Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Тверда рука вивела на табличці білими масними літерами:
«Jimy Hendrix [2] 1942–1970».
У безвітряній тиші цвинтаря раптом хруснула гілка. Десь зовсім поряд. Алік напружився вслухаючись. Інші затамували подих.
Хрускіт повторився. Почулися трохи метушливі кроки людини. Зашаруділо жалібно опале листя під її ногами.
«Сторож?!» – подумав Алік.
Тією ж дорогою, між могилами й огорожами, до них наближався невисокий, не довговолосий чоловік у кепці. Звичайний чужий. Ті, що зібралися біля могили, дивились на його наближення байдуже. Цікавість – доля юних, а присутнім було вже за п'ятдесят.
– Прошу вибачити за вторгнення, – виразно, як теледиктор, мовив незваний гість, зупинившись для розмови на ввічливій відстані. – Я давно хотів… Хотів поговорити…
– Говоріть, – спокійним голосом дозволив йому Алік.
– Ви мене не впізнаєте? – запитав чоловік і зняв із голови кепку.
Обличчя прибульця, незважаючи на нічний час, було достатньо освітлене неповноправним, урізаним місяцем. Проте обличчя це, хоч і освітлене, ні про що Аліку не говорило. Звичайне обличчя, яких світ наштампував мільярди: вуха, ніс, очі, усе немов за єдиним ДСТУ, без браку, без щербинки, що запам'ятовується або впадає у вічі.
Алік заперечливо хитнув головою.
– Ну як же, – голос короткостриженого наповнився образою. – Ми були близькі. Проти вашої волі, звичайно. Я – капітан КДБ Рябцев.
– Ой, – вирвалося в Аліка, і він примружився, все ще дивлячись в обличчя несподіваному співрозмовникові. – А тут що ви робите, капітане? Ви тепер, мабуть, капітан у відставці?
– Капітан запасу, – поправив Аліка Рябцев. – Хоча це те ж саме… Я вибачитися хотів… І дещо сказати.
– Ну, вибачайтеся! – знизав плечима Алік. – Тільки швидше. Ми ж тут не вас послухати зібрались, – і він кивнув на залізний хрест зі свіжим білим написом.
Капітан надів кепку, кашлянув, немовби прочищаючи горло.
– Взагалі, вибачте, хлопці! Й мене, і Мезенцева. Я нещодавно його поховав… рак сечового міхура… Він теж за вас відповідав…
– Ми його мусимо слухати? – невдоволеним голосом запитав Пензель, великий довговолосий і бородатий чолов'яга у шкіряній куртці, більше схожий на байкера, ніж на хіпі.
– Ну, хвилинку послухаємо, – видихнув Алік. – Ну ж бо, капітане, лаконічніше висловлюйтеся! Хлопці втрачають терпіння і час!
– Якщо коротше, – Рябцев заговорив тихіше і менш виразно, – то спочатку вам від мене спасибі за те, що тридцять п'ять років тому познайомили мене з Джимі! Джимі Хендрікс перевернув мені життя. Я через нього втратив інтерес до кар'єри. Тому я капітан, а не полковник… І саме тому ми з хлопцями 1978-го дістали для вас частинку його тіла, його кисть. Щоб була у Джимі своя могила й тут, у Львові, і щоб вам було куди ходити, окрім Святого саду.
– Що?! – Очі Аліка округлилися. – Та його кисть привезли хлопці з Прибалтики, а їм допомогла литовська діаспора у Штатах! Скажи, Аудрюсе! – Алік обернувся до найвищого з присутніх. – Пам'ятаєш?
– Так, – кивнув Аудрюс. – Пам'ятаю цих хлопців. Йонас, Кястутіс, Рамунас…
– Звичайно, вам передали кисть вони, а їм із Штатів її передали наші люди, – капітан Рябцев знову виголошував слова твердо і по-військовому чітко, як виголошують правду або наказ. – Москва про це не знала. Це ми з покійним Мезенцевим тут, у Львові, придумали спецоперацію в Штатах із часткової нелегальної ексгумації його тіла. Сплатила Москва, але якби вони знали всю правду, я б зараз із вами не розмовляв…
Хтось із тих, що слухали, дуже важко зітхнув. Капітан пошукав очима того, що зітхнув, витримав паузу.
– Це я розповідаю для того, щоб ви не тримали на нас зла. Ми не були тупими бульдогами. Я вам хоч зараз можу біографію Джимі Хендрікса по роках розповісти, можу слова його пісень в оригіналі по пам'яті прочитати. Співати не можу, вибачте! У моїх батьків не було грошей ні на піаніно, ні на гітару. В дитинстві у мене був тільки один музичний інструмент – свищик! Я ще радий, що не став міліціонером!
– Я тебе згадав, – мовив Алік задумливо. – Якщо те, що ти кажеш, правда, то нам доведеться знайти стіл, за який ми всі, – він обвів рукою присутніх, – можемо всістись. І нам доведеться випити і згадати минуле детальніше.
– Все, що я сказав, – правда, – мовив капітан Рябцев. – Мені немає сенсу вас обманювати. Я не на службі. Вже п'ятнадцять років, як не на службі.
Алік подивився собі під ноги, помовчав. Перевів погляд на хрест зі свіжим білим написом.
– Джимі, ти чуєш? – сказав він, звертаючись до хреста. – В наші з тобою стосунки знов уклинились органи. Але ми не переглядатимемо наші з тобою стосунки. Ми тебе не зрадили ні до 18 вересня 1970 року, ні потім. І не було такого року, щоб ми тут не зібрались і не обновили твою могилу. Навіть тоді, коли нам дуже хотіли перешкодити!
Десь недалеко, голосно завиваючи, промчала «швидка допомога». Сирена поступово затихла.
– Ну що, хлопці? – заклично мовив Алік. – Я почну!
Він дістав із кишені конвалютку з люміналом, узяв пігулку, присів до могили, опустив білу пігулку на землю і, почекавши хвилинку, втиснув її вказівним пальцем усередину, під коріння трави.
– Спи спокійно, – прошепотів і звівся на ноги.
Капітан зробив крок назад, мовби не хотів заважати. Але залишився стояти нерухомо, спостерігаючи за тим, що відбувається.
Біля могили присів інший літній хіпі, на його долоні – заготовлена пігулка снодійного. Ритуал повторився. Наступним до могили навпочіпки присів Аудрюс. Зашепотів щось литовською. Потім теж втиснув вказівним пальцем у землю могильного горбика білу пігулку.
Небо над Личаківським цвинтарем потемніло. Закапав по ще не опалому листю дерев і кущів дощик. Зашелестіло листя, зашепотіло, навіваючи відчуття небезпеки, що причаїлася.
Алік кинув погляд угору.
– Усе, як рік тому, – мовив він. – Пора…
Вони вирушили назад, до виходу, спускаючись із пагорба, обходячи могилки й огорожі, склепи і пам'ятники.
У потилицю Аліку дихав Льоня.
– Море хвилюється раз, – зашепотів він раптом, і його тепле дихання торкнулося вух Аліка. – Море хвилюється два, море хвилюється три, в щасливій фігурі замри!
Очі Аліка вихопили з темряви велике розп'яття на кам'яному хресті. Обличчя розп'ятого Ісуса Христа здалося Аліку на мить щасливим.
Коли браму було вже замкнено, просто перед Аліком опинився капітан Рябцев. Він був нижчий за Аліка майже на голову.
– Ну що, хлопці, підемо шукати великий стіл?! – запитав Алік і, не чекаючи відповіді, повернув праворуч і попрямував уздовж цегляно-ґратчастої огорожі цвинтаря. Інші рушили за ним. Замикаючим виявився капітан.
Незабаром огорожа цвинтаря залишилася позаду. Обабіч дороги тепер сіріли сплячі будинки вулиці Мечникова. Алік раптом відчув слабкість у ногах. Він ішов попереду, він показував шлях своїм давнім друзям, тим, із ким разом його забирали в юності до РВВС, і думав одночасно про те, що там, попереду, ніякого конкретного великого столу немає. А він був такий потрібний зараз, цей стіл. Раніше, в старі недобрі часи Рад, навіть маленький прямокутний кухонний столик, обставлений табуретами, здавався великим і круглим. Ті часи і ті столи тепер у «подвійному» минулому: інше століття й інша країна. Тепер хотілося повноцінного стільця – видно, дула з роками стала вимагати ніжності й зручностей. А ніжність і зручності на кожному кроці не трапляються.
– Може, в «Жорж»? – тепле дихання приятеля наповнило вушну раковину. – Там Геник у сторожах, пустить…
Алік, не зменшуючи кроку, глянув скоса на мовця.
– Ні, краще… – заговорив він і осікся. Запропонувати щось своє Аліку не вдалося.
Несподівано у нього заболіла голова і ще сильніше відчулася слабкість у ногах. Перед очима темне повітря заворушилося, немов хтось у нього струмінь сигаретного диму пустив.
– Туман опускається, – мовив капітан Рябцев, що виник праворуч, між Аліком і стіною будинку. – Це нижній туман, – додав він голосом обізнаної людини. – Він нас зараз заллє… Краще зупинитися.