Леопард

У тріщині в стіні позаду нього ворушив вусиками тарган.
— Mm. An expert on accents? [75]
— Тільки хобі, — мовив ван Боост, улещений і задоволений. — У таких маленьких країнах, як Бельгія, слід дивитися назовні, а не всередину. Як справи у Германа?
— Добре, — мовив Харрі, повернувся праворуч і побачив дві пари очей, що знехотя спостерігали за ним. Одна пара — з картини у рамці, що висіла у кутку над ліжком. Портрет чоловіка із сивою довгою бородою, великим носом, коротким волоссям, еполетами, орденським ланцюжком на грудях і шаблею. Король Леопольд, якщо Харрі не помилявся. Інша пара очей належала жінці, яка лежала у ліжку на боці, прикривши стегна ковдрою. Світло з вікна над її головою освітлювало маленькі, майже дівочі груди. Вона відповіла на кивок Харрі швидкою усмішкою, блиснувши золотим зубом серед білих. Їй ледве було більше двадцяти. Над тонким станом Харрі розгледів металевий цвях, вбитий у тріснуту стіну. На цвяху гойдалася пара рожевих наручників.
— Моя дружина, — відрекомендував її маленький бельгієць. — Чи то пак одна з них.
— Пані ван Боорст?
— Щось таке. То ви придбати приїхали? І гроші маєте?
— Найперше, я б волів подивитися, що ви маєте, — одказав Харрі.
Едді ван Боорст підійшов до дверей, трохи прочинив їх і визирнув за вікно. Зачинив і замкнув двері.
— З вами лише ваш водій?
— Так.
Ван Боорст задимів цигаркою, роздивляючись Харрі всіма зморшками шкіри, що збрижилися навколо примружених очей.
Потім він пішов у куток кімнати, ногою відгорнув килим, нахилився і смикнув за залізне кільце. Ляда відчинилася. Бельгієць кивком наказав Харрі спускатися першим. Харрі вирішив, що цей захід безпеки випливає з досвіду, тому по­слухався наказу. Сходи спускалися у непроглядну темінь. Лише подолавши сім сходинок, Харрі відчув під ногами тверду долівку. У цю мить лампа на стелі спалахнула.
Харрі випростався, роззирнувся. Гладенька цементована долівка, уздовж трьох стін — шафи та полиці. На полицях —­ товари щоденного попиту: уживані пістолети «Глок», такий самісінький, як у Харрі, «Сміт-Вессон», ящики з набоями, «калашников». Харрі ще жодного разу не доводилось тримати у руках відомий російський автомат. Він пройшовся пучками пальців по гладенькому дерев’яному прикладові.
— Оригінал сорок сьомого, першого року випуску, — по­хвалився ван Боорст.
— Здається, його тут усі мають, — сказав Харрі. — Я чув, це найпоширеніша причина смерті.
Ван Боорст кивнув.
— Тут два фактори. По-перше, коли комуністичні країни після «холодної війни» у мирний час почали завозити сюди «калашникови», вони коштували не дорожче за вгодовану курку. А під час війни — не більш як сто доларів. А по-друге, хай що з ними роби — вони безвідмовні, а в Африці це має істотне значення. У Мозамбіку так цінують цю зброю, що навіть зобразили її на національному прапорі.
Харрі в око впали чорні непоказні літери, викарбувані на чорній валізці.
— Тут те, про що я подумав? — спитав Харрі.
— «Мерклін» — рідкісна гвинтівка, — відповів ван Боорст. — Вироблено зовсім небагато, модель виявилася кепською. Важкувата, та й калібр надто великий. Використовували під час полювання на слонів.
— І на людей теж, — тихо додав Харрі.
— Знайома зброя?
— Приціл із найкращою у світі оптикою. Щоб поцілити у слона зі ста метрів — саме те, що треба. Така гвинтівка ідеальна для замахів. — Харрі погладив пальцями валізку, його полонили спогади. — Так, знайома зброя.
— Вам продам задешево. Тридцять тисяч євро.
— Цього разу я не за гвинтівкою прийшов. — Харрі обернувся до відкритого стелажа, що стояв посеред кімнати. З полиць шкірили зуби пофарбовані білим чудернацькі дерев’яні маски.
— Це маски духів народу май-май, — мовив ван Боорст. — Ці хлопці вірять, що коли крапнуть на себе свяченої води, то стануть невразливими для ворожих куль. Бо кулі теж обернуться на воду. Повстанці май-май ішли воювати проти урядових військ із луком та стрілами, у шапочках для душу й маючи за амулети затулки для ванни. I’m not kidding you, monsieur [76]. Певна річ, їх викосили. Але воду ці май-май все одно люблять. І білі маски. А ще — серця й нирки своїх ворогів. Злегка обсмажені, й з кукурудзяним пюре.
— М-м-м, — сказав Харрі, — я й гадки не мав, що у такому непоказному помешканні є цілісінький льох усілякої дивини.
Ван Боорст гигикнув:
— Cellar? This is the ground floor. Or was [77]. До виверження три роки тому.
І раптом Харрі второпав. Чорні брили. Чорна глазур. Долівка нагорі, нижче рівня землі.
— Лава, — мовив Харрі.
Ван Боорст кивнув.
— Вона текла через увесь центр і знищила мій будинок неподалік озера Ківу. Всі дерев’яні будівлі навколо згоріли, оця бетонна — єдина, що вціліла, але також була похована під лавою. — Він тицьнув рукою у стіну. — Отут були двері, що вели туди, де три роки тому була вулиця. Я придбав будинок і про­сто прорубав нові двері — ті, через які ви увійшли.
Харрі кивнув:
— Вам пощастило, що лава не хлинула у ваші двері й не залила цей поверх.
— Як бачите, вікна й двері дивляться у протилежний від Ньїрагонго бік. Це ж не вперше трапилось. Раз на десять чи п’ятнадцять років бісова гора запльовує місто лавою.
Харрі підвів брову:
— І люди все одно повертаються?
Ван Боорст знизав плечима:
— Ласкаво просимо в Африку. Але цей вулкан — страшенно корисний. Якщо хочеш здихатись непотрібного трупа — а в Гомі це річ звична, — звісно, можна втопити його в озері Ківу. Але там, на дні, труп все одно лежатиме. А от у Ньїрагонго... Гадають, що на дні усіх вулканів є клекотливе озеро лави, але це помилково. Їх немає ніде. Окрім Ньїрагонго. Тисяча градусів за Цельсієм. Кидаєш щось — шубовсть, та й по всьому. Тільки хмаринка газу здійметься. У Гомі це в них єдиний спосіб потрапити на небо. — Він зареготав і закашлявся. — Якось довелось побачити, як один ревний мисливець за колтаном спускав у кратер на товстому ланцюзі дочку вождя місцевого племені. Вождь ніяк не хотів підписувати папери, котрі дозволили б мисливцю видобувати тут колтан. Волосся у дівчини загорілося ще за двадцять метрів до лави. А ще за десять метрів вона вже палала, як воскова свічка. Трохи ниж­че з неї все потекло. Я не перебільшую. Шкіра й м’ясо про­сто сповзали зі скелета... То вас цікавить оце? — Ван Боорст відчинив шафку й дістав металеву кульку. Блискуча, подірявлена дрібними дірочками, трохи менша за тенісний м’ячик. З більшої дірочки звисала мотузка з кільцем наприкінці. Таке ж знаряддя Харрі бачив у Германа Клюйта.
— Працює? — поцікавився Харрі.
Ван Боорст зітхнув. Просунувши мізинця у металеве кільце, смикнув за мотузку. Пролунало гучне клацання, й м’ячик підскочив у руках бельгійця. Харрі закляк: з дірочок вискочили шпичаки.
— Ви дозволите? — запитав він і простягнув руку. Ван Боорст, віддавши йому кульку, пильнував, як Харрі перераховує шпичаки.
Харрі кивнув.
— Двадцять чотири, — промовив він.
— Стільки ж, як було виготовлено яблук, — зауважив ван Боорст. — Для інженера, котрий розробив і виготовив його, ця цифра мала символічне значення. Саме стільки років мала його сестра, коли наклала на себе руки.
— І скільки маєте їх у своїй шафі?
— Усього вісім. Включно з цим чудовим екземпляром, виготовленим із золота. — Він добув ще одну кульку, котра у світлі лампи зблиснула матовим поблиском, і знову прибрав її в шафу. — Але він не продається. Щоб заполучити цю кульку, вам доведеться мене вбити.
— Отже, після того як Клюйт придбав у вас одне яблуко, ви продали ще тринадцять?
— І щораз дорожче. Це надійне вкладання грошей, пане Холе. У старих знарядь для тортур є віддане й платоспроможне коло поціновувачів, повірте.
— Вірю, — сказав Харрі й спробував увігнати назад один із шпичаків.