Бора

Бора набрала по внутрішньому телефону бухгалтерію: «Дівчата, гроші нині будуть?» — «Завтра», — почула у відповідь, і, порахувавши гривні у косметичці, яка правила їй за гаманець, усе ж вирішила викликати таксі. До свого будинку належить дістатися автівкою. Щоб не блукати, шукаючи адресу, а зупинитися перед самісіньким входом, сказавши таксистові «решти не треба».
Яка дурня часом приходить у голову.
Водій трапився говіркий. Всю дорогу розповідав, що такі шалені вітри, як зараз, були хіба одного року, дуже давно, як він ще був маленький. Він тоді боявся, що його підхопить смерч і занесе у незнайоме місце, як у «Чарівнику смарагдового міста». А тепер що з природою робиться! Справді кінець світу наближається. Ось так нас усіх, згідно із календарем інків, і здмухне з лиця землі, немов і не було ніколи.
— Ви знаєте, куди їхати?
Таксист зиркнув на пасажирку і змінив тему.
— Ображаєте! — прогуркотів він. — Я знаю Львів, немов свої п’ять пальців. За кермом тридцять три роки. Он за тим поворотом ваша вулиця вгору пнеться, а дім — у самому кінці, за ним вже парк починається. Він осібно стоїть, я знаю.
Над будинком летіла хмара вороння — з криком та лопотінням крил, злагоджено, наче військо наступало. Потім темна пташина завіса посунула убік, відкривши будинок, схожий на равлика. Хвиля тривоги, наче ота зграя чорних птахів, зачепила й відлетіла. Аж подумала — чи не сказати таксистові: гаразд, а тепер — додому; і назвати свою вулицю та номер свого будинку. Але грошей у гаманці більше не було, та й не звикла Бора зупинятись на півдорозі. До автобусної зупинки звідси недалеко, побачила, коли таксі повернуло на цю вулицю. Вона швиденько роздивиться, що тут і як, поки справжній осінній вечір не насунув, — і додому. А в тривожній хвилі винні легкі сутінки, які ледь помітно почали огортати будинок. Вітер вщух, до темряви ще далеко, а будинок без світла у вікнах завжди має сонний та похмурий вигляд.
Таксист без поспіху запалив цигарку, з полегкістю затягнувся, тримався, мабуть, усю дорогу. Автівка зашурхотіла шинами, розвернулася, виїжджаючи із завулка. Справжня вулиця з дво- та триповерховими будинками починалася трохи далі, дорога помітно спускалась униз поміж старими віллами, такими як ця, і новими особняками на місці старих. Подарунок долі дивився на Бору немов з-під лоба — таке враження створював дашок, що нависав над ґанком з опецькуватими колонами обабіч чотирьох широких сходинок. Другий поверх радше нагадував мезонін, а вивершувала будову кругла вежа з віконечком, висаджена збоку на даху. І цей однорогий равлик, що приліпився до похилого пагорба, ця несиметрична будівля довоєнного часу, без жодних слідів будь-якого новочасного втручання, з обдертим фасадом, з порожньою рамкою-віньєткою — ліпниною із перекручених гілок та квітів над вхідними дверима — уся ця чужа оселя разом з усією територією за огорожею-живоплотом, якщо вірити документам, була власністю Бори, і треба лише перевірити, чи це справді так, відімкнувши двері.
Лівіше від ґанку двоє вікон у виступі-еркері відсвічували міддю призахідного сонця. Зблиснули, як скельця окулярів, за якими неможливо роздивитись виразу очей незнайомця. Замок на хвіртці виявився таким самим, як на бабусиній хвіртці у дитинстві, з до білого стертим язичком. Бора провела по ньому пальцем, сприйнявши це наче запрошення почуватись, як удома, й пішла до будинку по кам’яній, втопленій у траву стежці.
Ще один сюрприз чекав під самим будинком: химерний плямистий малюнок зелено-сивого моху, що вкривав нижній ярус кам’яних сходів. Такий навмисно не виростиш. Він сам утворюється з часом як благородна патина на мідних статуетках. Такий вигляд мали сходи Підгорецького замку з тильного боку, Бора їздила туди позаминулими вихідними, та хіба могло їй спасти тоді на думку, що за кілька днів вона підійматиметься на поріг свого будинку подібними сходами, лише без підгорецької трави, яка пнеться вгору з усіх щілин замкового каменю.
Одна з колон повита густими заростями винограду з незібраними дотепер гронами ягід, пожмаканими, прив’яленими сонцем та вітром, наче родзинки.
Виноград виявився дивним на смак, терпкуватим та кислим, його перестиглі грона слугували тут, очевидно, за прикрасу. Перш ніж встромити ключ у замок, Бора набрала номер Влада, аби сказати йому, де вона зараз, але абонент був поза зоною досяжності. Лідії теж нема сенсу телефонувати, у неї зараз найгарячіший час доби: готує вечерю для домашніх або вже поставила на стіл паруючий полумисок, розклала їжу у тарілки і вже побажала усім смачного, але тільки-но сама береться за виделку, як хтось: мамо, де сіль? а кетчуп у нас є?.. ма, я не хочу гречки!..
Ключ легко повернувся в отворі масивних дверей з обдертою де-не-де фарбою. Бора ступила через поріг, опинилась у прямокутному передпокої і вдихнула повітря чужого житла. У світлі, яке спалахнуло над головою, перше, що побачила, — це похилі східці донизу за три-чотири метри перед собою; вони вели, мабуть, до кухні чи у підвал. Праворуч — зачинені двері. Зліва, за широким прорізом — вітальня. А тут, у вільному пристінку передпокою, — масивна тумба на взуття, дзеркало, порожня полиця та вішак із вигнутими вгору кованими ріжками. І ані взуття, ані одягу.
Запах у новому місці. Він міг виявитись неприємним та затхлим, приміщення могло відгонити старими лежалими лахами чи забутим пакетом сміття. Усього варто було чекати. Але це незнайоме житло мало нейтральний запах. Закинутістю тут не пахло: сухе, трохи застояне повітря не мало неприємних домішок.
Бора кинула оком на сходи, що вели донизу, і пішла ліворуч, у велику кімнату, відчуваючи від власної хоробрості приплив адреналіну у крові, рука мимоволі потяглась до вимикача.
Скляні очі! Серце підстрибнуло. На неї дивились чорні скляні очі. Вугільне, аж до синього полиску, пір’я, міцний дзьоб — в опудалі ворони не було нічого загрозливого. Але серце закалатало від несподіванки. Переляк, одначе, виявився слабшим за захоплення: ти ба! Опудало стояло на полиці справжнього каміна! Забута дитяча мрія, навіяна казками Андерсена. Кутовий. З усім чавунним причандаллям на кованій стійці. Викладений з масивної старої цегли — дві великі приземкуваті літери «П», менша на більшій, із «плечима»-поличками нижнього ярусу, на яких при бажанні й сидіти можна, якщо посунути опудало птаха та великий компас у дерев’яній оправі. З металевим дротяним кошиком, наповненим березовими цурпалками, — під топкою, в отворі нижньої «П».
У центрі кімнати — овальний стіл, під стіною — різьблена шафа, заповнена книжками. Вікна в еркері — ті, що бачила їх з вулиці, — ховаються за цупкими оксамитовими портьєрами фісташкового кольору. Праворуч від входу, ближче до каміна, — шкіряний диван із картою світу над ним; по інший бік від каміну — крісло, глибоке й помітно продавлене. За прочиненими дверима — наступна кімната. Бора зазирнула туди: з правого боку кімнати — дерев’яні сходи вгору, в куті — п’єц з білого потрісканого кахлю. Праворуч від запнутого шторами вікна — софа, за нею, під сходами, ховається етажерка з книжками та дерев’яний порожній вішак на гнутих ніжках із викрученими ротанговими ріжками, маленький низький столик під вікном із настільною лампою молочного скла, зліва — шафа темного дерева із невеличким дашком.
Інтер’єр для зйомок фільму про п’ятдесяті роки. Або про тридцяті-сорокові. Або й навіть про початок минулого століття, якщо внести деякі корективи.
На додаток до верхнього освітлення Бора увімкнула ще й настільну лампу під абажуром — і тепле світло залило кімнату. Початок поруччя сходів вінчала відшліфована безліччю доторків куля, схожа на маленький дерев’яний глобус з обрисами невідомих континентів. Куля лагідно лягла під руку, затримала її на собі. Бора зупинилась. Страху вже не було, залишилась зосереджена, трохи напружена цікавість. Вона й винесла її міцними сходами у невелику кімнату з вікном посередині та двома боковими дверима. Бора відхилила край штори і побачила за вікном сад, а далі — за біло-сірим муром — парк, дерева у шаленстві осінніх барв — від зріло-зеленої та червоного золота — до іржавої охри. Кімнату вмебльовано лише найнеобхіднішим: по один бік від вікна — софа з двома подушками, по другий — робочий стіл з поличками над ним, зліва від сходів — шафа. Кімната з’єднувала нижню частину дому та інші кімнати — чи що там ховалося? — за двома дверима обабіч. За ті двері Бора зазирнути не наважилась, не хотіла зараз заглиблюватись у нетрі будинку. Спускаючись сходами, полічила подумки кімнати: нагорі три, якщо за дверима кімнати, і внизу дві або три, бо при вході є ще двері праворуч. А внизу тоді що? Там, куди ведуть кілька похилих сходинок.