Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Вимкнув двигун. Завмер. Туман із нав'язливою цікавістю обліпив собою «осліплу» машину та її мешканців.
А пасажир, продовжуючи стогнати, відчинив дверці. Квапливо й водночас незграбно вибрався назовні. Зупинився спиною до машини, спустив джинси, нахилився вниз. Рукави шкіряної куртки дивно-жорстко шелестіли через рухи його рук.
Тарас заплющив очі. Ні, особливої втоми він не відчував. Його біологічний ритм давно включив у себе нічні поїздки по місту. Просто туман зазвичай не входив до його планів. Туман завжди заважає. Але все-таки туман куди краще, ніж сніг або ожеледь! Адже випаде сніг, потім розтане, потім знову вдарить морозець – і все, прощай, заробіток, до весни! Дивно, що робота, як-не-як, безпосередньо пов'язана з медициною, і та може виявитися сезонною! Хоча існують же сезонні захворювання! Тарас, щоправда, до лікування цих сезонних захворювань ніякого відношення не мав. У цьому, мабуть, і полягав головний парадокс.
У цілковитій тиші пролунав дзвінкий удар камінчика об скло, і тут же задзюркотав струмочок – поляк мочився у скляну банку, що тремтіла в його руках.
Потім бжикнула залізна «блискавка» – поляк застебнув «блискавку» чи то на джинсах, чи то на куртці.
До вух Тараса долетіло важке і часте дихання пасажира. Той іще стояв, тепер нерухомо і беззвучно. Стояв перед сплячим триповерховим будинком, перед сплячими вікнами міста. Він перебував метрів за два від фасаду будівлі, й навіть у цьому короткому проміжку між каменем і людиною, яка щойно позбулася маленького, але настирливого ниркового камінчика, висів туман.
Тарас терпляче очікував. Знову почулося дзюрчання – пасажир акуратно виливав сечу зі скляної банки в каналізаційні ґрати.
Через кілька хвилин він обережно сів на своє місце поряд із водієм. Опустив на килимок під ноги порожню банку, а водієві простягнув розкриту долоню, на якій лежала мокра сіра крупинка, маленький, розміром із гречане зернятко, камінчик. Тарас увімкнув світло в салоні, акуратно взяв двома пальцями крупинку, підніс до очей.
– Поцо вам ето? – запитав поляк хрипким, усе ще здавленим від згадок недавнього болю голосом.
– На пам'ять, – спокійно і неголосно відповів водій. – Щоб було що дітям показати, коли запитають: а що ти, тату, раніше робив?
Втомлена усмішка зробила обличчя Тараса привітним.
– Маш джєчі? – байдуже запитав поляк, що перейшов на напівшепіт.
– Немає, і дружини немає теж.
– А ілє маш лат?
– Тридцять сім.
– О! Та ви младше вашей автувкі! – посміхнувся пасажир.
– Ні, вона молодша. На кілька років.
Поляк знову поліз до внутрішньої кишені куртки і видобув звідти гаманець.
– Вот, – простягнув він Тарасу кілька купюр по двадцять злотих.
– Вас до готелю підвезти? – ввічливо запитав Тарас.
– Я пешком, я тутай рядом, в «Старом Кракове».
Пасажир вибрався з салону, махнув рукою на прощання і зник у тумані.
Тарас зачинився в машині. Дістав із бардачка маленький пластмасовий тубус із-під гомеопатичних кульок від кашлю й опустив усередину камінчик, отриманий від поляка. Вимкнув освітлення.
Захотілося подрімати. Опустив спинку водійського крісла, відкинувся, заплющив очі. У салоні було темно, тепло і затишно. Цього тепла вистачить на півгодини-годину, а потім сира прохолода сама його розбудить.
  
Розділ 3
 
Повітряна вогкість, що просочилася до салону «опеля» через ледве приспущене скло дверець, доторкнулася до щік Тараса. І він прокинувся. Напівсонний, одразу поліз рукою до кишені куртки і витягнув зароблені цієї ночі злоті. Ввімкнув світло в салоні. Очі, спрямовані на затиснуті в пальцях купюри, наповнювалися різкістю. Голова, здавалося, вже повністю відійшла від дрімоти, але ноги і руки поки що не слухалися. Заснув він сидячи, а сон у такій позі тілу не подобається. Ось воно і мстить. «Треба б розім'ятися», – подумав Тарас. Потягнувся, підняв спинку сидіння. Завів мотор.
«Додому рано, ще сусіда розбуджу, – вирішив він. – Поміняю, мабуть, я краще злоті й посиджу години до шостої в інтернет-кафе».
Поглянув на годинник. Пів на п'яту.
Фари освітили тонкий туман, пробили його метрів на сорок.
Тарас гмикнув, зрадівши тому, що туман розсіюється. Повз сірого «опеля» попливли неспішно будинки вулиці Шпитальної.
Як йому набридла ця осінь! Дощі, тумани. Майже як у Лондоні, в якому він ніколи не був. До літа далеко. А було б непогано зараз потрапити в літо, в тепло. Викупатися де-небудь у морі або в річці…
На обличчі Тараса чітко проступила страдницька гримаса. Хто придумав побудувати це розкішне місто так далеко від моря? А ще гірше – далеко від води! Навкруги суцільна суша, найближчий пляж – у Винниках, але там улітку ступити ніде. Може, поїхати? Перебратися до Одеси? Одеса теж прекрасне місто, до того ж на морі!
Попереду праворуч з'явилася трамвайна зупинка, а поряд із нею цегляна будівля для надання двох дуже важливих для кожної людини послуг, про що повідомляли дві скромні вивіски: «Ремонт годинників» і «Обмін валюти». Ремонт годинників, звичайно, вночі ніхто не робить, а ось віконце обмінника сяяло яскравим жовтим світлом. До цього віконця по вулиці Івана Франка Тарас під'їжджав іноді по три-чотири рази на тиждень. Це якщо, звичайно, була робота. Іноді міг і тиждень не приїжджати. І тоді залишалося тільки сидіти вдома, читати книги та газети або бродити-блукати по Інтернету.
Адже він міг би так само комфортно й без особливих претензій жити і в Одесі, теж на другому поверсі. Так само, як і тут, у Львові. Він був би не проти, навіть якби там, в уявному одеському будинку, так само скрипіли дерев'яні сходинки і була така ж дивна наскрізна проникність звуків. Йому наплювати. Було б море! І люди навколо! Будуть люди навколо, – знайдуться і клієнти для його надійного заробітку. Головне – знайти в Одесі погані дороги. Але хіба це проблема? Немає, напевно, в країні міста, в якому важко було б знайти нерівні бруківки! І слава Богу!
Машина зупинилася навпроти обмінки. Не заглушивши мотор, Тарас вибрався з салону. Підійшов до сяючого віконця.
Злегка затемнене скло з маленькою вирізаною нішею внизу для прямого контакту з клієнтами дозволило розгледіти симпатичну дівчину – беззмінну нічну працівницю цієї цілодобової обмінки. Хто працював у цій обмінці вдень, Тарас не знав. Якось не виходило у нього користуватися послугами «денного» обміну валюти.
– Доброї ночі! – Тарас усміхнувся, дивлячись їй у вічі й просовуючи у вирізану в склі нішу чесно зароблені злоті.
– Доброї, – вона кивнула.
Її рука в білій ажурній матер’яній рукавичці, що йшла під рукав червоного светра і, напевно, доходила майже до ліктя, забрала купюри.
Тарас побачив, як вона покрутила в руках кожну з них.
– Ось, візьміть, – просунула вона в нішу гривні.
– Вам там не холодно? – грайливо поцікавився Тарас, затримавши погляд на її тонких пальчиках, прихованих тканиною рукавичок.
– Не турбуйтеся, – відповіла вона. – У мене тут тепловентилятор.
Тарас прислухався і дійсно почув легке дзижчання.
– А я думав вас на каву запросити… Якщо вам холодно.
– Буде холодно, сама напрошуся! – трішки єхидно прозвучав її голосок.
Тарас, уже підійшовши до машини, на мить обернувся. Обличчя дівчини звідси було не розгледіти. Яскрава лампа, що світила в обміннику, виштовхувала своє світло у віконце з такою силою, що воно било по очах.
Тарас залишив «опель» під своїм будинком на Пекарській, а сам вирушив пішки до найближчого «Інтерактивного клубу».
Загадково-тьмяне освітлення підкреслювало, мабуть, те, що заклад цей цілодобовий і не дуже популярний. Декілька столиків із комп’ютерами, ліворуч – гола барна стойка, праворуч від неї – холодильник зі скляними дверцями, за якими стояли рядами пляшки пива, коли, води. Але навколо – нікого.
– Гей! – неголосно крикнув Тарас.
– Що, хто там? – прохрипів із-за барної стойки чоловічий голос.
Тарас підійшов ближче, побачив хлопчину, заспаного, з пом'ятим обличчям, у мішкуватому светрі.