Ярославна

Якийсь час Ярославна ще бігла поруч з його конем, а тоді відстала й застигла, як заклякла, притримуючи руками серце в грудях, що зайшлося як несамовите… А мимо неї їхали комонники, йшли піші дружинники, і ті, і ті несли великі черлені щити, і від них у вічу княгині наче полум’я спалахувало…
Маяли стяги, теж черлені, сурми сурмили, іржали коні…
Все місто висипало на вали, махали руками й хустками воїнам, більшість яких вже ніколи не повернеться до рідних домівок…
Така вже, мабуть, доля випала Русі-Україні, аби русичі-українці, віками виряджаючи дітей своїх на війну, потім журно співали:
Летить ворон з чужих сторон
Та й жалібненько кряче:
«Вставай, козаче молодий,
Твоя дівчина плаче».
Заплаче мати не одна,
Заплаче Україна,
Бо не одного козака
Земля сира накрила.
Єфросинія теж піднялася на вали скрипучими дерев’яними східцями і звідти, від самих заборол, вдивлялася в далину до болю в очах, до сліз, що затуманювали їй погляд, а далина вже проковтнула військо, і над нею пливли білі хмарки, було тихо й благословенно у світі білому…
«Слово о полку Ігоревім»:
І військо повів він – дружину.
Хоробрі полки свої гожі
За Руськую землю,
В Половецькі землі ворожі…
Того погожого квітневого дня, коли так лагідно сяяло сонце і з небес блакитних лилося весняне літепло, дорогою, що вела від Путивля на південь, поскрипуючи – були вповні навантажені, – рухалася чимала валка возів.
А попереду возів, звиваючись великим полозом, йшла, чалапаючи личаками, піша рать «чорних» (себто простих) людей – щось на зразок мобілізованого князем народного ополчення.
На лівій руці кожного піхотинця (пішця) – довгастий, традиційно червоний щит, у правій – довгий спис. Над строєм пішців плив ліс гостряків.
А вела перед валки кіннота, вершники теж мали черлені щити біля лівої руки, біля правої в кожного довгий спис і ліс гостряків теж плив, як і над пішцями.
Першою йшла так звана велика дружина, ліпша, краща. Або ще – передня, старша. Складали її мужі, які давно служили князям, мали значний військовий досвід і славу, були на високому становищі у свого сюзерена. Ті мужі, які служили ще отцю Ігоря, знатні бояри, княжі мужі, як їх з повагою називали. З них виходили воєводи, поводирі як окремих загонів дружини, так і народного, на випадок війни, ополчення, воїни все досвідчені, не замінимі на війні і на княжих радах, адже більшість з них була і довіреними особами князя, і його найближчими радниками.
За нею рухалась молодша дружина, що складалася з рядових, часом ще не зовсім досвідчених воїнів, а також з отроків, боярських дітей – теж ще не дуже досвідчених у ратній справі.
За кіннотою дружинників рухався князь.
За князем – загін кращої («лучшої») знаті і бояр. Над ними лопотіли на весняному вітрі бойові стяги і бунчуки – кінські хвости на довгих держалнах.
Військо рухалося в той бік півдня, де за Сулою починалася тоді Половецька земля.
За Сулою коні іржуть,
У Києві слава дзвонить…
За Сулою і справді іржали коні – кінні орди там ходили нелічені, а ось щодо слави у Києві…
Слави поки що не передбачалося.
Але тоді, гарного квітневого дня 23 числа, полки, обози, піші, кінні бадьоро рухалися на південь, у придонські степи, певні, що їх там чекає слава… Гай-гай, як вони жорстоко помилялися!
Був місяць, знаний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.
Вирушили 23-го. На цей час навіть на Сіверщині вже стужавіли дороги, а отже, й завершилося весняне бездоріжжя. Де земля підсохла, почали сіяти. Але навіть і там, де ще не підсохло, кмети вже виходили в поле, діючи за принципом: сій у грязь і будеш князь.
Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені літ ще жити?
Запитували й ратники Ігоря, йдучи в половецьку землю – за долею своєю чи за смертю.
Питаючи, рахували пташине «ку-ку», не вельми щедре (розлінилися, бісові птахи, зайвий раз їм в Половеччині кукукнути лінь!), смутніли, виходило, що небагато їм жити зосталося… Але ж на війну йшли, не на весілля. А війни, як ще діди казали, без смертей не буває. Ось тільки нікому не хотілося смерті, а кляті зозулі кукукнуть і затихають. Заціпило їм!
Путивль з його валами і надійними стінами залишився позаду і наче розчинився в тремтливому весняному маєві.
За вигином Сейму, який перейшли бродом 26 цвітеня, зустріли чернігівських ковуїв, що їх вислали Ігорю на допомогу, і пішли далі. Квапились, треба було якомога швидше дістатися донських степів – аби половці не встигли зібрати сили, вдарити на них усією раттю. За задумками все було ніби добре, а як воно виявиться насправді – хто про те наперед скаже?
Потяглися степи – типчаки, ковила-тирса, безмежжя від обрію й до обрію. Наче інший, різко відмінний від руського світ. Наче тут і не люди живуть, а… А половці, одне слово. І їх треба було будь-що застукати зненацька. Інакше сенсу в поході не було.
Поспішали. Йшли до пізнього-пізнього вечора, передрімували трохи і ні світ, ні зоря знову пускалися в путь. На Сулі до них приєдналися ратники Рильська, які прийшли туди своїм шляхом, і далі рухалися разом і в одному напрямку. В напрямку Ворсколу (Ворскли). 1 травня підійшли до Сіверського Дінця. Ігор полегшено зітхнув. Це була половина шляху, виділена на похід, і її пройшли благополучно – про половців ні слуху, ні духу. Вони, бідолашні, навіть і не підозрюють, що русичі йдуть на них. Це добре єси, дуже добре єси! Поки несподіванка на їхньому боці. Вперед, вперед!..
Ранками стояли тумани, вогкі, ще по-весняному прохолодні. Але тумани випадали рано-вранці, день після них був теплий і сонячний – вперед, вперед!
У балках та ярах все ще кували зозулі, але їх уже ніхто не зважувався запитати про майбутній вік, боялися, що виявиться коротким. Та й зозулі тут були, певно, половецькі, русичам не щедро віщували літа, – цур їм!
Зеленіли березові гайки, порозпускавши жовті шуби.
В річках та болотах гучно кумкали жаби, степами там і там пробігали руді лисиці. Промайне така звірина, а у вічу в тебе, як глянеш, – ще довго жовтіє, наче полум’я в них спалахує. На видрибцюваних горбочках свистіли тлусті байбаки. Над Дінцем, що вже вбрався у зелені шати, галасувало птаство – ой багато ж його тут зібралося, і чим їх приваблює куманський край?
Високо в небі там і там тяглися журавлі – чи з дому летіли, чи додому поверталися, весело курликаючи, ключі кудись квапились.
Військо Ігоря теж квапилось. Вперед, вперед!.. Удача – це несподіваність. Звалишся половцям, як сніг улітку на голову – вважай, тобі повезло. Вважай, ти виграв без зайвої крові.
Степами проносились вихори, ніби нізвідки мчали, піднімаючи сухе листя та пил, і в нікуди зникали. Іноді в чистому небі з’являлися хмари, і тоді лунко над степами прокочувався, ніби розминаючись та пробуючи голос, молодий грім-громенко. Теж не руський вже, куманський… І щось вороже вчувалося в його гуркоті.
– От клята земля, – зітхали русичі, – навіть грім і той не по-нашому гримить! Все тут не таке, як у нас!
– Сказано ж – Половеччина!..
Ніч крик птиці розбудила.
Стогнучи грозою,
Заворушилася звірина;
Знявся Див, гукає
Вище дерева, чужі землі
Слухать заставляє…