палиці, поспішали за чужинцями.
– Біжимо! – верескнув.
– А я про що… – буркнув Гоцик.
Зупинилися-відхекалися поміж важких кам’яних брил на пагорбі. Лежали на розпеченому сонцем камінні, спостерігали за містечком, що лишилося у долині. Чорняві виявилися затятими. Гнали чужинців аж до останнього крайнього білого дому, гукали щось загрозливо й войовничо, та хлопці не озиралися – бігли й бігли, поки не опинилися на покрученій гірській дорозі. Полізли вгору.
– Як не відстануть, камінням закидаю, – лютував Гоцик.
Підвівся, ухопив каменюку, вдивлявся у дорогу між пагорбом і містечком.
Та чоловіки не пошкреблися за мандрівниками на пагорб.
– Нормально у містечко сходили… Дізнатися про ту кляту церкву, – цідив Гоцик, лив з фляжки у долоню теплу воду, вмивав скривавлене лице.
– Хто ж знав, що у таку халепу встрягнемо, – обережно сказав Ілія.
– За що дівчину били?
– Бо тато знайшов їй пару, а вона відмовилася за нелюбого заміж йти.
– Звідки знаєш?
– Зрозумів…
– Іспанську вивчив?
– А ти – ні? Ми ж… у цьому мовному середовищі вже другий місяць тирлуємося.
– І що? То не причина. Чужі мови вивчають люди, які у собі не впевнені, а мені воно – до сраки карі очі.
– Як це?
– Як за нелюбого йти!
– Вона… – Ілія згадав таємничий запах дівочої шкіри, задихнувся. – Вона на пастуха якогось чекає.
– Не було б тих двох мачо, ми би розпитали у неї про напівзруйновану церкву, – відповів Гоцик.