Чорна Рада. 1663

Уточнімо, що фактичне командування військом здійснював не Потоцький, а коронний маршалок, польний коронний гетьман Єжи Любомирський. Як свідчать історичні джерела, коронний гетьман Станіслав Потоцький був на той період настільки хворим, що не міг сидіти на коні і його носили на ношах. Спільно з польськими полками вів своїх прихильників і колишній гетьман України Іван Виговський. Під його командуванням перебував двотисячний відділ козацтва. Крім того, виконуючи умови договору, на поміч польській армії з Криму до табору Потоцького і Любомирського прибула тридцятитисячна татарська орда.
Армія московського царя дещо поступалася польському війську кількістю бійців. У Москві ледь змогли назбирати 20 тисяч ратників, хоча слід зауважити, що це військо було досить добре озброєне й навчене чужоземними офіцерами. Командування ним здійснював боярин Василь Шереметєв. Значною мірою воєвода покладався на вже згадуваних автором «московських партизан», маючи на меті за рахунок їхніх козаків зменшити чисельну перевагу польсько–татарського війська. І, як показав час, недарма: на допомогу Шереметєву прибув двадцятитисячний український корпус під проводом Тимофія Цецюри. Після скликаної 17 липня 1660 року військової ради Шереметєв вирішив просуватися з військом із Василькова, де в той час перебувала його ставка, на Волинь, що й поспішив здійснити. Однак скоро кампанія повернулася так, що ініціативу перехопило польське командування.
Вирушивши наприкінці серпня з району Тернополя, польське військо пройшло повз Волочиськ і 6 вересня зупинилося під фортецею в Старокостянтинові, де й відбулось об'єднання з кримською ордою під проводом нуреддін–султана. У цей час Шереметєв дійшов до містечка Любар, що за кількадесят кілометрів від Старокостянтинова. Тут він зовсім несподівано для себе зітнувся з великим ворожим авангардом. За кілька годин воєводине військо було оточене й опинилося в дуже незручній для нього позиції. Витримавши кількаденні навальні атаки польського війська, Шереметєв мусив відступити. Зупинилося царське військо 27 вересня двадцятьма кілометрами східніше — у районі містечка Чуднів, де й було негайно оточене полками Потоцького й Любомирського. Усю надію московський воєвода покладав тепер на Юрія Хмельницького, який, за його наказом, виступив на поміч московським військам і, не поспішаючи, рухався до Чуднова. Але Любомирському вдалося порушити плани московського командування. Залишивши значні сили для облоги Шереметєва й Цецюри, він з рештою хоругв форсованим маршем рушив назустріч козакам Юрія Хмельницького. Зіткнення двох армій відбулося в районі селища Слободище, розташованого неподалік від Бердичева. На світанку 7 жовтня дев'ятитисячний загін польської кавалерії, посилений тисячею і двома сотнями піхотинців з десятком гармат, розпочали бій з козаками Хмельницького. Полякам допомагали двадцять тисяч татар нуреддін–султана.
Юрій Хмельницький розташував табір у досить вигідному місці. Його обоз стояв на вершині пагорба й з лівого флангу був прикритий болотом. На правому фланзі козацький стан захищала досить глибока долина, а з тилу — густий ліс. Крім того, навколо табору козаки викопали шанці й улаштували засіки, використавши зрубані дерева.
Наблизившись до козацької польової фортеці, Єжи Любомирський почав шикувати військо для атаки. У центрі бойових порядків він розташував німецьку й польську піхоту, а на флангах зайняли свої місця кавалерійські підрозділи. Сам Любомирський здійснював командування на правому крилі. Керувати лівим крилом було доручено Яну Собеському, майбутньому королю Речі Посполитої. Основні сили татар мали атакувати українців з тилу.
Першими атаку розпочали підрозділи польських драгунів, яким було наказано спішитись, і, власне, піхоти. Однак скоро, наразившись на щільний вогонь двадцяти гармат Хмельницького й зазнавши відчутних утрат, поляки змушені були змінити напрямок штурму. Зрештою польським рейментарям удалось відшукати слабке місце в козацькій фортифікації, після чого вони зламали опір українців і ввірвалися до табору. Частина козаків у паніці покинула оборону обозу, щоб утекти до лісу, розташованого в тилу табору. Паніку вдалось припинити полковникам І. Богуну, Г. Гуляницькому, Т. Носачу й П. Дорошенку. Використавши весь свій полководницький талант, ці старшини змогли дати раду своїм полкам і організувати відчайдушний захист табору. За словами польського літописця Віспасіана Каховського, який досить детально описав у своєму щоденнику події бою під Слободищем, козаки піддали «густого вогню з самопалів, випадаючи з–поза возів, косами й сокирами відрубували коням ноги». Проте, хоч як намагалися полковники припинити паніку у війську, утікачів усе більшало. Зрештою, впевнені в тому, що перемогу вже здобуто, польські жовніри кинулися грабувати табір. Тим часом з лісу з'явилися татари, вдаривши в лоб утікачам, які, прийшовши до тями, розвернулися й побігли до щойно залишеного табору. Цей вимушений маневр враженого панікою війська став переломним моментом битви. Повернувшись до табору, українці швидко зайняли окопи й вали, вийшли в тил жовнірам і завдали потужного удару. Захоплені зненацька, поляки почали панічно тікати.
Варто сказати, що несподівана поразка під Слободищем призвела Єжи Любомирського до того, що його армія, фактично розділена навпіл вимушеною блокадою табору Шереметєва, опинилася під загрозою бути знищеною ударами з двох фронтів. Однак саме у цей момент і виявив свої плани Юрій Хмельницький та частина його старшини, що лише шукали доброї нагоди виступити проти московського протекторату. Отримавши звістку про невдачу Шереметєва, який спробував прорвати блокаду під Чудновом, Хмельницький 15 жовтня відрядив до Станіслава Потоцького посольство, яке 17 жовтня погодилось укласти угоду між Гетьманщиною й Річчю Посполитою. Тут, на полі бою під Слободищем, гетьман Юрій Хмельницький підписав мирну угоду, яка дістала назву «Слободищенський трактат».
В основних деталях угода повторювала гадяцькі домовленості. Однак у ній уже не йшлося про суверенне Велике князівство Руське. Поляки, користуючись нагодою, воліли навіть не згадувати про те, щоб дати Україні статус незалежної держави. Решта пунктів передбачала розрив договору з Московським царством, надання кількох полків козацького війська на поміч полякам для звільнення українських міст від московських залог, заборону козакам нападати на прикордонні кримські улуси тощо. Одразу ж після підготовки угоди Юрій Хмельницький прибув до польського табору, де й присягнув Польській Короні, як того вимагав «Слободищенський трактат».
Слід відзначити той факт, що загалом трактат, укладений гетьманом Хмельницьким, мав погані для України наслідки. І хоч, здавалось би, безроздільне панування Москви в Україні було значною мірою підірване, насправді ця угода лише поглибила розкол між Правобережжям і Лівобережжям. Мусимо додати, що Юрій Хмельницький, найпевніше, не хотів повернення в підданство короля. У листі до дядька, переяславського полковника Якима Сомка, він відзначив, що присягав полякам «з примусу, тому що задніпровські (тобто правобережні. — Ю. С.) полковники і сотники хотіли його вбити за те, що він з поляками не мириться».
Далі й без того хаотична ситуація, що склалась в Україні після смерті Богдана Хмельницького, ускладнилася ще більше. На Правобережжі, де розташувалися Юрій Хмельницький з лояльною до Польщі козацькою старшиною, влада гетьмана лишалася незмінною, проте на Лівобережжі, що перебувало під контролем царя, козаки виступили проти Юрія Хмельницького, обравши наказним гетьманом того самого Якима Сомка. Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й чварами між політичними фракціями, українська Гетьманщина знемагала від розбрату за браком єдиного лідера, котрий би зміг об'єднати землі, що їх, за мовчазного сприяння української шляхти й козацтва, розтягували навпіл Річ Посполита й Московське царство.
  
Кінець гетьманування Юрія Хмельницького
 
Гетьманування Павла Тетері
 
Підготовка до проведення Чорної ради
 
«Зазначмо, що не лише в Лівобережній Україні протекторат Речі Посполитої не мав популярності серед козаків. На Правобережжі антипольські настрої особливо посилились після підписання гетьманом Хмельницьким «Слободищенського трактату». Найбільшим подразником для населення Правобережжя були стації, що їх польські урядники збирали на утримання кварцяного війська й кримських орд. Ці війська, мавши звичай приходити на допомогу Юрію Хмельницькому навіть без його запрошення, завдавали надзвичайної шкоди українському простолюду, який ще з часів Хмельниччини покинув безоглядно підкорятись наказам польських панів. Тож не дивно, що дуже скоро почались масові втечі українського населення з Правобережжя на лівий берег Дніпра. Як пише в одній із своїх історичних розвідок М. Грушевський, доля Правобережжя погіршувалась дуже швидко, так що кримський хан, за мовчазної згоди поляків, навіть намірився перетворити Правобережну Україну на провінцію Кримського ханства. І якою б дикою не видавалась така оборудка, варто зазначити, що вона знаходила підтримку серед правобережної козацької старшини, вкрай невдоволеної польським пануванням. Скоріш за все така ситуація була наслідком млявої політики влади Речі Посполитої, яка не поспішала ані закріпити за собою права на повернуту частину України, ані намагалась задовольнити вимоги козацької старшини. І якщо проект приєднання Правобережжя до Кримського ханства й не було втілено, то лише тому, що татарські орди залишали по собі в народній пам'яті ще глибші рубці, аніж полки кварцяного війська.