Леопард

— Зрозуміло, — мовив безневинно Харрі. — Звісно, я мушу зважити багато чинників, тому наразі нічого обіцяти не можу. Але ж ми не на допиті, просто розмовляємо, та й зазвичай я не виказую таку інформацію пресі.
— І моїм... близьким?
— Ні, якщо для цього немає підстав. Але ви переймаєтесь тим, що хтось дізнається, що ви приходили до мене. То чому ж тоді прийшли?
— Ви ж просили тих, хто ночував у хатинці, повідомити. Адже це мій громадянський обов’язок, так? — Він благально глянув на Харрі. А потім скривився: — Трясця, я просто злякався! Зрозумів, що можуть докопатися до всіх, хто був у Ховасхютті тієї ночі. Тож сів у авто і примчав сюди.
— А останнім часом не траплялося чогось такого, що налякало вас?
— Ні. — Тоні Лейке замислено дивився перед себе. — Окрім крадіжки зі зломом, коли вдерлися до мого будинку через двері у підвалі. Це трапилось кілька днів тому. Мабуть, треба було сигналізацію поставити, так?
— До поліції заявляли?
— Та ні, вкрали лише велосипед.
— Гадаєте, серійні убивці на дозвіллі крадуть велосипеди?
Лейке розреготався й усміхаючись кивнув. Не дурнуватою посмішкою людини, яка сама усвідомила, що бовкнула нісенітницю, зауважив Харрі. А обеззброюючою посмішкою чемпіона, що звик до своїх перемог, яка ніби промовляла: «Гаразд, приятелю, ти мене підколов».
— Чому ви вирішили поговорити саме зі мною?
— У газеті пишуть, що ви ведете розслідування, тому я й поклав собі прийти, гадаю, правильно вчинив? Крім того, я сподіваюсь, що про нашу зустріч мало хто знатиме, тож і прийшов до найголовного.
— Я — не найголовніший, Лейке.
— Справді? А в «Афтенпостен» писали...
Харрі потер вилицю. Він ще не вирішив, як поставитися до Тоні Лейке. Суміш доглянутої зовнішності й шарму поганого хлопця нагадувала Харрі одного хокеїста, який рекламував нижню білизну. Той прагнув справити враження легковажного, бувалого в бувальцях циніка, але приховати власну щирість та глибину натури йому не вдавалось. А може, все якраз навпаки: легковажність щира, а щирість — удавана?
— А що ви робили в Ховасхютті, Лейке?
— Звісно, на лижах катався.
— Сам?
— Авжеж. На роботі було кілька важких днів, тож треба було розслабитись. Я часто їжджу в Устаусет і на хребет Халлінгскарвет. Сказати б, це мої улюблені місця.
— То чому ж ви не зведете там собі дачу?
— Там, де я хотів би, будувати заборонено. Законом про національні парки.
— А чому наречена з вами не поїхала? Чи вона не катається на лижах?
— Лене? Вона... — Лейке сьорбнув кави. Дуже характерно сьорбнув. «Так зазвичай чинять, коли потребують хвилинки, щоб поміркувати, просто посередині речення», — зазначив Харрі. — Вона лишилася вдома. Я... Ми... — Він глянув на Харрі, розпачливо скривившись, ніби благаючи про допомогу. Харрі на допомогу не прийшов.
— Дідько! Але не для преси, гаразд?
Харрі сидів німо.
— Гаразд, — мовив Лейке, немовби відповідь Харрі була ствердною. — Я мав трішки відпочити, поїхати кудись. Поміркувати. Заручини, весілля... усе це не забавки, треба було вирішити, як до всього ставитися. Мені найкраще розмірковувати, коли я сам. Особливо у горах.
— Вочевидь, розмірковування зарадили?
Лейке знов блиснув порцеляновим разком.
— Зарадили.
— Чи ви пригадуєте, хто був разом з вами у хатинці?
— Як я уже казав, пригадую Маріт Ульсен. Ми з нею випили червоного вина. Я гадки не мав, що вона депутатка стортингу, поки вона сама не розповіла.
— Чи був хтось іще?
— Там сиділо ще троє чи четверо, але з ними я лише привітався. Правда, я прийшов досить пізно, може, хтось уже спав.
— Справді?
— Надворі стояли шість пар лиж. Я чітко це пам’ятаю, бо сам заніс їх у хатинку й поставив у коридор, адже існувала загроза сходження лавини. Я гадав, що решта, мабуть, не дуже досвідчені гірські лижники. Погано було б, якби хатинку засипало триметровим шаром снігу і всі лишилися без лиж. Ранком я, як завжди, прокинувся раніше за всіх і пішов ще до того, як решта прокинулася.
— Ви казали, що пізно повернулися того вечора. Ви йшли сам, у темряві?
— Ліхтарик на лобі, мапа та компас. Я вирішив поїхати у гори раптово, тому сів лише на вечірній потяг до Устаусета. Але, як я вже казав, я непогано знаюся на місцевості, звик орієнтуватися в темряві. Погода стояла пречудова, місячне сяйво відбивалося від снігу, тож ані мапа, ані ліхтарик мені не прислужилися.
— Чи ви бачили, що відбувалося у хатинці, поки ви там були?
— Та нічого не відбувалось. Ми з Маріт Ульсен погомоніли про те, як у наш час важко підтримувати стосунки. Загалом, гадаю, вона мала щодо цього більш сучасне ставлення, ніж я.
— А вона нічого не розповідала, може, щось таке трапилось у хатинці раніше?
— Анічогісінько.
— А решта?
— Вони сиділи трохи віддалік, біля вогнища, обговорюючи походи на лижах, пили пиво. Чи якийсь збадьорливий напій. Двоє дівчат і чоловік, від двадцяти до тридцяти п’яти років, десь так.
— Імена?
— Ми лише кивнули одне одному й привіталися. Як я вже казав, я поїхав туди, щоб побути наодинці, а не заводити знайомства.
— Зовнішність?
— У таких хатинках зазвичай надвечір досить темно, тож якщо я скажу, що одна була білява, а друга — чорнява, то стверджувати напевно, що саме так і було, — не можу. Як я вже казав, я навіть не пригадую, їх було троє чи четверо.
— Говірка?
— Здається, одна з дівчат говорила на західному діалекті.
— Ставангерський? Бергенський? Чи Сюнмьоре?
— Прикро, але я на говірках не знаюся. Може, вона й не з Західної, а з Південної Норвегії була.
— Гаразд. Ви прагнули самотності, але розговорилися з Маріт Ульсен про сучасні стосунки.
— Просто так вийшло. Вона підійшла до мене й сіла поруч. Не надто вовкувата тітка, досить балакуча. Товста, але приваблива.
Слова пролунали так, ніби гармонійно доповнювали одне одного. Харрі зненацька спало на гадку, що, попри поширену норвезьку тенденцію до підвищення середньої маси тіла, Лене Галтунг, судячи зі світлини, худюща, як драбина.
— То вам, окрім розмови з Маріт Ульсен, більше нiчого розповісти? Навіть коли я покажу вам світлини тих, хто, за нашими даними, був там?
— Чом ні? — мовив Лейке, усміхаючись. — Гадаю, я ще щось згадаю.
— Отже?
— Коли я лягав спати в одній з кімнат, мусив увімкнути світло, щоб подивитися, яке ліжко вільне. Тож зауважив, що двоє вже спали — чоловік та жінка.
— Гадаєте, ви в змозі їх описати?
— Не те щоб описати, але я певен, що упізнав би.
— Он як?
— Знаєте ж, як воно буває: часом побачиш людину і відразу згадаєш обличчя.
Харрі знав, що Лейке має рацію. Опис за прикметами свідкам, як правило, давався важкувато, а от упізнавали зазвичай непомильно.
Харрі підійшов до шафи-картотеки, яку вони з Бйорном поставили у глиб кімнати, розкрив потрібні течки й витягнув світлини. Дав п’ять знімків Лейке, той узявся їх роздивлятися.
— Маріт Ульсен, — мовив він, простягаючи Харрі одну зі світлин. — А це наче двоє дівчат, які сиділи біля вогнища, але не певен. — Він віддав Харрі світлини Боргні та Шарлотти. А це, можливо, той хлопець — Еліас Скуг. Але у спальні нікого з них не було, я переконаний.
— Тобто ви не певні, що впізнаєте тих, з ким досить довго сиділи в одній кімнаті, але впевнені, що впізнaєте людей, котрих бачили всього кілька секунд?
Лейке кивнув:
— Вони спали.
— Хіба того, хто спить, впізнати легше?
— Ні, але вони ж на тебе не дивляться, адже так? Тож ніщо не заважає їх роздивитися.
— М-м-м... За кілька секунд?
— Може, трохи довше.
Харрі сховав світлини у течки.
— Чи маєте якісь імена? — спитав Лейке.
— Імена?
— Як я вже казав, я прокинувся першим, зробив собі кілька бутербродів на кухні. Там лежала книга відвідувачів, до якої я ще не записався. Тож, доїдаючи бутерброди, я розкрив книгу й прочитав імена тих, хто записався напередодні.
— Навіщо?