Ярославна

Над усе любила сонечко. Навіть холодне, зимове («Бідненьке, – казала, – ти таке змерзле, ходи до мене, я тебе погрію…»). Особливо любила весняне сонечко. А літнє – так над усе. Великою сонцелюбкою була. Часто зверталася до сонечка із замовлянням:
– Добрий день тобі, сонечко яснеє! Бо святе ти, ясне і прекрасне, чисте, величне й поважне, ти освіщаєш гори і долини, і високії могили – освіти мене, рабу Божу Єфросинію, перед усім миром – добротою, красотою, любощами й милощами: щоб не було ні любішої, ні милішої од раби Божої нарожденної, молитвяної Єфросинії. Як ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така ясна була, велична й прекрасна перед усім миром християнським. На віки віків – амінь!
Про місяченько часто любила співати: «Ой не світи, місяченьку, Не світи нікому, Тільки світи миленькому, як іде додому!»
Батько якось почув цю її пісню, розсердився:
– Про якого ти… миленького виспівуєш?!. Гляди, як назнала – покараю, хоч ти й дочка мені. Миленького я сам тобі знайду і сам виберу.
А Єфросинія, трохи посумувавши од батькової погрози знайти їй милого, по хвилі вже й співала собі:
Світи йому ранесенько
Та й розганяй хмари,
А як же він іншу має.
То зайди за хмари!..
Батько таки виконає свою погрозу – знайде їй миленького…
Чим Ігоря Сіверського привабила донька Ярослава Осмомисла з далекого Галицького князівства, що він чи не через всю Русь послав до неї сватів?
Вочевидь, коли б це діялось в часи Івана Франка, Ігор Святославич відповів би словами його пісні… Власне, проспівав би Каменяреву «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Зокрема рядки: «Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром…» Запитуючи, сам би дивувався, бо відповіді на це запитання ні тоді, ні тепер – немає.
І думаючи про Єфросинію з Галича, або й розказуючи про неї, Ігор Святославич неодмінно б підкріплював свою розповідь Франковою піснею, що створена наче про неї, про Єфросинію Галицьку:
Ой тії очі, темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не схоче!
І чом твій усміх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти дівчино, ясная зоре,
Ти мої радощі, ти ж моє горе!
Але в ті часи пісні Каменяра «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» не було, хоч дівчина така – з горіха зерня, що декому здавалася колючішою терня, про яку казали, що вона чиєсь горе і чиясь ясная зоря – була. (Такі дівчата у всі епохи були, є і у всі майбутні віки будуть). Єфросинія – зіронька ясная…
Але хоч як би нас не тягло до лірики, аби передати, як був закоханий сіверський князь у галицьку княгиню, та все ж мусимо вдатися до прози: до одруження вони не зустрічалися. Єфросинія Галицька-Осмомисл і він, Ігор Святославич, Сіверський князь.
Як вона про нього нічого не чула, так і він про неї…
Ні, він про неї чув. Власне, від карпатських гостей-купців якось почув. Коли ті приїздили до Новгород-Сіверського зі своїми товарами. А почувши – що вона княгиня, як та зоря ясная, – зненацька вирішив: моя! Дівчина, як зоря ясная!
Коли сватів до Галича виряджав, гарненько їм наказував:
– В Осмомисла, кажуть, не дочка, а зоря ясная. Хочу, щоби вона мені світила і нікому більше. Все зробіть, свати мої, – я вас щедро винагороджу, – аби князь Ярослав віддав мені свою дочку, зорю ясную.
До всього ж, він багнув давно породичатися з галицьким князем. Впливовий князь. Знатний. Силу і вагу має. Ще й полки залізні. Всі князі Русі його начеб аж побоюються. Принаймні прагнуть з ним дружити. Кажуть, коли б він забаг захопити київський стіл – захопив би. Але йому і в Галичі гарно, на Київ походом не йде. От з ним і захотів породичатися Ігор. Річ у тім, що ближні князі – чернігівські, переяславські, київські, – таких дочок, як Єфросинія Осмомислова, не мали, та й не дуже багли родичатися з якимось там удільним князем із якоїсь там дрімучої Сіверщини. Який, до всього ж, вважався – не без підстав – ненадійним. Бо водив дружбу з половецькими ханами, а найперше, казали, із старшим ханом Кончаком.
Самому ж Ігореві потрібна була підтримка впливового князя. Та ще такого, як Ярослав Осмомисл. Він на Київ хоч і не зазіхає, але як захоче – стольний град Русі може захопити, сказано ж бо, залізні полки має. І воєвод умілих та вірних. Та й чутки, що в нього донька на виданні – Ігор тоді саме наполегливо підшукував собі княгиню – як зоря ясная, привернули його увагу. Тож і вирішив за одним рипом двох зайців убити: і з могутнім Осмомислом породичатися (мати такого тестя – не зайве, бо на княжінні все може лучитися), і зіроньку ясную собі взяти.
Породичатися з князем сіверським був не проти і сам Ярослав Осмомисл – все ж таки він з роду Ольговичів, а це щось та важить. В майбутньому таке родичання може бути корисним – мало що може трапитись на княжінні!
І доля Єфросинії, яку в княжому домі всі лагідно та ласкаво звали Фросенькою та Прісечкою, була вирішена.
А щодо Франкової пісні, що з’явиться через століття після описуваних тут подій, то в ній і справді все так, як було і в часи Ігоря Святославича – ба, ще й раніше. Тут Іван Якович як у воду подивився, – і в наші дні так. І в майбутті теж так буде, і завжди про дівчат радісно-захоплено, щемко-ніжно співатимуть:
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти ж моє горе!
Шлюб – родинний союз (це за тлумачним словником), співжиття чоловіка з жінкою за взаємною згодою. Але життя є життям і в нього свої – хай і неписані – закони та звичаї. Тому трапляється, що шлюб – співжиття чоловіка й жінки – не завжди укладається за взаємною згодою. Адже є шлюб фіктивний, морганатичний (офіційно невизнаний шлюб особи царського походження з особою нижчого походження, який не давав дітям прав престолонаслідування), меркантильний. Тобто корисливий, шлюб заради вигоди й збагачення.
А є ще шлюб з політичних мотивів.
Їй випав останній.
І на нього її згоди ніхто не питав. Батько в першу чергу. Нікому вона не шлюбувала вірність, а любов прийде до неї вже в шлюбі.
Її просто поставили до відома: виходиш, мовляв, за такого-то. Так… треба. І вся тут мова.
Єфросинія була дочкою того Галицького князя Ярослава Володимировича, якого на віки прославить «Слово»:
Гей, Галицький Осмомисле,
Княже Ярославе! Ти високо угорі
Сидиш на своєму
Злотокованім столі,
Гори Угорські підперши;
Ти залізними полками
Путь королеві заступив
Й Дунаю брами зачинив,
Метаючи, княже,
Через хмари тягарами,
Суди рядиш по Дунаю;
Крізь грози твої,
Всіма сторонами
Течуть по землі;
Одчиняєш ти Києву
Кованії брами;
Ти стріляєш із отчого
Золотого столу
Десь за землями султани.
Кончака ти поганого,
Ти отого кощія
Стріляй, княже-пане,
За Руськую землю,
За Ігоря хороброго
Сина Святослава,
Та за його рани!