Яса. Том 2

— Воно то можна, — почухав під шапкою чуприну козак з темним, посіченим глибокими зморшками обличчям. — А тільки…
— Що тільки?.. Що тільки? — сікався рябий козачок, вар’ював з холоду і злості. — Ось крикну Чиргикала на суддю…
— Так в Чиргикала очкур куций.
— Очкур, може, й куций, а хто перший на турецьку каторгу виліз?
— Того не бачив. А як упав у воду й очкур йому розв’язався — бачив.
— Ми ось на твоєму череві розв’яжемо очкура.
— Тихіше, уже йдуть, — хтось збоку.
Од верхніх куренів, де стояла січова канцелярія, потяглася старшина — кошовий, суддя, писар, осавул, — вони пробиралися черідкою попід стіною церкви та купкою хрестів і капличок, поставлених на пам’ять кошовим отаманам. Вся старшина у святковому одязі, нових чоботях, при зброї. Дивилися в землю, а що думали — один Бог знає, мабуть, кожен своє. Уже в колі кошовий випростався, вийняв з — за пояса булаву. Литаврник, маленький верткий чоловічок, схожий на мавпу, яких іноді привозили заморські купці, двічі хвацько вибив дріб на честь старшини, увіткнув палички в сніг, хукав на посинілі пальці. Зиркав веселими очима знизу вгору на кошового. Мовляв, ну, як я втнув?! Кошовий підморгнув йому ледь помітним покивом брови. З церкви винесли корогву і хрест із дашком, вийшов ієромонах у камчатих ризах, дяки, півча, розпочали молебінь. Їх ледве чи й слухали, чийсь захриплий бас позаду те й знай вигукував: «Та його головою тільки клинці забивать!» — мабуть, у такий спосіб одкидав чийогось кандидата, а темний лицем, наче древня іконка, старий ієромонах кривився, немов од зубного болю, зло косував сльозливим, в червоних прожилках оком. Широким рукавом змітав з Євангелія сніг, що танув на теплій, щойно винесеній з церкви срібній оправі, читав молитву швидко, рота розтуляв нешироко — боявся застудити горло.
Молебінь скінчили швидко, ієромонах і обидва дяки сховалися в церкві, а півча лишилася, бо теж була з січовиків. Тепер старшина опинилася мовби в тісному кільці. В груди судді вперся важким поглядом гармаш Дем’ян Топтуха, і всі знали, чого він пронизує того очима: дав суддя гармаша на спитки за вкрадені гроші, а тоді ті гроші знайшлися. Колишній осавул, а тепер зимівчанин Іван Гапочка нетерпляче переминався з ноги на ногу: несправедливо посадили на ораних ним грунтах Гриця Колоса. І ще кількоро запорожців дивилося на суддю зизом. «Викажуть, викажуть усе, — думав суддя. — Невже кошовий не заступиться?»
Обличчя кошового не виявляло ні страху, ні занепокоєння. Він обвів поглядом запорожців, сказав:
— Нині, панове молодці, у нас Новий рік, треба нам, за звичаєм, розділити річки, озера, урочища. Розпочинай, писарю.
Яковлєв зняв з голови величезну шапку з хутра чорних лисиць, пересипав туди з кишені заздалегідь написані ярлики, поклав шапку на столик. Пхукав у пишні вуса, неначе по важкій роботі. Курінні по одному, за сонцем, підходили до шапки, тягли папірці. Одні йшли до своїх куренян радісні, інші чухали потилиці, а отаман Батуринського куреня аж шапкою об землю вдарив:
— Чи ж не напасть: третій рік Сухий Луг випадає.
— Пороблено, пороблено! — гомоніли батуринці. — Хтось напустив ману на нашого курінного.
Але що вдієш: перебашльовувати не випадало. Треба б поміняти курінного, але теж шкода — дбайливий хазяїн, майстер на всі руки й герцівник на шаблях найкращий на всю Січ.
Тихо розібрали з шапки підписаря ярлики на нові зимівники ті, хто поодружувався минулого року й ще не мав ґрунтів. Товариство давало їм на нове хазяйство поради, од яких почервоніла б і піч.
Кошовий дивився убік, мовби все те його не обходило зовсім. А може, й справді не вельми обходило? Все йшло заведеним порядком, все тут знало своє місце й чин, і йому, власне, робити було нічого. Так велося одвіку, тут не доступи й не переступи — січові діди пильнували закону суворо, вимагали виконувати його до цяти.
У Сірка сьогодні був гарний стрій душі. Хоч і одкарбувало щось у думці, що минув ще один рік, що він ще трохи наблизився до того чорного порога, за яким погасне день, і почорніє сніг, і стануть німими голоси. Але ж поки що йому дніє, й чує він дзвін литаврів, і козаки променять очима. Він не боявся їх. Не боявся, що хтось викаже якусь кривду, хтось вилає. Ну, вилаяти… Й у душі ворухнулося щось гостре, гаряче. Нехай одважиться! А найперше, думав, того не буде, бо не чинив по несправедливості. Намагався жити не за примхами, а за велінням совісті. Проте він не підлещувався й не жив Христовою заповіддю. Й не намагався так жити. Є люди добрі, які хочуть бути добрими. Хочуть, щоб про них ходила слава як про добродіїв, вони гасять у душі злі пориви, прихиляють до себе м’якістю й тихістю. Влещують усіх чисто, лагідні до правих і неправих, бо зробили влещення і доброту собі промислом заради того, аби обійняти високі посади. З часом у багатьох це стає другою душею. То, мабуть, і справді на добро, якщо стає душею. Проте отаман ніколи не нахиляв себе на те. Зло й добро ловив серцем і розумом, але частіше чинив за велінням серця, за добро платив добром, а за зло відмірював злом. Може, ще й через те, що не боявся. Не боявся зла. О, він і сам бував гнівний. Щоправда, швидко одходив, але той, на кого впав його гнів, пам’ятав довго. Він зумисне не догоджав ні окремим людям, ні цілому світові. Він не був їхнім бранцем і не хотів ним бути. Схоче — покине все, збере ватагу й піде за Буг або на Кубань. Як колись пішов од гетьмана. Та й потім таке бувало не раз. Звичайно, літа поклали свої карби й на його душу. Він помічав, що вже не такий, як був колись. Не такі й гнів його, і доброта, й щирість. Ці зміни помітив у собі давно, неначе бачив себе збоку, неначе розглядав у комусь чужому. Колись, за молодості, та й довго по тому, він був занадто щирий, непослідовно щирий і довірливий. Міг легко купитися на дзвінке слово й гарячий блиск очей, міг розчулитися трохи не до сліз, а потім розчаруватися й повірити в щось інше. З роками душа загрубіла, оцієї наївної щирості вже не мав. Він навчився розумітися на людях, промацувати їх думкою, вивіряти на вчинках. Проте це зовсім не означало, що він змінився геть до решти, що він уже ніколи не вірив у блиск розгарячілих очей, у порив і слово. В людині не переміняється доконечно ніщо, тільки гартується або розгартовується, твердішає чи розм’якшується. Його й зараз могли збурити і слово, й пісня, зате встигав і обмислити, що буде, як усе скінчиться. Слимакам, хитрим людцям приліпитися до нього не вдавалося. Він їх розпізнавав і тоді ставав нещадний, і мусили вони втікати з — перед його очей. Кошев’я на Січі правити важко. Люду тут багато, і люд усілякий. Є козаки сумирні, працьовиті, є чесні звитяжці, а є й харцизяки — зарізяки, є такі, які вар’юють проти всіх, навіть проти самого Бога, вар’ювання — то і є їхнє життя, а є такі, що по кілька разів на день мастять єлеєм душу, а по тому нашіптують по куточках лихі слова. Одні хочуть вознестися над товариством славою, інші — доп’ясти пірнача чи хоч осавульської палички. Є жмикрути, є п’янички, є непитущі, є повні безсрібляники. Переважна більшість — просто козаки, які втекли від пана, чесно й віддано служать товариству та вітчизні. До когось Сірко леліє серцем, когось зневажає, але при кошев’ї не має ні улюбленців, ні ворогів, ні синів, ні пасинків, намагається ставитись до всіх однаково, навіть до своїх зловорожців, адже розумів: репрезентує владою навіть їх, і ні в кого іншого вони правди знайти не зможуть. Таке ставлення до людей зробив неухильним законом і впевнився, що воно — єдино правильне. Думав над тим давно й довго і гнуздає сирицею крутий норов і гаряче серце. Буває, хоч і рідко, сириця обривається. За тим шкодує.
А через те, що не крутійствував, не чинив ні проти кого підступів, — й не боявся нині нікого. Дивився у натовп, не одводив погляду. Може, хтось і має на нього зло, напевне, є такі, адже не можна вволити волю всіх, та він і не збирався догоджати будь — кому, жив власним розмислом, жив турботами коша, — нехай кажуть, він зустріне їхні слова з одкритими очима. Знайде своє слово. Дасть одвіт усім. Він не заховав до власної кишені жодного шеляга. Не послав на смерть, як те роблять гетьмани, жодного чоловіка задля своєї вигоди. А якщо він їм чимось не до серця, нехай обирають собі іншого. Йому вже добряче остирився цей хоч і поважний, але й клопітний для його літ уряд.