Леопард

— Та це через різницю у часі, босе, — відповів Харрі, майже лежачи на сидінні.
— Що з вилицею?
— Це довга й нудна історія.
— Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручності.
— Я гадав, що подав рапорт про звільнення.
— І вже не вперше.
— То мені написати ще?
Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого інспектора і заговорив ще тихіше, опустивши погляд:
— Я вже перепросив за неласкаву зустріч на батьківщині. І чудово розумію, чого коштувала тобі попередня справа. Розумію, що у цю справу було втягнуто тебе й дорогих тобі людей аж так, що тобі, певна річ, захотілося іншого життя. Але ж, Харрі, це твоя робота, й ти добре на ній знаєшся.
Харрі чхнув, наче вже встиг підхопити застуду, щойно повернувшись на батьківщину з теплих країв.
— Скоєно два убивства, Харрі. Ми навіть не знаємо, як їх було вбито, знаємо лише, що спосіб убивства один і той самий. Але наш попередній досвід, отриманий такою дорогою ціною, підказує нам лише одне.
Голова відділу замовк.
— Веди далі, шефе, не бійся.
— Та вже й не знаю.
Харрі дивився за вікно, де промайнули коричневі без­сніжні поля, які то здіймалися, то опускалися.
— Уже кілька разів кричали: «Вовки!». Але, як виявляється, серійні убивці трапляються не так-то й часто.
— Та знаю, — відповів Хаген. — За моєї пам’яті у цій країні був лише Сніговик. Але цього разу ми майже упевнені. Жертви ніяк не пов’язані, а у крові знайшли одне й те саме знеболювальне.
— Отже, це вже щось. Бажаю успіху.
— Харрі...
— Я знаю ще кількох, яким до снаги упоратися з цим.
— Тобі до снаги...
— Я просто розпався на друзки.
— Склеїмо.
— Beyond repair [20], — відбився Харрі.
— Ти єдиний, хто має відповідну кваліфікацію й досвід у розкритті серійних убивств.
— Покличте якого-небудь американця.
— Ти ж знаєш, що нічого путнього не вийде.
— Мені дуже прикро...
— Тобі прикро? Убито поки що двох, Харрі. Наразі. Обидві — молоді жінки...
Харрі заперечливо махнув рукою, коли Хаген відкрив кейс, дістаючи коричневу течку.
— Я не жартую, шефе. Я вдячний, що ви викупили мій паспорт і таке інше, але я покінчив зі світлинами покійників і цими бісовими звітами.
Хаген кинув на Харрі ображений погляд, однак все одно поклав течку йому на коліна.
— Поглянь. Більше я нічого не прошу. І ще одне: не кажи нікому, що ми займаємося цією справою.
— Себто? Чого це?
— Все непросто. Не розбовкай нікому, гаразд?
Ті, хто сидів попереду, замовкли, й Харрі втупився по­глядом у потилицю Каї. Позаяк «амазон» Бйорна Гольма створили задовго до того, як вигадали термін «травма шийних хребців під час зіткнення», підголівників у машині не було. Тож Харрі міг бачити її тонку шию під зібраним у пучок волоссям, він розгледів пушок на шиї і розмірковував, яке все уразливе, як швидко все змінюється й скільки всього може зруйнуватися всього за кілька секунд. Про те, що життя, власне, це і є процес розпаду, руйнування того, що з самого початку було досконалим. Сумно. Але він не міг прогнати цієї думки. Він розмірковував над цим, поки вони не в’їхали в Ібсенівський тунель — сіру й безлику споруду транспортної системи, яка могла б розташовуватись у будь-якому місці в світі. А потім він відчув радість. Несподівану й незаперечну радість, бо він тут, в Осло. Вдома. На кілька митей це почуття так захопило його, що він навіть забув, навіщо повернувся.
Харрі дивився на будинок з номером п’ять на вулиці Софієсгате. «Амазон» уже від’їхав від будинку й щез із виду. Графіті на фасаді побільшало, відколи він поїхав, але будівля досі була пофарбована синім.
Отже, він відмовився братися за цю справу. Мовляв, його батько в лікарні, й це єдина причина його повернення. Щоправда, він їм не зізнався, що, коли б мав вибір — дізнатись про батькову недугу чи ні, — волів би не знати. Бо приїхав не через любов до батька. Приїхав через сором.
Харрі глянув на два чорних вікна на третьому поверсі — його вікна.
Відчинивши браму, він попрямував до задвірка. Контейнер для сміття стояв на звичному місці, й Харрі відсунув ляду. Він пообіцяв Хагену продивитися течку з матеріалами справи. Але лише для того, щоб шеф зберіг обличчя, адже за його паспорт відділ виклав чималеньку суму. Харрі поклав течку під ляду. Вона впала й тепер валялася десь посеред дірявих поліетиленових пакетів, з яких витікала кавова гуща, стирчали підгузки, вивалювались зогнилі фрукти й картопляне лушпиння. Він удихнув сморід, подумки відзначивши, яким же навдивовижу інтернаціональним є запах сміття.
Його двокімнатна квартира мала вигляд, як і раніше, але щось було не так. Запилено-сірий поблиск, наче хтось був тут і щойно пішов, але холодна пара його подиху досі висіла у повітрі. Харрі пройшов у спальню, поставивши долі сумку, витягнув нерозпечатаний блок цигарок. У кімнаті нічого не змінилося: все навколо сіре, як шкіра дводенного трупа. Він упав на постіль. Заплющив очі. Почув знайомі звуки. Як із драної ринви крапає вода на жерстяний укіс під вікном. Це були не ті повільні, заспокійливі краплі з дахів, як у Гонконзі, ні, тутешні краплі гарячково порощать суцільним потоком, ніби нагадуючи про те, що час спливає, секунди летять, кінець наближається. На гадку спав італійський мультик-короткометражка «Ла Лінеа», де головний герой — маленький чоловічок — по чотирьох хвилинах невблаганно зникає у небуття, коли у нього з-під ніг зникає лінія, намальована художником-творцем.
Харрі знав, що під мийкою у нього заховано півпляшки «Джима Біма». Знав, що, повернувшись у це помешкання, може почати з того, на чому зупинився. Трясця, яким же п’яним він був, уже коли сідав у таксі до аеропорту того дня, півроку тому. Хіба дивно, що Маніли він так і не дістався?
А ще він міг піти на кухню й вилити вміст пляшки у мийку.
Він застогнав.
Неправда, що він не зауважив схожості. Він знав, на кого вона схожа. Вона схожа на Ракель. Усі вони схожі на Ракель.
  
Розділ 7. Шибениця
 
— Але мені лячно, Расмусе, — мовила Маріт Ульсен, — їй-богу, лячно!
— Знаю, — промовив Расмус глухуватим приємним голосом, який утішав дружину ось уже двадцять п’ять років, заповнених політичними виборами, водійськими іспитами, спалахами люті й різноманітними нападами паніки. — Це природно, — додав він, обіймаючи Маріт. — Ти багато працюєш, тому твоя голова просто не встигає відганяти такі думки.
— Такі думки? — перепитала вона, перевернулася на дивані й поглянула на чоловіка. Їй уже було геть нецікаво дивитися фільм, який вони переглядали по відео. — «Love Аctually» [21]. — Такі — тобто дурні, ти це мав на увазі?
— Важить не те, що я мав на увазі, — мовив він, водячи пучками пальців по її тілу. — Важить те...
— Важить те, якої ти думки, — передражнила вона чоловіка. — О Боже, Расмусе, припини витріщатися на того доктора Філа.
Він ласкаво засміявся:
— Я лише хочу сказати, що як депутат ти, певна річ, маєш право попросити про охорону, якщо справді вважаєш, що тобі щось загрожує, але вона буде волочитися за тобою по­всюдно. Чи тобі таке треба?
— М-м-м, — простогнала вона, коли він почав потирати пальцями там, де їй подобалось найбільше, — й він про це знав. — Тобто як це — «чи тобі таке треба»?
— Поміркуй гарненько. Як гадаєш, що з того вийде?
Маріт Ульсен замислилась. Заплющила очі й відчувала лише, як його пальці наче втирають у неї спокій та гармонію. Вони з Расмусом зустрілися, коли вона працювала у центрі зайнятості в Альті. Її обрали представницею місцевої профспілки, а профспілка норвезьких держслужбовців направила її на курси підвищення кваліфікації у навчальний центр у Сьормарку. Там до неї першого ж вечора підійшов худий чоловік із жвавими блакитними очима під високими залисинами. Його манера розмовляти скидалася на радісні промови про Христову покуту християн у клубі для молоді в Альті. Різниця лише в тому, що говорили про політику. Він працював у секретаріаті Робітничої партії, допомагав парламентарям у практичних речах, організовував подорожі, часом писав для них тексти промов.