Гоцик

– Вибач, командире, – буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».
Мирослав, як той гвіздок, з’явився біля автівки рівно за п’ять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку – не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.
– Здоровезний такий… Як ведмідь, – чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.
– З іншим кимсь поїхав, – байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.
Мирослав глянув на годинник, закурив…
– Та їдь уже до своєї Ванди, – ворожо прошепотів Гоцик.
Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.
– Ну, й одразу б так, – процідив Гоцик йому вслід.
За хвилину вже йшов уздовж дерев’яного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі… Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і від’їдалися перед завтрашнім днем.
– Йолоп, – шепотів роздратовано. – Нічого не вийде… Вони, певно, і їздять зграями…
Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», – подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.
Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.
– Доброї ночі… – Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.
– І тобі… – дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув – мовляв, горлатиму, всі почують.
– Ви часом не до Польщі їдете? – спитав Гоцик.
– Передачі не беру, – буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів…
Гоцик скривився – твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.
– А мене візьмете?
Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика – руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця – й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!
– Гроші… маю, – сказав.
– Багато?
– А скільки треба?
Дядько ще більше примружився – лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.
– Ніскільки не треба, – відрізав.
Та Гоцик розчув слабину.
– Та ховаєте ж… Посеред вантажів. Перевозите через кордон.
– Е-е-е… Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.
– А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали…
– Усі ви так кажете, а нам потім… – дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».
– Зазвичай скільки берете? – сказав Гоцик дядькові у спину.
– А ти не знаєш? – дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.
– А звідки? Я оце вперше… Ситуація вимагає.
– І… скільки маєш? – хижо запитав старий.
– Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю…
Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:
– П’ятнадцять тисяч. Євро.
– Добре, – так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!
– Давай! – смикнувся.
– Ні, – сказав Гоцик. – Як перевезете, тоді й віддам.
– Покажи!
– Що?
– Гроші!
– При мені грошей немає, – відповів зухвало. – Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.
Дядько завмер – сто сумнівів у шмаття.
– Жмудзь… Є таке.
Зітхнув.
– Інших шукай… – пішов геть.
Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:
– Стій! Добре… Візьму…
«А то! – холодно констатував Гоцик. – П’ятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»
– Ще дві тисячі євро додаси, – дядькові губи тремтіли від радості. – Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.
– Добре, – легковажно погодився Гоцик.
Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не мог ла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:
– Лізь! І тихо сиди…
– Сидіти довго? – спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.
– Як упіймають, то довго, – дядько дивився у корінь.
До Ягодинського пункту перетину кордону – сто сорок кілометрів шляху.
– За дві години доїдемо, – пообіцяв старий. – А як на кордоні – один Бог знає.
Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному – метр кубічний – просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.
– Ну, і похєр, – прошепотів хоробро.
Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь – розсиплеться, та непростий-битий… Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер – завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара-трійка вовкодавів…
Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху – стоп, газ. Знову стоп. Кордон?
Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! – вилаявся. – Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»
Навколо фури – голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину – день.
– Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.
– Мені однаково, що везти, – почув Гоцик голос старого Тимофійовича.
– Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.
– Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.
Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?
Як «вольво» зрушила – повеселішав, засовав плечима – геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав – ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» – навіював, ніби й справді гроші мав.
Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.
Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка – у цьому куті вбивати зручно! – змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! – думав. – Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом…»