Леопард

— Локшини та опіуму.
Така прямота була їй не властива, але Кая вирішила, що треба забути про свою вроджену сором’язливість і що це її єдина можливість зробити те, задля чого вона прителіпалася у цю країну.
Він знизав плечима й знову зосередився на локшині.
— Ви регулярно курите опіум?
— Нерегулярно.
— Навіщо?
Він заговорив з напханим ротом:
— Щоб не випивати. Я ж п’яниця. До слова, у цьому ще одна перевага Гонконгу перед Манілою. У цій країні покарання за наркотики не таке суворе. Та й в’язниці чистіші.
— Про пияцтво я знала, та хіба ви ще й наркоман?
— У якому сенсі наркоман?
— Ви мусите їх вживати?
— Ні. Я просто хочу вживати.
— Себто?
— Як знеболювальне. Помітили, що наша балачка — як співбесіда при прийомі на посаду, яку я аж ніяк не прагну обійняти, Сульнес. А ви коли-небудь курили опіум?
Кая похитала головою. Кілька разів, подорожуючи Південною Америкою, вона спробувала марихуану, але не надто вподобала це зілля.
— А ось китайці спробували. Двісті років тому британці почали завозити опіум з Індії, щоб покращити свій торговельний баланс. І підсадили на це зілля пів-Китаю. — Він клацнув пальцями вільної руки. — А коли китайська влада цілком слушно заборонила опіум, британці розв’язали війну, відстоюючи своє право напихати Китай наркотиками під зав’язку. Уявіть, що Колумбія починає бомбардувати Нью-Йорк через те, що на кордоні конфіскували партію кокаїну.
— Що ви маєте на увазі?
— Лише те, що як європеєць я мушу викурити частину цієї бридоти, яка опинилася в цій країні з нашої ласки.
Кая з подивом відчула, що сміється. Їй, безперечно, слід поспати.
— Я йшла слідом, коли ви його купували, — зізналася вона. — Бачила, як ви це провертаєте. У пляшці, яку ви по­ставили, спочатку були гроші. А потім опіум. Хіба ні?
— М-м-м, — рот Харрі досі був напханий локшиною. — Ви працювали у нарковідділі?
Вона закивала головою.
— А чому на пляшці — соска?
Харрі заклав руки за голову. Супова миска перед ним спорожніла.
— Опіум страшенно смердючий. Якщо маєш у кишені чи у фользі грудочку опіуму, пошукові собаки тебе у будь-якому натовпі винюхають. Та й дитячі пляшечки з сосками не можна здати за гроші, отже нема чого боятися, що якийсь безхатченко, збирач пляшок, випадково поцупить її під час оборудки. Траплялося.
Кая повільно кивнула. Він потроху розслаблюється, значить, треба продовжувати. Всі, хто не розмовляв рідною мовою по півроку, стають балакучими, щойно зустрінуть земляка. Природна річ. Отож і далі в тому ж дусі.
— А ви любите коней?
Він пожував зубочистку.
— Загалом, ні. Вони надто вередливі.
— Але ж ви полюбляєте на них ставити гроші?
— Мені це до вподоби, але ігроманія не належить до моїх гріхів. — Він посміхнувся, й Каю знову вразило, як усмішка змінює його, перетворюючи на людяного, відкритого хлопчиська. Їй згадався клаптик неба, який вона бачила над Мелден-роу.
— За великим рахунком, азартні ігри — кепська стратегія. Але коли вже не маєш що втрачати, тоді вона перетворюється на єдину твою стратегію. Я поставив усе, що мав, і те, чого не мав, на додачу в одному забігові.
— Отже, все, що мали, ви поставили на одного коня?
— На двох. Квінелла. Обираєте двох коней, які прийдуть першими, незалежно від того, котрий виграє забіг.
— А гроші позичили у Тріади?
Уперше вона помітила подив у його очах.
— Що змусило впливовий китайський злочинний картель позичити гроші іноземцеві, який курить опіум і якому нічого втрачати?
— Та... — неквапно мовив Харрі, виймаючи цигарку з рота. — Коли ти іноземець, тобі дають доступ у ВІП-ложу на іподромі «Хепі Велі» протягом трьох тижнів після того, як тобі поставили печатку в паспорті. — Запаливши цигарку, він видихнув дим у вентилятор, котрий крутився під стелею так повільно, що мухи гойдалися на ньому, як на гойдалці. — На іподромі є дрес-код, тому мені довелось пошити собі костюм. Мені вистачило двох тижнів, щоб втягтися в це діло. Я познайомився з Германом Клюйтом з Південної Африки, який у дев’яностих роках збив собі чималенький статок на корисних копалинах в Африці. Він навчив мене хвацько програвати добрячі суми грошей. Мені просто припала до смаку концепція. Якось увечері напередодні забігу я був на обіді у Клюйта, котрий розважав гостей, показуючи свою колекцію африканських інструментів для тортур з Гоми [15].
Саме там водій Клюйта дав мені корисну пораду. Він розповів, що фаворит одного із забігів травмувався, але це тримають у таємниці, бо він все одно вийде на старт. Позаяк цей кінь — очевидний фаворит, то на нього ставитимуть усі, а тому буде «мінусовий пул», тож можна буде не платити за ставками. Але можна зірвати банк на інших. Наприклад, на квінеллі. Одначе для пристойного заробітку потрібен був значний початковий капітал. І Клюйт позичив мені грошей — просто так, за прекрасні очі. А ще за костюм від кравця. — Харрі уважно вдивлявся у вогник на цигарці й ніби посміхався власним спогадам.
— А далі? — запитала Кая.
— Фаворит обійшов усіх на шість корпусів. — Харрі знизав плечима. — Коли я пояснив Клюйту, що голий, як церковна миша, він засмутився. Утім, увічливо пояснив мені, що позаяк він — ділова людина, то мусить дотримуватись певних принципів. Він запевнив, що, згідно з ними, тортури не використовуватимуться, натомість він просто продасть мій борг Тріаді, зробивши певну знижку. У моєму випадку він ладен був чекати тридцять шість годин, перш ніж продати борг, надаючи мені шанс покинути Гонконг.
— Але ви не встигли?
— Часом я метикую дуже повільно.
— А що потім?
Харрі обвів руками кімнату.
— А тоді ось це все. «Чункінг-меншн».
— А які плани на майбутнє?
Знизавши плечима, Харрі загасив цигарку. Каї спала на думку обкладинка диска, яку показував їй Евен, зі світлиною Сіда Вішеса з гурту «Sex Pistols». Й ледве чутні слова з пісні: «No fu-ture, no fu-ture» [16].
— От ви й дізнались про все, чого потребували, Кає Сульнес.
— А чого я потребувала? — Вона зморщила чоло. — Не розумію.
— Хіба ні? — Він підвівся. — Чи ви гадали, що я патякаю тут про опіум і про свій борг через те, що я самотній норвежець, котрий раптом зустрів землячку?
Вона нічого не одказала.
— Я все це розповів вам для того, щоб ви усвідомили, що я не той, хто вам потрібен. І щоб ви мали змогу повернутися із чистим сумлінням і почуттям виконаного обов’язку. Щоб ви більше не вскочили в халепу на сходах, а я мав змогу спати спокійно, не боячись, що ви приведете моїх позикодавців просто до мене.
Вона глянула на нього. Обличчя суворе й аскетичне, але очі сміються, мовляв, не треба ставитись до всього так серйозно. Чи, радше, мені все по цимбалах.
— Стривайте. — Кая, відкривши торбинку, вийняла маленьку червону книжечку й простягла йому. Їй кортіло подивитись, яке враження на нього це справить. Що довше він гортав книжечку, то більш здивованим ставало його обличчя.
— Трясця, як же скидається на мій справжній паспорт...
— А це саме він.
— Дивно, що відділу вбивств стало на нього коштів.
— Ваш борг трішки подешевшав, — збрехала вона, — мені зробили знижку.
— Тішуся за вас. Але я не збирався до Осло.
Кая пильно глянула на нього. Їй не хотілося цього говорити. Але іншого виходу не було. Вона змушена розіграти останній козир, що його Гуннар Хаген радив приховувати до останнього, якщо упертюх виявиться геть нестерпним.
— Є ще дещо, — мовила вона, збираючи всю свою мужність.
Харрі звів брову, мабуть, відчув щось у її інтонації.
— Йдеться про твого батька, Харрі. — Вона відчула, що інстинктивно перейшла на «ти», водночас запевняючи себе, що вона цілком щира, а не намагається вразити співрозмовника.
— Про батька? — перепитав він, ніби дивуючись, що той у нього є.
— Так, ми зв’язалися з ним, бо сподівалися, що він знає, де ти. Виявляється, він хворий.