День, що навчив мене жити

Джонатан належав до людей чесних і, траплялося, його інколи охоплювало почуття провини. Але всі його конкуренти застосовували ці методи, й одноосібна відмова від них поставила б його у невигідне становище. Такі правила панують у цьому безсердечному світі, казав він собі. Ліпше їх прийняти й намагатися вийти сухим з води, якщо не хочеш приєднатися до виключених із суспільства.
— Знаєш, останнім часом я багато думав про твою ситуацію, — сказав Майкл.
— Мою ситуацію?
Майкл чемно кивнув. Його погляд так і світився співпереживанням.
— Чим більше я за вами спостерігаю, тим більше кажу собі, що працювати день у день зі своєю колишньою для тебе просто пекло.
Захоплений зненацька, Джонатан безмовно дивився на свого партнера.
— Ви взаємно завдаєте одне одному болю. Це нерозумно.
Джонатан так і сидів приголомшений.
— Далі так тривати не може.
Джонатан опустив очі. Майкл дивився на нього майже ніжно.
— Тож ліпше йти на випередження…
Він проковтнув шматочок carrot cake.
— Я багато розмірковував, розглядав цю проблему з різних боків і зрештою хочу зробити тобі пропозицію.
— Пропозицію?
— Так.
Джонатан мовчав.
— Так от: не треба відповідати одразу, маєш час для обдумування.
Джонатан уважно дивився на нього.
— Я готовий докласти зусиль, щоб викупити твою частку, якщо ти хочеш піти.
— Мою частку… агентства?
— Авжеж, не частку тістечка.
Джонатану наче заціпило. Йому ніколи не спадало на думку покинути фірму, яку вони створили разом. Він вклав у неї стільки душі й серця, що вона стала… наче часткою його самого. Відчув, як йому скрутило живіт. Покинути фірму — все одно, що відрізати головний елемент його життя. Доведеться починати з нуля. Знову все вибудовувати…
Всередині кав’ярні на екрані закріпленого на стіні телевізора мигтіли фото Остіна Фішера, тенісиста-чемпіона, який нагромаджував трофеї. От і зараз, вигравши кілька тижнів тому Вімблдон, він вийде на корти Флашинґ Мідоу серед найбільших фаворитів для участі в US Open.
Джонатан замислено споглядав фото. Продати свою частку Майклові означає також відмовитися від своєї таємної мрії перевершити його, щоб своєю чергою стати тим, хто досягає найкращих комерційних результатів.
— Доведеться взяти позику, — вів далі Майкл. — Буде важкувато, але для нас трьох, напевно, так буде краще.
— Усім привіт!
Анжела зайняла місце за столиком і шумно зітхнула, демонструючи відчай, однак зберігаючи усмішку на вустах. Джонатан знав її напам’ять.
— Як справи? — усміхнувся Майкл.
— Твоя донька відмовилася чистити зуби, — повідомила вона, виставивши вперте підборіддя в напрямку Джонатана. — Я, звісно, не поступилася. Боротьба тривала десять хвилин… У результаті — зачинені двері школи. Їй довелося дзвонити сторожеві, за що дістала на горіхи. Тим гірше для неї.
— Кава лунго, як завжди? — уточнив Майкл, зберігаючи усмішку.
— Ні, подвійну, — відповіла Анжела, знову зітхнувши.
Майкл зробив замовлення. Анжела глянула на Джонатана з кислою посмішкою.
— У тебе такий спокійний вигляд. Невимушений…
Він не зреагував. Вона занурила пальці у своє каштанове волосся, яке пестило їй плечі.
— Ти докоряв мені за те, що я більше часу приділяю своїм рослинам, ніж доньці, але…
— Я ніколи нічого подібного не говорив, — заперечив Джонатан тоном, у якому вже відчувалася приреченість.
— Але ж ти розумієш, що мої рослини не падають в істериці на землю й не верещать.
Джонатан стримано усміхнувся й допив каву. Не промовивши й слова. Вони вже три місяці розлучені, але вона, як і раніше, лізе до нього з докорами. Як не дивно, він раптом відчув, що це йому подобається. Це створює відчуття, що хай там що, а їхні відносини тривають далі. Він раптом усвідомив те, в чому ніколи собі не зізнавався: в глибині його єства жевріла надія знову бути разом.
Продаж своєї частки Майклу цю надію в нього відібрав би, розірвавши останній щоденний зв’язок з Анжелою.
Покинувши своїх партнерів на терасі, він рушив на першу зустріч. Список потенційних клієнтів був довгим. На нього чекав важкий день, однак перед ним вихідні. Досить часу, щоб відпочити.
 
Звідки міг він здогадуватися, що двома днями пізніше його життя назавжди різко зміниться.
  
~ 2 ~
 
Обличчя, яке видно в профіль, злегка напружене. Він встає, швидко прощається, потім повертається спиною і йде геть.
Потужний збільшувач «Нікона» простежив за Джонатаном, доки він не покинув терасу. Силует розмився. Райян вимкнув камеру, підвівся й через чорні тюлеві занавіски на вікні, що на третьому поверсі його будинку з протилежного боку площі, подивився вслід юнакові, що віддалявся.
— Жодного сенсу в заході на друге коло, він дозволяє наступати собі на п’ятки без жодного слова… Радше дивакуватий, та насправді жодного польоту. Скажімо… заледве 10 пунктів із 20, — промимрив він собі в бороду.
Райян витер вологі долоні об джинси і потягнув край футболки, щоб витерти спітніле чоло. Чорне не брудниться, в цьому його перевага.
Перебігаючи поглядом по терасі, він зауважив двох елегантних жіночок. Одну з них він знав, бо двічі чи тричі її фільмував, хоч і безуспішно. Тож навів на них свою камеру, під’єднану до ультраспрямованої параболічної мікроантени. Знову надів навушники, і голоси жінок залунали дивовижно чітко. Райян не жалкував про свою покупку: на відстані більше вісімдесяти метрів він чув їх так само виразно, наче сидів за одним столиком.
— Ні, це правда, — казала одна. — Повір. Хоча я заблокувала їх наперед. Принаймні за півроку. І, звісно, зарезервувала геть усе. Літак, готель… Комплект.
— Справді, нічого втішного, — відреагувала друга, труснувши головою. — Ти бодай взяла страхування від невиїзду?
— Звичайно, а як же інакше. Три роки тому він уже мене підставив. Тепер я не довіряю.
— На твоєму місці я б змінила контору. З твоїм резюме ти можеш знайти те, що забажаєш. Нехай уже я опинилася в глухому куті…
Якийсь час Райян їх знімав, та безрезультатно. Попереднього тижня він виявив, що вікно його спальні з іншого боку будівлі виходить на садочок молодої жінки, на відстані дев’яноста чотирьох метрів. Далекувато, але з подвоювачем фокуса цілком можливо, якщо й справді є щось вартісне для зйомки. Квартира Райяна на третьому поверсі, без сумніву, розміщена класно. З одного боку будівля виходить на площу якраз на розі з гарним оглядом зверху на терасу кав’ярні, з другого — на низку садочків перед будиночками й багатоквартирними будинками, садочків, де частенько-таки відбувалися круті родинні сцени. Чимало сцен доходило до доленосної планки 12 з 20, Райян сам встановив цей поріг, визначаючи можливість публікації на своєму блозі.
Він ковтнув кока-коли, обвів поглядом терасу. Зауважив невідоме подружжя років п’ятдесяти, яке жваво дискутувало, й скерував на нього камеру.
— Коли я говорю до тебе, маю враження, що звертаюся до воскової статуї.
Райян навів фокус на голову чоловіка: напіврозкаяння, напіввідсутність.
— Хоча на сонці віск має здатність танути, — вела далі жінка. — Ти ж таненню не піддаєшся, бо залишаєшся холодним. Ти радше мармурова статуя. Авжеж, мармурова. Як надгробок. Ти такий же маломовний, як могила. Нездатний до комунікації….
Ці слова викликали в Райяна спалах гніву, й він вимкнув камеру.
Нездатний комунікувати. Цей докір він чув одразу після входження в активне життя з дипломом інженера в кишені. Сім років по тому цей докір все ще звучав у його голові.
Він знову побачив начальника відділу кадрів, із сивою, наче посипаною борошном головою, який лагідно пояснював йому свою сумбурну дурнувату теорію. Існує кілька форм інтелекту, вважав він, хоча не йому про це говорити. Є не тільки раціональний інтелект. Емоційний інтелект також має значення.
Емоційний інтелект… чого тільки не вигадають, щоб заспокоїти придурків… Чому б тоді не бути інтелекту м’язовому, травному, дефекаційному?